«Студенти, з якими я працюю, не збираються виїжджати». Організатор хакатонів про розробки і вибір залишатися в Україні
Іван Загорулько — інженер, організатор хакатонів і студент-магістр КПІ ім. Ігоря Сікорського. Його перший винахід, багатофункціональний пристрій для ванної кімнати з функціями «розумного дому», отримав 12 міжнародних нагород. Над цією розробкою Іван працював ще у шкільні роки. Нині він очолює науково-технічну лабораторію Noosphere Engineering School у КПІ. Його ціль — розвивати підприємницький хист у студентів та науковців. Про хакатони, першу розробку та роботу зі студентами читайте в інтерв’ю.
«Усе пішло, як гарячі пиріжки». Про навчання в науковому ліцеї-інтернаті та «черепаху»
До 9 класу я жив у смт Завалля Кіровоградської області. Там поглиблено вивчав математику, проте гуртків електроніки у моєму селищі не було. А з 10 класу я вступив до Центральноукраїнського наукового ліцею-інтернату, що за 250 кілометрів від мого дому. Я поставив собі амбітну ціль: вступити до Київського політехнічного інституту.
У ліцеї була серйозна дисципліна, а ще — обов’язкова хореографія. Тож серед іншого я займався класичними, народно-сценічними, сучасними танцями й акробатикою. Окрім власне навчання, у нас були заняття, які проводили викладачі з Малої академії наук. Там ми поділялися на відділення. Спочатку я пішов у відділення комп’ютерних наук, але згодом перевівся на технічне відділення, — туди, де безпосередньо щось роблять руками. Там я дізнався про струм, напругу, мікроконтролери, датчики і про те, як це все поєднати між собою.
Згодом мені треба було вигадати ідею, яка стане науково-дослідною роботою в Малій академії. Тоді я й придумав свою «черепаху». Вона плаває на поверхні води за допомогою моторів, вимірює рівень і температуру води, підсвічуючи її відповідними кольорами. Також він сигналізує, якщо ванна переповнюється. «Черепаха» потрібна для того, щоб батьки знали, що їхні діти, приймаючи ванну, будуть у безпеці. Нею можна керувати з телефона.
Наставники з академії побачили у «черепасі» комерційну перспективу. Я взяв участь у всеукраїнському етапі захисту науково-дослідних робіт, і після цього мені запропонували вступити в бізнес-інкубатор Малої академії, який називається Ukrainian Future Incubator. А вже напрацювавши певну базу, я вступив в омріяний університет. Згодом я зрозумів, що «черепаха», над якою я вже працював два-три роки, була завеликою. Тоді я почав її змінювати, щоб вийшла невеличка user-friendly річ.
На Міжнародному конкурсі інновацій в рамках Міжнародної виставки «Глобальні індустрії» у Ліоні, Франція
Першу нагороду за «черепаху» я отримав ще в одинадцятому класі на першому для мене міжнародному заході Genius Olympiad у США. Саме там я й показав себе і свою розробку. Мені було страшно наважитися на перший захід: це інша країна, інша мова. Виступати й презентувати себе — для мене природно і легко. Проте тоді я був не впевнений у своїй англійській. Окрім цього, був страх, що я нічого не отримаю з цього, вклавши туди багато зусиль. На щастя, у мене була подруга, яка підтримувала і підштовхувала ризикнути. Вона вже була на схожій події, тому все мені детально розповіла.
А далі все пішло як гарячі пиріжки. Після першої відзнаки мене стали запрошувати на інші заходи. Загалом у мене наразі 12 міжнародних нагород з Туреччини, Польщі, Франції, Індонезії, Малайзії, США і Канади.
Я вважаю, що в юності варто використовувати абсолютно всі можливості, іноді навіть не бачачи в цьому доцільності. Бо що люди старші, то важче наважитися на нове.
З «черепахою» я вже завершив, уже не цікаво. Я працював над цим багато років і зараз сприймаю її вже як дитячу ідею. Нині займаюся серйознішими справами.
«Ми мали хакатони від NASA». Про результати
Наразі я працюю над екосистемою хакатонів в Україні — це короткострокові заходи, де люди генерують ідеї та розв’язують поставлені завдання. Здебільшого челенджі на цивільних хакатонах — це софт (програмне забезпечення), а на військових — хард (електроніка, механіка).
Я менеджерю заходи. У хакатонах та ідеатонах я вбачаю цінність в тому, щоб якомога більше людей в Україні розвивали хист до підприємництва та інновацій. Щоб вони розуміли, як можуть реалізовувати свої ідеї.
Я також працював у кластері підтримки оборонних розробок Brave1. Там я проводив хакатони, які стосуються військової сфери. Рішення стосуються безпілотних систем, протидії ворожим дронам, є інженерні та програмні розробки. На кожен хакатон ми збирали від сотні до двохсот інженерів з усієї країни, а разом з менторами, експертами та гостями кількість учасників подекуди сягала й до тисячі людей.
Окрім цього, організовую студентські хакатони у сфері електроніки чи механіки. До прикладу, ми мали хакатони від NASA: безпосередньо NASA формує завдання, а я вже імплементую їх на місцях.
Зазвичай схема організації така. До мене звертається компанія і просить провести хакатон. Вони мають дві головні цілі. Перша — знайти людей, адже кадрів у нас бракує усюди. Друга — це знайти вирішення певної проблеми. А я відповідаю за процеси від запуску реєстраційної форми для учасників і до фінальної роздачі сертифікатів.
Далі збираються люди з усієї України й формують команди або вже приїжджають з готовими. Виклики їм зазвичай пропонують амбітні — такі, щоб люди не виконали завдання до кінця заходу. Наприклад, від NASA командам пропонували створити модель штучного інтелекту, що навчається на одному або кількох наборах даних з відкритим кодом і здатна аналізувати нову інформацію для точної ідентифікації екзопланет. Або ж на хакатоні від Brave1 ішлося про розробку рішень для протидії дронам — через кібервплив та вплив на протоколи керування й компоненти БПЛА.
На Happy New Fear Hackathon від Brave1
Учасники формують концепти, роблять макети, прототипи, і демонструють своє вміння швидко підлаштовуватися під задані вимоги. Окрім учасників, на заходи приходять експерти з галузі, консультують учасників, щоб їрішення були максимально вдалими.
Хакатони зазвичай тривають 24 або 48 годин. Команди працюють, а далі члени журі заслуховують презентації й обирають найкращих.
Далі — проблемний етап. Після завершення хакатону мало компаній підтримує зв’язок з учасниками, які не стали переможцями. Я вбачаю в цьому проблему, адже учасники є потенційним ком’юніті цієї галузі. Тому я перед собою ставлю мету збудувати екосистему хакатонів через підтримку комунікації після заходів.
Загалом я провів вже понад тридцять хакатонів.
«Ті, хто не бачить тут перспективи, нехай їдуть». Про рішення залишатися в Україні
Нещодавно я був учасником панельної дискусії з профорієнтації молоді. Говорили про те, що робити, щоб молодь не виїжджала за кордон. Мені запам’яталася думка одного з учасників, мовляв, ті, хто не бачить тут перспективи, нехай їдуть, а ті, хто залишаться, матимуть більше можливостей.
Нині я навчаюся на другому курсі магістратури в КПІ за спеціальністю «Електроніка» і очолюю науково-технічну лабораторію Noosphere Engineering School у КПІ ім. Ігоря Сікорського. Студенти, з якими я працюю, не збираються виїжджати за кордон, бо вони, починаючи з третього курсу, вже всі мають роботу тут.
«Мені до 23 років залишилось два тижні, але я не збираюся нікуди виїжджати»
Я бачу перспективи в Україні. Врешті мені подобається Україна. У нас відкриті ринки, і ми гнучкі у підходах до роботи. Наприклад, щоб чогось досягнути в Німеччині, треба довго навчатися і лише потім можна йти працювати за спеціальністю. А у нас з перших курсів університету вже можна будувати кар’єру. Можливо, в тій же Німеччині будуть більші гроші й більше стабільності. В нас, на противагу, ринки нестабільні, і те, що актуально сьогодні, завтра вже ні. Мені це більше імпонує, так цікавіше жити, а тим, хто любить стабільність і монотонність, їм, напевно, за кордон.
Попри весь негатив війни, ці умови стимулюють розвиток нових здібностей. Це як потужні мотиваційні поштовхи, які змушують мислити та сприймати світ трохи інакше. Війна — це багато викликів, тож тут нам допомагає наша гнучкість.
На хакатоні інновацій від «Нової пошти»
«Не стати людиною з оберемком паперів»
Зараз я працюю в університеті зі студентами. Я сюди прийшов навчатися ще зі своєю «черепахою», щоб здобути знання саме про комерціалізацію. За рік мені запропонували стати заступником керівника лабораторії, а згодом — керівником. Багато чого я роблю на волонтерських засадах. Аналізуючи досягнення інших, я можу відчувати жаль, що не йду вперед настільки швидко, як вони.
У мене був момент, коли я повертався. Я дійшов до рівня Міністерства цифрової трансформації як координатор хакатонів від кластера оборонних технологій Brave1, а згодом повернувся до університету. З одного боку, мені б хотілося мати більший вплив на суспільство, а з іншого — зараз я працюю з людьми, і це мені теж подобається.
Мій найбільший професійний страх — не мати команди. Мені потрібно багато спілкування і людей довкола. Я не хочу перетворитися на того, хто, ставши керівником, одягає рожеві окуляри, сідає у своє крісло, перед ним лежить оберемок паперів для підпису та купка грошей для рахування, — і на цьому все.
