Лідер та інтелектуал, який мріяв про справедливість. Історія загиблого одеського винахідника Бориса Чубіна
Бориса Чубіна з дитинства називали винахідником і генієм, він був семикратним чемпіоном із соціальних інновацій, мав запрошення навчатися за кордоном, знав шість мов. Вчився у кількох навчальних закладах одночасно, проходив престижні стажування, став лідером студентського руху.
Йому пророкували блискучу кар’єру європейського політика, але 24 лютого він зробив вибір захищати країну. Спочатку патрулював вулиці Одеси, потім був інструктором морської піхоти, згодом офіційно вступив до лав Збройних сил, ставши воїном
Борис загинув 30 серпня 2023 року на фронті від російської ракети. Йому було лише 24 роки. Ми поспілкувалися з близькими та рідними, щоб розповісти його історію.
Не любив математику та був бешкетником
Борис Чубін народився в Одесі. Родина жила в центрі міста, недалеко від вулиці Дерибасівської, свої перші кроки хлопчик зробив на Приморському бульварі.
«Він увібрав в себе всю мультикультурність нашого міста, був одеситом у повному розумінні цього слова: мав широту поглядів, інтерес до інших культур, умів знаходити спільну мову з іншими, — розповідає мама Бориса Тетяна. — Був дуже толерантною, життєрадісною людиною, його почуття гумору ніколи його не покидало, навіть на фронті. З дитинства Боря ріс дуже допитливим, намагався „помацати“ світ руками, був закоханий у це життя. Вставав зранку та починав день з пісень — він мав абсолютний слух, тому ми віддали його до музичної школи. Ще ходив у художню школу. Учителі завжди говорили, що він використовує велику кількість кольору, бо світ для нього складався з яскравих фарб».
У школі Борис не був відмінником, вчив те, що йому було цікаво. Але вчителі відразу помітили неординарність хлопця.
«Він був дуже талановитим, винахідливим, — ділиться перша вчителька Ірина Бугера. — Зі всякої ситуації знаходив вихід. А ще був бешкетником :) Робив різні витівки разом з друзями — їх було п’ятеро, як вони самі називали, „банда“. Пам’ятаю, якось Борис під кінець групи подовженого дня постійно став проситися: „Я піду до туалету“. — „Ну, іди“. А потім з’ясувалося, що він бігав у великий коридор до іншої вчительки по цукерки. Взагалі на все у нього відразу вилітала відповідь. За поведінку від бабусі отримував на горіхи кожного вечора».
Математика не відразу підкорилася хлопцю, а ось здібності до мов стали очевидними змалечку. З двох років він учив англійську, тож у 3,5 уже не міг зрозуміти, якою мовою потрібно говорити: англійською чи російською, якою спілкувалися вдома. У четвертому класі Борис склав іспит на рівень B1. Потім почав вчити німецьку, яку також дуже швидко опанував.
«Продовжував її вчити у літніх мовних таборах в Австрії та Німеччині, — розповідає Тетяна Чубіна. — Складав сертифіковані іспити з німецької мови на98–99 балів зі 100. Коли йому було 12 років, він був у Клаґенфурті — це відомий австрійський університет з літньою мовною школою. Там швидко помітили його гнучкий розум, і декан факультету філософії запросила його вступити до них у майбутньому».
У середній школі Борис почав вчити китайську, став переможцем обласної олімпіади з китайської мови в одній з номінацій. Потім виграв грант Інституту Конфуція на навчання в Харбінському технологічному університеті, навчався також у Пекінському університеті. Уже у виші до списку мов додалася французька.
Винаходи для людей з порушеннями зору та військових
Одного разу, коли Борис їхав на курси китайської мови, він побачив, як підлітки сміються з незрячої людини, яка не могла зайти до тролейбусу. Його це збентежило, він допоміг чоловікові. Після цього випадку хлопець замислився, як полегшити життя людям з порушеннями зору. У той час він навчався у MiniBoss Business School International, де і представив ідею приладу з орієнтації у міському середовищу iHelp, який міг вимірювати фізичні показники людини, викликати «швидку» тощо.
«Це було щось типу Apple Watch, тільки тоді про них ще ніхто не чув, — пояснює Вікторія Чіндацька з MiniBoss Business School International. — Вони реагували на колір світлофора, тепло автівок, щоб людина розуміла, на якій вона відстані від дороги. Ви уявляєте, що таке дитина
10–11 років? Якщо йому підкажеш: „Піди туди, знайди тут, пошукай там“, він, можливо, і зробить. Але щоб так, як Борис сам знайшов чипи у Південній Кореї, які можна вбудувати у циферблат, сидів зі словником, перекладав ієрогліфи... Мене особисто захоплювало його вміння, як би ми сказали зараз, працювати з big data, витягувати найважливіше. Якщо він ставив перед собою мету, то не бачив жодних перешкод, не розумів, як його товариші з команди можуть сказати: „Давай не сьогодні, давай завтра“. У нього вже тоді було безмежне почуття відповідальності».
З цим проєктом Борис став переможцем в одній з номінацій на всеукраїнському конкурсі «Інноваційний прорив-2013».
«Це не був конкурс для дітей, там зібралися дорослі люди: інженери, айтівці, — розповідає Тетяна Чубіна. — Була зима, я хворіла, тому не могла з ним поїхати. І Боря поїхав сам до Києва, доїхав до місця проведення, а це було на околиці, захистив проєкт і зірвав овації. Потім з ним же його запрошували на конкурси Малої академії наук. Там були закордонні інвестори, які пропонували зробити прилад більш комерційний. Але в Борі була така світла душа, він хотів обійняти весь світ, тому свої зусилля зосереджував на винаходах соціального характеру».
Після цього Борис розробляв соціальну мережу для людей з порушеннями зору, а також застосунок Garden Club, який підказував, коли краще садити рослини та як їх доглядати.
Коли на сході країни почалася війна, юний винахідник захотів створити щось корисне для наших військових. Він став працювати над системою, яка могла рятувати життя. Прилад мав зчитувати біометричні дані бійців і у випадку поранення викликати допомогу.
«Знаю, що його науковий керівник тоді їздив з цим проєктом до Міністерства оборони — він їм сподобався, але розробляти та фінансувати його ніхто не збирався, — ділиться мама Бориса. — В Україні є хлопці та дівчата, які генерують дуже цікаві ідеї. Питання полягає в тому, наскільки дорослі готові не „дарувати“ їх іноземним фірмам, а таке трапляється постійно. Так, здається, у
2014-му чи 2015 році Борис побачив у фейсбуці на сторінці одного російського військового концерну свій розроблений прилад для людей з вадами зору, який був переорієнтований на військові завдання. В описі технічного завдання були вкрадені абзаци з його розробки, навіть з тими дитячими помилками, які він робив».
Вибрав міжнародне право
У 2014 році Борис отримав грант на навчання в одній із престижних гімназій Німеччини, але відмовився від цієї можливості, вирішивши залишитися в Україні, щоб допомагати тут своїми розробками.
У школі хлопець мав власну програму розвитку. Наприклад, усю зарубіжну літературу німецькою або англійською читав в оригіналі. Хоча Борис мав досвід в IT-розробках, коли настав час обирати професію, зрозумів, що хоче вивчати саме міжнародне право. Після 9 класу вступив одразу до двох навчальних закладів — ліцею «Приморський» та Одеського юридичного коледжу. Після цього юнак вирішив навчатися у двох вишах одночасно і став студентом другого курсу Одеської юридичної академії й Одеського національно-економічному університету.
«Але він завжди шукав більшого, — додає Тетяна Чубіна. — Через рік здав академічну різницю, здається, у 17 предметів і став студентом КНУ імені Тараса Шевченка. Його приваблювали масштаби цього університету, тих осіб, які там викладають».
Під час навчання в університеті Шевченка Борис познайомився з Кирилом, вони були сусідами у гуртожитку.
«Одного разу приходжу у свою кімнату та бачу рудого юнака з бородою. Такий мовчазливий, займається своїми справами, майже не відреагував, коли я зайшов, — згадує Кирило. — І якось з першого дня ми стали нерозлийвода, весь час проводили разом із ще одним нашим другом Романом: вчили щось, готувалися до семінарів, відпочивали, наривалися на різні пригоди, як молоді хлопці. Проте нашою розвагою були не клуби — ми, звісно, ходили на свята, зустрічі, але більше займалися громадською діяльністю, відвідували заходи для молоді в Києві. У Бориса ще було таке захоплення, як мут-корти, тобто моделювання судового засідання. Він навіть сам їх проводив, був у колегії журі».
У виші Борис також не був відмінником, вивчав ті предмети, які були дотичні його меті. «Наприклад, він розумів, що екологічним правом займатися не збирається, тому міг не піти на заняття з нього. Він ніколи не ставив перед собою дрібних цілей на кшталт „хочу отримати п’ятірку на екзамені“, — додає Кирило. — Ні, він говорив: „Хочу, щоб був добробут у суспільстві“ і йшов до своєї мети. В оригіналі читав підручники з німецького права. Пам’ятаю, у нього було така велетенська червона книга, я там абсолютно нічого не розумів. Коли я його питав: „Для чого ти це робиш?“, він чітко відповідав: „Я хочу стати спеціалістом, щоб на своєму рівні виводити державу у світові лідери“. Борис був надрозумним, він не гнався за схваленням інших. Його метою було навчитися, а не отримати оцінку. При цьому він все одно постійно потрапляв до десятки найкращих у рейтингу».
У Бориса було активне студентське життя: він стажувався в Берлінському університеті ім. Гумбольдтів, написав наукову роботу в Дюссельдорфському університеті ім. Генріха Гессе, був учасником Європейського форуму в Брюсселі... Під час навчання закінчив німецьку й американські школи права.
«Його доповідь про реформу поліції в Україні взяли до академії Міністерства внутрішніх справ Німеччини, бо це був гарний великий аналітичний матеріал, — розповідає Тетяна Чубіна. — Під час закриття форуму в Брюсселі йому дали почесну можливість сказати завершальне слово. Він завжди виступав без папірця, говорив від серця. Тоді зал йому аплодував стоячи, потім говорили: „З тебе вийде відмінний європейський політик“. Це був конкурсний захід, щоб туди потрапити, потрібно було написати кілька есе. І таких заходів було чимало».
Став лідером руху на понад тисячу студентів
Борис мав видатні лідерські й організаторські риси, люди тягнулися до нього. Ще у школі разом з друзями влаштував для школярів міський форум соціальних проєктів в Одесі. Саме знайомим з цього конкурсу юнак і запропонував піти у шпиталь до наших воїнів. Діти з різних шкіл принесли малюнки, випічку, а також робили ярмарки, де збирали гроші для фронту. Пізніше на своїй сторінці у фейсбуці Борис написав, що вони були першими школярами, які прийшли до поранених бійців АТО.
Хлопець був орієнтиром для свого середовища. Як розповідає його мама, друзі Борі, як і він, почали вивчати німецьку та китайські мови, а коли юнак перевівся до КНУ, п’ятеро людей пішли за його прикладом.
У 2020 році Борис закінчив бакалаврат і складав Єдине фахове вступне випробування (ЄФВВ) до магістратури, коли з’ясувалося, що випробування містить велику кількість помилок і неточностей.
«Деякі питання та відповіді були неправильно сформульовані, інші — складені за кодексами, які вже не були чинними, треті мали кілька варіантів відповідей, — розповідає Анна Лейб. — У телеграмі створилася група зі звичайних абітурієнтів, у якій ми все це обговорювали. Там і виникла думка написати колективний лист до освітнього омбудсмена».
Хоча сам собою рух нараховував більше як тисячу людей, Борис одразу виступив його лідером. «Він почав усіх координувати, збирати найініціативніших людей. — додає Анна. — Виокремилась основна група з
І там Борис знову взяв усе в свої руки, вмів тримати емоції під контролем. Саме він розмовляв з комісією, не боявся ставити прямі, чіткі й іноді дуже гострі питання. Не у кожної людини є такий характер. Мене вразило, наскільки він був вольовим, яке мав прагнення досягти справедливості. Результатом нашого студентського руху стали перегляд результатів і зарахування більшої частини спірних питань, завдяки чому багато абітурієнтів змогли вступити на омріяну спеціальність».
Хотів бути держслужбовцем
Борис вступив на магістратуру до Навчально-наукового інституту міжнародних відносин КНУ імені Тараса Шевченка й став одним з перших випускників за програмою подвійного дипломування у співробітництві з литовським вишем.
Ще у студентські роки Борис підробляв, виконуючи проєктну роботу.
«Він був талановитим, йому не було потрібно, як середньостатистичному юристу, щодня приходити в офіс, — розповідає друг Кирило. — Він міг, наприклад, перекласти чи скласти угоду постачання товарів з Британії в Таїланд і отримати за це хороші гроші. При цьому він міг пів заробітку чи повністю взяти і роздати. Знаєте, є християнські заповіді блаженства, серед яких одна звучить так: „Блаженні милостиві, тому що ті помилувані будуть“. Вважаю, що Боря у своєму житті повністю її виконав, настільки чуйною людиною він був. Міг все до останньої копійки віддати незнайомій людині. Зняти з себе куртку та віддати тому, хто замерзає взимку. Нагодувати когось, навіть якщо в нього самого залишалася мінімальна сума на дорогу до університету чи на обід. Він не цурався знедолених, намагався максимально допомогти тим, від кого відмовилися інші, кого всі обійдуть стороною».
Після закінчення вишу у грудні 2021 року Борис повернувся до рідної Одеси та влаштувався до юридичній фірмі, яка надавала послуги бізнесу. При цьому Борис не полишав мрії стати держслужбовцем.
«Хоча син закінчив факультет європейського бізнес-права, він знав, що має великий інтелектуальний потенціал, хорошу підготовку в дебатах, може принести багато користі саме на державній службі, — розповідає Тетяна Чубіна. — Боря подавався за конкурсними програмами до різних міністерств. Там була досить складна тестова робота: 40 юридичних питань, на які дається 40 хвилин. Він складав усе на максимум за 20 хвилин. За тиждень до російського вторгнення він недобрав лише пів бала на посаду в РНБО. Боря дуже сподобався комісії, але найімовірніше вони вже знали, що почнеться повномасштабна війна, тож сказали: „Приходь до нас ще“. А коли все почалося, він вирішив, що не може стояти осторонь».
Початок повномасштабної війни
У виші Борис не захотів вступати на військову кафедру. За словами матері, вважав марним витрачати час на окопи та кирзові чоботи. Коли ж тільки сталося повномасштабне вторгнення, Борис і його студентські друзі Кирило та Роман вирішили, що мають захищати батьківщину.
«Ми зв’язалися один з одним, — згадує Кирило. — Борис казав: „Ми не просто вимушені захищати, у нас іншого вибору немає, тому що на нашу землю прийшли“. При цьому зі студентських років ми любили говорити на різні теми. І часто Борис міркував про напускний патріотизм, „шароварщину“. З нами навчалися молоді хлопці, які позиціонували себе як націоналісти, могли зробити нам зауваження, бо на той час були ми російськомовними, а Борис таким і залишався. Ми ж казали, що потрібно любити свою батьківщину не тільки, коли це вигідно або модно.
Борис пропонував: „Треба написати законопроєкт, щоб всі націоналістичні рухи мали певні дні року, коли їхні члени зобов’язані працювати на державу безплатно. Не важливо, чи це громадські фізичні роботи, чи розумова діяльність за твоїм напрямом“. Він припускав, що велика частка людей не витримають такого випробування, коли дізнаються, що, крім слів та носіння вишиванки, треба довести свій патріотизм доброю справою. Борис же був повністю просякнутий любов’ю до України, його думки були завжди про те, щоб розвивати її, щоб вона стала могутньою державою, суб’єктною на світовій арені. Він пішов воювати за всіх нас, тому що його патріотизм був справжнім».
З Олександром Борис познайомився на роботі за кілька місяців до повномасштабного вторгнення — той працював на одного з клієнтів юридичної фірми.
«Пам’ятаю, він прийшов такий: сорочка, краватка, піджак, з ноутбуком — молодий дипломат. Почав розумно розмовляти невідомою мені мовою, — розповідає Олександр. — Коли ж все почалося 24 лютого, більшість була розгублена, і мій керівник дав клич всім, хто хоче допомогти, зібратися на базі. Борис охоче приєднався. Так ми стали разом патрулювати місто, тісно спілкуватися. Було багато різних ситуацій. Наприклад, не всі могли звикнути до комендантської години, яка тоді починалася о 5 чи 6 вечора. Ми доставляли до райвідділу бешкетників — часто п’яних чи під наркотою. У нас не було вихідних, ми постійно були в русі, майже не спали. Так продовжувалося місяць-півтора».
Уже пізніше хлопці отримали свої позивні: Борис — «Фауст», Олександр — «Іскандер». Студентські друзі Бориса також пішли захищати країну: Роман долучився до «Правого сектору», а Кирило — спочатку до ТрО в Києві, а потім став офіцером морально-психологічного забезпечення — за спеціальністю, яку він отримав на військовій кафедрі. «Борис жартував: «Це ж треба, оце ти закінчував військову кафедру, щоб ніколи не йти служити, а тепер служиш, що з тобою не так?» — з усмішкою згадує Кирило.
Підготував кілька тисяч солдатів
Пізніше Борис познайомився з іноземними інструкторами, спочатку допомагав їм як перекладач. Але завдяки гарній пам’яті, здібності обробляти й аналізувати велику кількість інформації хлопця швидко помітили. Невдовзі він уже сам став інструктором.
«Нашим завданням було підготувати людей, навчити їх тактики, тримати зброю тощо, — ділиться друг Олександр. — Хоча до війни Боря був далекий від цього, він дуже швидко все вбирав. Я ж постійно працював зі зброєю, але через деякий час у деяких знаннях він став набагато сильнішим за мене, особливо в інженерії та мінно-вибухових засобів».
Навчання солдатів перед штурмом
«Він був офіційно відряджений до однієї з бригад, — розповідає Тетяна Чубіна. — У жовтні він мені написав: „365 днів, як я на сході“. Із самого початку син був у найгарячіших точках: у Херсоні, Миколаєві, на Донбасі. Він усвідомлював свою відповідальність перед іншими, казав, що коли дорослі люди дивляться на тебе очима дитини, запам’ятовують кожне твоє слово, записують, бо розуміють, що від цього залежить їхнє життя, то піти звідти він просто не може. Через нього пройшло близько двох тисяч солдатів».
Офіційно Боря та Сашко мобілізувалися у березні 2023 року. Оскільки їм обом не було ще 27 років, довелося підключати знайомства. При цьому саме кар’єра військового Бориса не хвилювала. «Я спілкувався з ним на цю тему, питав: „Борис, а чому ти не хочеш отримати військове звання, розвиватися в плані інтелектуальної роботи?“ — коментує Кирило. — Я бачив, що у нього є талант до оперативної роботи, не рівня „взвод-рота“, а можливо, навіть батальйону, бригади. Він дуже успішно грав у комп’ютерні ігри — а це показник: не секрет, що з геймерів часто виходять найкращі оператори дронів, вони гарно розуміють тактику бою.
Але Боря казав: „Знаєш, я навчуся сам воювати та буду навчати інших хлопців військової справи первинної солдатської ланки: інженерії, розмінування, бути гранатометником чи стрільцем, встановлювати пастку для ворога, правильно поводитися у тих чи інших ситуаціях на полі бою“. Він розказував і дуже цим пишався, що хлопці йому дякували за навчання, телефонували після реального бойового досвіду: „Ти знаєш, оці моменти, які ми з тобою відпрацьовували... Виявилося, що так воно і є. Ті рецепти, які ти нам дав, допомогли вижити чи успішно звільнити населений пункт від ворогів“. І це його мотивувало».
Тяжко переживав втрати побратимів
Третій студентський друг Бориса та Кирила Роман загинув ще на початку повномасштабної війни. «Коли евакуйовували поранених у його батальйоні з «Правого сектору», Рома ще з одним хлопцем прикрили відхід, але самі загинули, — розповідає Кирило.
За місяць до загибелі Бориса хлопці мали довгу розмову. Як згадує Кирило, друг ділився тим, що його особливо хвилюють дві проблеми.
«Перша — про те, як наше суспільство неякісно змінюється. Пам’ятаю його слова: «Зайди на будь-яку телеграм-сторінку, там купа картинок із загиблими. Мене лякає, що зараз люди гоняться за фотографіями вбитих людей, хоч це і росіяни, насолоджуються насильством, відірваними кінцівками, головами. Я хочу, щоб суспільство, особливо ті люди, які, слава Богу, не наближені до бойових дій, розвивалися в бік добра, високих моральних цінностей. А ми, військові, зробимо цю роботу, тільки нехай те, що ми побачили, жахіття війни, залишиться тільки з нами. Не потрібно насолоджуватися цією ненавистю».
Друге, що вкрай ранило Бориса, була втрата побратимів. Він стійко терпів фізичний дискомфорт, міг не поїсти, не поспати. Неодноразово отримував різні поранення, кілька контузій, оскільки мав справу з бойовою зброєю, у тому числі навчав солдат працювати з РПГ-7. Але найбільшої шкоди, за словами близьких, йому завдавали смерті тих, кого він підготував, з ким служив.
«Борис був дуже компанійським, зі всіма спілкувався, його любили хлопці, — розказує Олександр. — Навіть наші досвідчені бійці просилися з ним позайматися, бо він давав їм щось нове, вони відчували, що справді тренуються. Смерті тих, кого ми підготували, Боря дуже пропускав через себе, закривався, не розмовляв. Усім тяжко, але на ньому це надзвичайно сильно позначалося. Для нього найголовнішою цінністю було зберегти життя товаришів».
У день своєї загибелі Борис давав інтерв’ю для «Радіо Свободи», у якому сказав: «Є речі, до яких можна звикнути, є речі, які можна зрозуміти, є речі, які можна очікувати... Але (...) втрата свого товариша, друга чи брата по зброї — ти не можеш до цього звикнути, ти не можеш цього очікувати. Тобто ти розумієш, що перебуваєш на війні, що тут гинуть люди, що може загинути будь-хто з вас будь-якої миті. Але річ у тому, що, як я казав, ми одна велика сім’я і проводимо дуже багато часу один з одним. І ти починаєш звикати до цієї людини. Тому, так, це дуже важко».
Незадовго до цього Борис був відзначений медаллю «Захисник України».
Загибель
30 серпня був звичайний день, який не віщував біди. Борис повернувся з передової та написав мамі, що вони вже офіційно працюватимуть на полігоні. Туди приїхали журналісти, які брали інтерв’ю в бійців.
«Я його спитала: „Ну, хоч тепер я можу спокійно спати ночами?“ — розказує Тетяна Чубіна. — Він відповів: „Ну, в принципі, так“. Це було за 20 кілометрів від лінії фронту, вони готувалися до чергових тренувань. Боря перестав розмовляти з журналістами, пішов на командний пункт — і у той момент на полігон прилетіло дві ракети. Одна з них практично вдарила прямо в нього. Вороги не могли його вбити у чесному бою, тож вбили його ракетою».
Олександр теж був тоді на полігоні: «Боря був ліворуч від мене метрів за десять, а праворуч — Максим, з яким ми разом жили. Все сталося неочікувано, навіть не чути було жодного звуку. Раптово вибух — і все. І Максим, і Боря загинули. У мене просто розрив стегна та відірвало два пальці. Я не знаю, скільки тоді загинуло людей. Якби мені назвали цифри, я б, напевно, просто збожеволів. Про Борю мені теж не хотіли казати. Тільки коли я вийшов із-під наркозу після операції, дізнався, що він загинув».
На ліцеї «Приморський», де навчався Борис Чубін, встановлено дошку його пам’яті. Його мати заснувала іменну грошову премію, яку втручатимуть талановитим учням.
«Не тільки тим, які навчаються на відмінно, — коментує Тетяна. — Це буде насамперед премія для дітей, які займаються соціальними інноваціями, які, як і Боря, намагаються рухати цей світ вперед, робити добро. Також найближчим часом відбудеться реєстрація фонду імені Бориса Чубіна, який буде допомагати військовим і підтримувати соціальні проєкти школярів».
Спогади
«Коли він був на фронті, ми з дітьми готували йому листівки, я їх передавала. Цього літа він заходив до мене: „Ірино Федорівно, я вам приніс подарунок“. — „Який?“ — „А ось шматок заліза“. Напевно, від снаряду. Отак цей шмат заліза в мене і лежить на столі. Я іноді його покручу в руках, роздивлюся і знов покладу. Борис для мене як другий син, і мені дуже тяжко. Його відео передивляюся і не вірю. Я завжди своїм учням кажу, що можна середньо займатися, не досягти якихось висот, але завжди треба бути хорошою, доброю, порядною людиною. І Боря таким і був».
Ірина Бугера, перша вчителька
Листівки дітей зі школи Бориса
«Борис був дорослим не по роках, дуже освіченим, допитливим, а ще чуйною, світлою людиною та хорошим другом, який міг підтримати словом і ділом. Знаєте, він став символом молоді, яка кинула свою освіту, дипломи та пішла захищати Україну. У своєму віці він досяг багато чого та міг у майбутньому кардинально змінити нашу країну. Але, на жаль, йому тепер назавжди 24».
Анна Лейб, подруга
«Він був для мене як брат. Ми з ним кожен день усе робили разом. Я не зміг попрощатися, оскільки був у лікарні, але хотів сказати на похороні, що Боря був сильною людиною, сильнішим від багатьох. Це був гідний син своєї країни, своєї матері, який багатьом дав можливість вижити, оберіг їх, зробив великий внесок у нашу перемогу».
Олександр «Іскандер»
«Борис мріяв про досягнення соціальної справедливості. Звучить як неконкретна ціль, проте це реальний механізм, якого він хотів досягнути реформуванням судів, правоохоронних органів. Але почалося широкомасштабне вторгнення, він пішов у військо, і всі мрії відклалися. Хоча попри бойові дії, небезпеку, яка кожної секунди загрожувала життю, він не відкидав своїх ідей. Боря жив майбутнім, думав, що потрібно буде підіймати Україну, вирішувати політичні, інфраструктурні, економічні, соціальні проблеми, які будуть після війни.
Борис мав десятки пропозицій працювати за кордоном. Якби він хотів, то міг влаштувати собі спокійне життя класним юристом десь у Флориді, катаючись на Lamborghini на берегу океану. Хочу, щоб всі розуміли, що це той випадок, коли розумний і успішний хлопець, який мав би все що завгодно, просто не хотів залишати свою рідну землю».
Кирило, одногрупник, друг
«Насправді його життя, попри те, що було дуже коротким, воно було яскравим. Як сказала одна жінка, Боря став символом тієї української молоді, яка свої блискучі кар’єри поклала на вівтар майбутнього країни. Я гадаю, що це правда.
У нього була ось та шляхетність, яка змушує людей ухвалювати складні, але правильні для себе рішення. Піти воювати у 22 роки — для цього потрібні мужність, сміливість, залізний характер, тому що він усвідомлював, що це війна, що він може не повернутися з неї, але не відступив.
Для мене це було страшним ударом, що з його потенціалом він мобілізувався солдатом. Але він воював за людей, викладався не на сто, а на мільйон відсотків. Я його тисячу разів питала, чому ти це зробив, а він мені відповідав: „Я маю бути там“. Віддавши своє життя, він допоміг тисячам інших людей зберегти своє життя. Один хлопець йому так і написав: „Я той, кому ти врятував життя“. І таких листувань багато. Він загинув, але його ім’я в серцях людей».
Тетяна Чубіна, мама
