$2000 за хату й ділянку. Як тестерка з Києва переїхала у село на Хмельниччині й чому хоче його залишити
Марія Кольцова, Senior Software QA Engineer у Star, чотири роки тому змінила орендовану квартиру у Києві на власний будинок у селі Завалля на Хмельниччині. В інтерв’ю DOU вона розповіла, у скільки обійшлися купівля та ремонт, що їй найбільше імпонує у селі, а чого бракує, і де, якщо не у Заваллі, бачить себе вже цього року.
«Я вирішила спробувати — а раптом це моє!». Про причини переїзду в село
Вперше про переїзд я задумалася під час пандемії ковіду. Компанія перевала всіх у ремоут-формат, і для мене це стало викликом. По-перше, сильно просіла продуктивність. По-друге, я стикнулася з обмеженнями, у певний момент мій графік звівся до чотирьох пунктів: працювати, дивитися кіно, замовити доставку, спати. А це взагалі не про мене.
Попри те, що я все життя мешкала у Києві, батьки з дитинства дали зрозуміти, що природа й активне дозвілля — це класно. Влітку ми на місяць виїжджали з наметами на природу. Я часто бувала у таборах, а коли виросла — подорожувала. Ковід же показав, наскільки я обмежена в пересуванні та контакті з чимось поза бетонними стінами. Тоді я стала замислюватися, як чудово мати змогу вільно гуляти на власному подвір’ї, відпочити поміж зелені.
На щастя, був приклад друзів, які переїхали з Києва в село Завалля на Хмельниччині. І я добре знала це село, адже регулярно їздила туди на вилазки зі спелеоклубом «Атлантида». Тож я подумала: а що мене тримає тут, в орендованій київській квартирі? Романтичних стосунків вже не було, працювати я могла з будь-якого місця... Плюс — я дуже давно мріяла завести котів, але не хотіла тримати їх у квартирі. На додачу друзі, які мешкали в селі, переїжджали до іншого будинку і запропонували орендувати попередній. Тож я погодилася, мовляв, спробую, а раптом це справді моє. І з осені
«Воду треба було гріти на пічці, щоб помитися». Про побут у селі й пожежу у новому будинку
Захват — ось, що я відчувала щоранку, коли прокидалася у сільській хаті після переїзду. Я заїхала у невеликий будинок з двома кімнатами (одна «холодна», без пічки), кухнею і коридором. Він не був схожий на хату з книжок про давнє українське село, де навіть немає світла. Всередині все було більш-менш звичним для нас сьогодні, щоправда, воду треба було гріти на пічці, аби помитися. Це не здавалося дискомфортом, однак радість від переїзду швидко закінчилася.
Буквально за тиждень у будинку сталася пожежа. Я вирізала гарбуз на Геловін, аж раптом почула хрускіт. Думала, це знову миша, та виявилося, що під стелею щось тліє й димить. Спочатку я спробувала загасити це власноруч, однак коли побачила, що дим вже йде зі стріхи назовні, стала дзвонити по друзях і знайомих. Хто міг — швиденько приїхав, і ми всі разом носили воду, щоб загасити пожежу. З’ясувалося, що горіти почало ще зо три дні тому. Сталося внутрішнє загоряння: через те що піч стара і не обслуговувалась, іскра з комину потрапила на балку і хата тліла зсередини, аж поки я не побачила пожежу.
Було дуже прикро: я ж лише тиждень пожила у новому для себе форматі. І вирішила, що минуло замало часу, аби одразу розпрощатися з ідеєю переїзду до села. Тому стала шукати нову хату.
Найважливіший критерій — щоб у будинок можна було одразу увійти й жити. Тобто дах, підлога, вікна й стіни мали бути відносно цілі. Крім того, оскільки я переїжджала вже взимку, потрібна була справна піч. Решта мала другорядне значення. За місяць такий будинок знайшовся.
Другий орендований будинок у Заваллі
Я заїхала у невелику хату-мазанку наприкінці листопада
Переїзд припав на холодну пору, тож кожен день починався з того, що я колола дрова й розпалювала пічку. У цій хатині не було насосу, кинутого у криницю, як у попередній, тож воду я теж носила відрами (це метрів сто). Також спочатку замазувала невеликі дірки у стінах, на стелі. І все це мене тішило й бавило, аж ніяк не дратувало. Я була у захваті від того, що можна було де завгодно прибити цвях і повісити на нього те, що я хочу. Наприклад, ялинку я прибила до стелі догори дригом і так прикрасила оселю до свят.
Двічі на місяць я їздила до Києва й потрохи перевозила речі (досі не розумію, чому все не надіслала поштою [сміється]). У хаті з часом зробився безлад: власники тоді ще не забрали свої речі й меблі, як-от шафу, столи, і моїх тільки більшало. Це додавало хаосу, кінця-краю якому я не бачила, плюс треба було планувати ремонт. Та коли почалося повномасштабне вторгнення, я впевнилася, що переїзд був правильним рішенням. Я у той момент перебувала в Києві і страшенно зраділа, що мені було куди виїхати (навіть зараз можу сказати, що війни я практично не бачила: у Заваллі немає повітряних тривог, не чути вибухів).
«Щодня прокидалася о 5 ранку, щоби попрацювати на городі». Про сільську рутину та адаптацію до неї
Певно, найбільшою проблемою на початку переїзду була самодисципліна в роботі. Перші пів року працювати не хотілося взагалі. Світить сонце — тягне на вулицю, падає дощ — хочу загорнутися у ковдру й спати або щось дивитися чи читати. Хотілося щось змінити у будинку, виростити овочі чи зелень, просто побайдикувати... Завалля для мене завжди було місцем відпочинку.
Повернутися у колію допоміг популярний нині челендж 100 днів йоги. Протягом трьох місяців я приділяла йозі близько години щодня, і це дало розуміння, що я можу регулярно виконувати те, що потрібно, у конкретний час. Так вдалося налагодити ритм і краще балансувати між роботою, відпочинком і облаштуванням будинку.
Досі щодня я маю колоти дрова, щоб розпалити піч і підтримувати тепло. Але не було жодного разу, коли б я замислилася, чи хочу це робити. Я просто роблю, а коли маю хороший настрій, ще й з радістю. За першої ж нагоди я посадила город: лишила 6 соток собі, а 30 здаю під засів (наразі безплатно). Згодом хлопці зробили ще теплицю. На городі й у теплиці я висадила фруктові дерева, зелень, помідори, кабачки, баклажани, гарбузи, кавуни й дині. Щодня прокидалася о 5 ранку, щоби зайнятися хатніми справами, а потім працюю на роботі у звичні години. Це не те, що втомлює — я завжди любила все, що пов’язано з природою.
У Києві я майже не готувала, бо звикла замовляти доставку. А з переїздом виявилося, що зварити рис, яйце і порізати куплену рибу не так уже складно і по часу не набагато довше, ніж зробити бутерброди, і точно швидше, ніж доставка. У селі я стала сама пекти цільнозерновий хліб. Виявилося, що це 15 хвилин активної залученості — решту часу воно підходить, а потім працює духовка. І це смачніше за місцеву випічку. Якщо ж дуже закортить згадати, як це — замовити їжу додому, можна скористатися доставкою піци — є заклад, який возить піцу до села.
А ось гуртків мені дуже бракує: танців, йоги, акторського мистецтва. Спелеоклубу замало, та у селі більше нічого не знайдеш, а у найближчому великому місті, Кам’янець-Подільському, замалий вибір (ще і їхати 40 хвилин машиною).
Крім того, трохи бракує нових людей. За переписом у Заваллі приблизно тисяча мешканців, останні роки приїхало чимало переселенців. Я, до речі, з ними переважно і проводжу час. Це дві сім’ї з Києва і три з Харкова. Корінних місцевих я знаю, втім ми не є друзями, просто добрі сусіди і знайомі. Тож виходить, що три роки компанія та сама. Як тут заміж вийдеш [сміється]?
Та попри такі недоліки я геть не шкодую, що переїхала. Життя у селі точно не для всіх, але, якщо відчуваєте, що це може бути ваша тема, варто спробувати. Скажу лишень, що переїжджати геть самому чи самій, коли немає сім’ї чи друзів на новому місці, може бути складно. Банально щось важке затягти у будинок — вже незручність і доведеться шукати допомоги у незнайомців. Те саме з ремонтом — самому важко, а друзі, що не перший рік там живуть, або самі допоможуть, або підкажуть, кого найняти. Втім це саме незручності, а не великі проблеми.
«За хату й ділянку на 36 соток власник хотів $2000». Про купівлю будинку і ремонт
Оренда хати коштувала 500 грн на місяць. Смішна вартість, але досить швидко я зрозуміла, що хочу мати власну землю і власне житло, а не орендоване. Тому вирішила купити цей же будинок.
Домовитися було нескладно. Тодішній власник мешкав за кордоном, тож ми просто зідзвонилися кілька разів. Він хотів за хату й ділянку $2000 — мені ця ціна здалася смішною (за 36 соток!), тож я погодилася. Рідні й друзі сказали, що своя земля — це чудово, але додали, що, якби ця земля була не за 500 км від Києва, було б краще.
На перший погляд, пріоритетом після купівлі мало би стати водопостачання, аби не тягати воду з криниці щодня і спокійно прати, купатися тощо. Але я — це я, тим паче друзі мешкають неподалік [сміється]! Після купівлі я ще з пів року ходила до них з такими запитами. На щастя, у квітні
Спеціалістів, які візьмуться за роботу, я знайшла у цьому ж селі за рекомендацією — сказали, що тут це найкращі працівники. У мене не було чітко розписаного плану ремонту, я просто поділилася з ними своєю візією. Наприклад, ванну кімнату я хотіла зробити без плитки, безшовною. А спальня мала би бути з африканським вайбом, світлими стінами й темними меблями. Приблизно так усе й вийшло.
Ці ж робітники зробили мені терасу, під якою я запропонувала сховати ванну (підгледіла цю ідею в рилзі). Щоправда, ми не врахували, що туди потраплятимуть листя і гілки, але це можна вирішити — я підшию цю частину вагонкою.
Деякі ідеї мені підкидали самі ремонтники. Вони запропонували зробити панорамне вікно у кімнаті, де я облаштувала робоче місце.
Переробляти два вікна, що там були, для спеціалістів було б довше і складніше, ніж зробити одне панорамне. Я про це навіть не подумала, хоча дуже «за» те, аби було більше світла. Ще вони запитали, чи монтувати плінтус під стелею чи зафіксувати там декоративний шнур. Друга опція куди більше мені пасувала, адже плінтуси аж ніяк не вміщалися в мою маленьку машину, а я планувала їх везти сама з Києва.
Ремонт мені практично не заважав. Будинок спроєктований так, що у центрі є кімната з пічкою, а по боках — дві інші ізольовані кімнати. Тож, коли робили ремонт у бокових приміщеннях, працівники просто забивали вхід до центральної кімнати — я їх навіть не бачила.
Загалом я задоволена виглядом будинку. Але недарма кажуть, що ремонт триває вічно [сміється]. Оскільки ця хата глиняна, на стінах, що покриті звичайною цементною штукатуркою й фарбою для внутрішніх робіт, з’являються тріщини (це звична річ). Час від часу їх треба замальовувати. Плюс — тепер, трошки поживши в оновленій оселі, я розумію, що краще було б поміняти місцями спальню і кухню. Панорамне вікно — це класно, і влітку кімната не проглядається завдяки деревам. Однак зараз, коли зима й листя немає, будь-хто бачить спальню повністю крізь вікно. Це не те, чого хочеться для спальні, але й шторами завішувати не маю бажання — навіщо тоді панорамне вікно? Одразу я це не врахувала. Однак переробляти не поспішаю — наразі ремонтні роботи на паузі, бо хочу заощадити гроші.
На оновлення хати я витратила приблизно 15 тисяч доларів і півтора роки. Але робили все не за раз, а з перервами: ремонт кожної кімнати тривав місяць-півтора, фасад зробили за півтора тижні.
Загалом з матеріалами, меблями й роботою найдорожче обійшлися ванна кімната (100 тис. грн) і тераса (приблизно 90 тис. грн.).
Ще регулярно витрачаю кошти на комуналку. Щомісячну суму складно порахувати, бо я постійно забуваю про лічильники й тому плачу раз на кілька місяців. Та більша частина коштів йде на електрику та дрова. Приблизно
«Наразі найважливіше — знову зустрічати нових людей». Про плани на будинок і те, чого забракло у селі
Крім того, що вже зроблено, я планувала перетворити сарай на подвір’ї на гостьовий будинок. Але наразі ця ідея на паузі, бо у
По-перше, хочу повернутися до подорожей. За три роки я майже ніде не була, тому є план це виправити.
Я хочу сім’ю і дітей. Знайти свою половинку у селі мені навряд чи вдасться. Нові люди тут з’являються не часто. Сенсу переїжджати в українські міста я не бачу. Насамперед я не відчула війни як такої (плюс у мене чотири коти, для яких це стане великим стресом, і не зрозуміло, як бігти з ними в укриття). Навіть якщо забути про фактор війни, то повернення до міста означатиме повернення до квартири. Ще й орендованої. Я від цього відвикла, і коти будуть мучитися (у селі вони вільно гуляють, ще я зробила для них великих вольєр зі входом до хати, де залишаю їжу на час, коли десь їду).
Вид на вольєр для котів із вікна будинку
Виходить треба знову шукати будинок, але ближче до цивілізації: під Києвом чи Львовом. Але це інші ціни, не як у Заваллі, і по суті повернення до точки, в якій я була до купівлі будинку. Тому якщо й переїжджати, то за кордон.
Про це я стала замислюватися лише перед Новим роком. Можливо, коли почну подорожувати, відмовлюся від ідеї з переїздом. Наразі найважливіше — знову зустрічати нових людей. А щоб це стало реальністю, треба рухатися. У мене ніколи немає конкретного плану: я просто починаю щось робити й далі дивлюся, куди це може привести.
Будинок у селі продавати не планую.Усе ж хочу зберегти відчуття, що маю свій куточок і що мені є куди повернутися.
