«Без вихідних я уже більш ніж пів року». Історія айтівиці про мобілізацію, військо, собаку і коня
У цивільному житті айтівиця Надія Слюсаренко працювала як Senior PM у компанії GlobalLogic. Зараз вона штаб-сержантка третьої категорії відділення цивільно-військового співробітництва штабу. А ще була водійкою-санітаркою евакуаційного відділення і працювала у складі екіпажу «Госпітальєрів».
В інтерв’ю DOU Надія розповіла, чому вона мобілізувалася, як пережила кризу у війську і чому система БЗВП має змінюватися. А ще — про близьких, тварин і плани пожити в лісі після закінчення війни.
«На війні ти маєш поводитися як на війні». Про допит, крокси і підготовку до евакуацій
Спочатку мені не спадало на думку долучитися до війська. Найважливішим для мене було перевезти в безпечне місце родину, а далі вже допомогти людям, які цього потребують. Тому я вивезла своїх рідних у маленьке містечко на Рівненщині, за 30 кілометрів від Білорусі. Після цього ми з другом вирішили їхати до Києва на евакуації.
Ми «запакували» машини усім необхідним, починаючи від бідонів солярки, закінчуючи салом. Я мала тоді такий вигляд: білі крокси з метеликами, довге волосся і ліхтарик на голові. Бігала, скуповувала ліки, знімала готівку. Для місцевих це було підозріло.
Перед виїздом до Києва ми заїхали на заправку, де нас оточили люди з ТрО. Вони навели на нас зброю і скомандували: «На землю!» Це було як у кіно: я у футболці лежала на землі, падав сніг, холодно. Підняла очі, а тут вже зібралося пів містечка. Мій друг назвав своє ім’я, і виявилося, що нас затримали його однокласники. Попри це, вони висипали всі наші речі, влаштували допит, викликали поліцію. Нас прийшла визволяти теща друга — вона ж і вчителька тих хлопців з ТРО. Ця ситуація навчила мене: на війні ти маєш поводитися як на війні — тихо і сконцентровано.
«Попри все це, мені завжди здавалося, що я роблю мало». Про евакуацію людей з Київщини і рішення піти в армію
Після цього я відновила сили й разом із сусідом Дімою поїхала на евакуацію в Ірпінь. Того дня нам треба було вивезти дітей з лікарні й встигнути повернутися до комендантської години. Коли ми були на Романівському мосту, зі Стоянки заходили танки і стріляли по нас: величезні вогняні кулі пролітали в метрах від мене. Це була моя перша зустріч з великим калібром. Я думала лиш про те, щоб забрати Діму.
Військові тим часом кричали: «Кидай машину!»
А я ж без неї — як без рук. На щастя, нам вдалося виїхати. Вже наступного дня ми повернулися. Діма поїхав вивозити дітей, а я — допомагати азовцям.
Згодом ми організували добровольчий госпіталь у Києві й далі займалися евакуаціями з Ірпеня. Після деокупації Київщини я планувала їхати в Маріуполь. Оскільки моя родина була проти, я все ж залишилася, щоб і далі допомагати на місці. Можливо, це врятувало мені життя, проте я почувалася не на своєму місці: було важко як працювати, так і взагалі жити.
У GlobalLogic бачили мій стан і відправили у відрядження до Іспанії. Мовляв, це було б не добре, щоб Senior Project Manager «шастав» у зоні бойових дій. В Іспанії я провела близько пів року, і приблизно раз на два місяці їздила в Україну з гуманітарними місіями. У той час я співпрацювала з організацією «Let’s do it, Ukraine» та «Volunteer UA», спільно з ООН і ОБСЄ, — ми досліджували стан екології, зокрема води в зоні Каховського водосховища. Крім того, я долучилася до відновлення дитячих садочків, висушування хат, допомагала з координацією та перекладом друзям, які відбудовували село на Чернігівщині. Я бачила, як люди повертаються до життя, і відчувала велику втіху.
Моя Миколаївська родина — Volunteer UA
Попри все це, мені завжди здавалося, що я роблю мало.
Я доєдналася до коучинг-групи, де питання мого вступу до армії стало однією з ключових тем для обговорення. Тим часом мої близькі казали: ти ж можеш працювати зі світовими лідерами бізнесу, заводити гроші, займатися фондами. А мені хотілося щось робити руками. Донати, купівля машин, дронів — для мене це відчувалося як зуби почистити, як за хлібчиком сходити. А коли я працюю з пораненими, вивожу їх під обстрілами, то розумію: ще одне життя буде продовжуватись.
Управління бойовою технікою
Рішення приєднатися до війська було для мене про противагу особистих і громадянських обов’язків. Другі переважили. Якщо я цього не зроблю, якщо цього не зроблять інші, які б теж хотіли бути з родиною, тоді ми опинимося в окупації або загинемо.
Та поки ми живі, ми можемо щось зробити
Попри ці переконання, мене лякало, що я йду в армію, а в моїй родині тільки старенькі і діти, — я ж маю піклуватися про них. Я переживала, що відсутність надійного тилу мене зломить. Вже у війську я пройшла кризу й зрозуміла: я в принципі тут одна, хоч у мене є друзі, підтримка, сім’я. З часом, збагнувши правила гри, я побачила: те, що я одна, дало мені внутрішню силу, я можу впоратися з усім. А отже, з підтримкою буде ще простіше. Мабуть, кожен військовослужбовець переживає «соціальну смерть», виходячи зі свого цивільного життя.
«Нас поєднує щось на межі життя і смерті». Про співпрацю з «Госпітальєрами» і вибір підрозділу
У мене був вибір пов’язати службу з цивільною професією. У співпраці з Міністерством цифрової трансформації я могла б покращувати систему електронного документного обігу в армії. Другий варіант був — стати операторкою БПЛА.
Проте все сталося інакше. Восени 2024 року, коли я працювала в складі екіпажу «Госпітальєрів», ми поїхали на ротацію і працювали з бригадою, до якої я згодом і приєдналася, підписавши контракт із ЗСУ. Ми працювали тоді протягом місяця у злагодженій команді з професійними медиками.
В останній день ротації поруч із нашою машиною прилетів
Саме після поранення, взимку 2024 року, я вирішила приєднатися до війська.
Марія-Христина Двойнік, Альпака
Під обстрілами люди стають рідними. Їх вже поєднує щось на межі життя і смерті. Тому мені хотілося працювати саме з ними, бо я їм довіряла, і була впевнена в їхньому професіоналізмі. Вони мені стали як братики й сестрички.
Який би шлях я не пройшла з початку навчання і служби, хоч не все склалося так, як я собі уявляла, я у своєму виборі абсолютно впевнена.
Наш екіпаж: Христина, Наталя, Тоні, Енді та я. На фото праворуч — деякі з наших 40 котів на Донеччині
Наша хата на Донеччині, яка вже, на жаль, під окупацією
«Це швидше Kanban, ніж Scrum». Про рутину військових
А тепер я працюю без вихідних уже більш як пів року. У цих умовах мені допомагають медитації. Виявилося, людина може працювати з малою кількістю сну та відпочинку і залишатися ефективною.
Тут я завжди в колективі: важко знайти можливість побути на самоті. Дні ненормовані, складно орієнтуватися в датах. Часто ми живемо в очікуванні — в армії це типовий стан. Хтось чекає евакуації, хтось — початку ворожої активності. А у вільний час ми живемо як велика сім’я: займаємося документами, готуємо їсти, прибираємо, жартуємо, сміємося. Тут люди постійно у русі, бо весь час щось відбувається. Наприклад, вчора о
Багато дрібниць, як-от поїсти суші чи подивитися на сонечко, більше не викликають жодних емоцій. Емоції тут — це коли щось стається з друзями. Коли дізнаєшся історії, як люди виживають в критичних ситуаціях і рухаються далі. Коли чую таке, то сміюся і плачу водночас.
А розрадою для мене є моя собака Тайра, яка постійно зі мною. Обираючи місце служби, я зважала на можливість служити разом із нею. Час із Тайрою — чудова підзарядка внутрішніх батарейок.
«Інструктор мені прямо сказав, що жінці в армії не місце». Про ставлення до людей
Загалом люди — це те, що я шукала у війську. Мені б дуже хотілося повернутися до суспільства 2022 року, коли кожен вмикався в роботу, допомогу та активні дії в міру своїх можливостей та впливу. Нещодавно до нас приєдналися дві дівчини — не могли всидіти вдома. Коли приходять нові люди з цивільного життя, які мають енергію та завзяття, це дуже підтримує тих, хто виснажений і служить уже давно. Я з великою повагою ставлюся до таких людей, особливо жінок.
Кажуть, що в армії немає хлопчиків і дівчаток, усі — бойові одиниці. Але у кожної такої «бойової одиниці» є свої особливості — слабкі й сильні сторони. Якщо ж двох людей з різними сильними сторонами поєднати в одному екіпажі або в одному підрозділі, це підсилить увесь колектив. Я чула негативні відгуки про деякі екіпажі й підрозділи, які складаються суто з жінок або чоловіків. Ще працюючи в ІТ, я помітила: коли є і хлопці, і дівчата, і кожен виконує свою функцію, виходить гармонійна й ефективна система. Попри це, є екіпажі, які класно працюють не зважаючи на стать. Головне — професіоналізм і повага до побратимів і посестер.
Щодо мене, то хлопці деколи дивувалися: як це їх буде везти дівчина-водійка. Але з часом вони звикли. Хоча я багато чула про неповагу до жінок у війську, я з неналежним ставленням до себе не зіткнулась. Можливо, тому, що йшла одразу працювати зі своїми. Моя позиція була такою: я прийшла сюди виконувати роботу, вчитись і бути максимально ефективною. Побратими це відчувають.
Проте був неприємний випадок під час БЗВП. Інструктор мені прямо сказав: «Жінці в армії не місце, я б свою жінку ніколи не пустив». Я зрозуміла, що він не буде нас навчати так, як навчає хлопців. Дівчат відокремили, жаліли й «оберігали» від знань. Замість того щоб збирати зброю і виконувати вправи, ми сиділи й говорили про життя. Звісно, охочі вчитися робили це самотужки і базові знання та навички все ж отримали.
«Система має змінюватися». Про застосування цивільного досвіду під час служби
На щастя, після БЗВП я потрапила в навчальний центр бригади, де за два тижні ми надолужили все, що пропустили. Тож приклади ефективного навчання є, і добре було б, щоб і інші навчальні центри «підтягнулися». Система мусить змінюватися: навчати мають вмотивовані інструктори з бойовим досвідом. Армія часто консервативна і не завжди любить проактивних людей. Як і будь-яка система, вона чинить супротив. Аналогічно в IT-команді: якщо до групи спрацьованих людей приходить новенька і критикує, вона стикнеться зі спротивом. Але це не має зупиняти тих, хто доєднався, адже це — колосальне задоволення, коли ти врешті бачиш результат і зміни.
Люди в армії, на жаль, часто використовуються як ресурс, — бойова одиниця, а не особистість. Це суперечить моїм цінностям і досвіду роботи в ІТ та Project Management. Якщо ми додаємо бізнес-підхід і людський фактор, це допомагає будувати ефективну структуру.
Пригадую, ми приїхали на склад одягатися. Там працювали виснажені люди, які ще з 2022 року пішли добровольцями. А тут ми, новачки, просимо жіночу форму. Нам обурено відповіли: «Яка жіноча форма? У
«Бізнеси мусять адаптувати середовища роботи для ветеранів». Про зміну посади й інтеграцію ветеранів
Зовсім недавно мене перевели з медичної роти до відділу цивільно-військового співробітництва (ЦВС). Такі відділи нещодавно з’явилися у всіх бригадах ЗСУ. Тут я працюю з пораненими та звільненими з полону бійцями, сім’ями зниклих безвісти та загиблих. Моя ціль зараз — супроводжувати відновлення бійців до повернення у стрій або робити перехід зі статусу військовослужбовця в цивільне життя максимально комфортним.
На жаль, роботодавці часто вважають ветеранів нестабільними працівниками через їхні проблеми зі здоров’ям. З мого ж досвіду це відповідальні співробітники, які, побувавши між життям та смертю на позиціях, цінують можливість працювати в комфорті. Безсумнівно, бізнес має адаптувати середовище роботи для ветеранів. Наприклад, у GlobalLogic є соцпакет як для мобілізованих фахівців, так і для ветеранів. Для тих, хто повертається, GlobalLogic організовує поїздки на відпочинок для відновлення. До того ж ветерани часто мають пріоритет отримати позицію в проєкті.
Нині, доки я на службі, колеги турбуються, цікавляться, чи мені щось потрібно. А компанія продовжує допомагати ще з евакуацій у 2022 році.
«Жити далеко в лісі». Про плани на майбутнє
Після закінчення війни я хочу знову працювати в ІТ, але вже на консультаційному рівні, бо я люблю цю сферу за динаміку і велике коло високоінтелектуальних людей.
Але ще більше хочу займатися реабілітацією. Я є членкинею спілки іпотерапії, іповенції та адаптивного кінного спорту. Мрію поєднати психологічні практики, роботу з тілом, музику та коней в одному просторі для відновлення.
Якось випадково, у той час, коли я почала співпрацювати з «Госпітальєрами», в мене з’явився кінь — Челсі. Я з дитинства любила коників: займалась аматорським кінним спортом, конкуром. Мріяла мати свого коня, але не думала, що це реально. Через роботу, вишколи та ротації коня я бачила рідко. Лише після поранення, попри заборони, я тікала з лікарні на іподром і сідала верхи.
За весь цей час ми змінили Челсі три стайні й знайшли таку, де коней люблять більше, ніж людей. Там дбають про їхнє здоров’я, не перевантажують, коники щасливо гуляють в табуні на травичці. Мені подобається з конем взаємодіяти «в руках», — коли ми з ним на одному рівні. Не домінувати, не робити боляче, працювати разом з доброї волі й любові, а не з примусу.
З часом я б хотіла організувати для ветеранів нашої бригади простір і можливість проводити час із кіньми. Іноді чую, що реабілітація з кониками, — це дитяча забавка, але, як на мене, вони — терапевти, які показують чудові результати.
Коли закінчиться війна, хочу жити далеко в лісі, де немає людей. Там, де багато коней, собак, можливо, кіз і корів, щоб робити смачні сири і давати людям можливість відчути єднання з природою.
