Про проблеми української освіти, співпрацю з IT і повернення до очного навчання. Інтерв'ю зі CDTO Міносвіти Дмитром Завгороднім
Дмитро Завгородній почав розвивати свій бізнес з розробки програмного забезпечення ще в студентські роки. У
А з
Ми поспілкувалися з Дмитром про його кар’єрний шлях, риси, які потрібні для CDTO, головні проєкти з цифровізації освіти та новий курс шкільної інформатики.
«Через вплив Революції гідності й УКУ мені захотілося займатися чимось ціннісно-важливим для світу та країни»
— З чого починався ваш професійний шлях та чому вирішили прийти працювати в освіту?
Коли я ще навчався на факультеті кібернетики КНУ імені Шевченка у
А ще моє навчання там збіглося з Революцією гідності, тож мені пощастило побачити, чим Університет з великої літери відрізняється від просто університету. Один зі спогадів: ми з одногрупниками приїхали на навчання до Львова з Києва, де весь вечір і пів ночі дивилися страшні події на Майдані й уранці прийшли на лекцію з корпоративного права.
Заходить викладач — ми бачимо, що він теж не виспався, і каже: «У вас мали бути два дні моїх лекцій. Обіцяю, що проведу три чи чотири дні, плюс індивідуальні консультації. Але, на жаль, мені треба скасувати заняття: я вчора дивився, що відбувається, тому не можу зараз викладати та прийшов перепросити. Я їду до Києва». Ми питаємо: «Можна з вами? Ми теж їдемо туди». Він погодився — і далі ми всю дорогу спілкувалися про право, Майдан тощо. Це мене сильно вразило, стало прикладом того, що університет — це не просто курси, складання іспитів, навчання програмування чи фінансів, а й простір особистісного зростання, де виховується громадянська позиція, цінності.
До речі, тоді ми вже працювали з багатьма клієнтами: робили служби таксі, інтернет-магазини одягу тощо. І це теж почало здаватися чимось дивним: коли на Майдані ночують люди, стріляють, а паралельно у наших клієнтів ніби нічого і не відбувається.
Ми продовжили займатися бізнесом, за кілька років він переріс у гарну компанію Omnicore. Я займався продуктовим менеджментом, маркетингом, співпрацею з клієнтами. Ми робили інтернет-магазини для великих ритейлових мереж «під ключ»: розробку, інтеграцію до їхніх ERP та CRM-систем, фотостудії для створення контенту, маркетинг, операційку. Але через вплив Революції гідності й УКУ мені захотілося займатись чимось ціннісно-важливим для світу та країни. Тож я пішов з Omnicore і став директором з розвитку мережі приватних шкіл ThinkGlobal — всього ми відкрили приблизно 25 закладів. Потім я почав допомагати Міністерству цифрової трансформації у питаннях освіти.
— Ви сказали про різницю між освітою та навчанням. Як ви вважаєте, у чому вона полягає?
Навчання — про знання та навички, коли я хочу вміти «програмувати на Python», «користуватись Excel», «ремонтувати машини». Освіта — це коли змінюється світогляд. Я прийшов, мав одні цілі, а вийшов з іншими, змінив парадигму мислення та світосприйняття.
— Це можливо тільки у вишах?
Можуть бути різні рівні. Школа теж має давати освіту, змінювати світогляд, розвивати його, виховувати людські якості. А справжній Університет з великої літери має розвивати естетичне світосприйняття, громадянську позицію, комплексне розуміння взаємозв’язків у світі тощо. Я якось прочитав книжку декана одного з факультетів Гарварду, де він писав: «У нас на факультеті природничих наук є обов’язковим курс із соціальних наук». Чому? Тому що майбутній фізик, який закінчує Гарвард, також має розуміти, як працює держава, економіка. Так само для того, хто вивчає філософію, є обов’язковим курс з природничих наук.
«Заступник міністра з цифрової трансформації — це поєднання чотирьох кваліфікацій»
— Як почалася ваша співпраця з міністерствами?
З 2019 року я допомагав Міністерству цифрової трансформації з кількома проєктами. Коли почалася пандемія, це була Всеукраїнська школа онлайн, донорами якої виступили швейцарсько-український проєкт DECIDE і фонд «Відродження». Ми створювали платформу, мобільні застосунки, онлайн-курси для дітей. Я керував технічною частиною.
Потім у Міністерстві цифрової трансформації з’явилося бачення, що у кожного міністра має бути заступник з цифрової трансформації. Ми знайшли таку людину для МОН — Артура Селецького. Певний час я на громадських засадах допомагав йому зрозуміти, як далі має функціонувати, розвиватися Всеукраїнська школа онлайн. А коли в Міністерстві освіти з’явився Директорат цифрової трансформації, подумав: чому б не спробувати себе на державній службі повноцінно? Подався на конкурс і пройшов його. За два роки мені запропонували стати заступником міністра.
— Можете поділитися деталями конкурсного відбору?
Так, на посаду очільника Директорату МОН були й інші кандидати. Нас співбесідували три раунди по кілька інтерв’юерів, були ситуаційні завдання, також ми проходили тести на знання законодавства в Національному агентстві державної служби.
На політичні ж посади конкурсів немає: CDTO, заступник міністра — політична посада, на неї призначає Кабінет міністрів за поданням міністра. Коли Оксен Лісовий став міністром освіти і науки, він запропонував мені бути його заступником — і я погодився.
Оксен Лісовий та Дмитро Завгородній після призначення на посаду
— Що потрібно, щоб стати СDTO у МОН: який бекграунд, освіта?
Заступник міністра з цифрової трансформації — це поєднання чотирьох кваліфікацій. Перша — управління, потрібно мати досвід і розуміння операційного, проєктного менеджменту, people-менеджменту, change-менеджменту тощо. Друга — знання доменної галузі, в якій працюєш: освіта, енергетика, інфраструктура, будівництво, екологія або інша галузь. Третя — розуміння, як працює державний сектор, з чого він складається, як працює бюрократія, що таке регламент Кабінету міністрів, як вносять зміни до законів, що і чим регулюється, знання законодавства своєї галузі. Остання кваліфікація, але не менш важлива — знання в ІТ.
У різних міністерствах дуже різні обов’язки. Бути CDTO в МОН — не те саме, що бути CDTO в Мін’юсті. У нашу парафію, окрім розвитку інформаційних систем, входить забезпечення девайсами учнів та вчителів, інтернет в укриттях, школах, навчання вчителів цифрової грамотності, ІТ-освіта, шкільна інформатика. У Мін’юсті — це питання онлайн-реєстрації ФОП, реєстр прав на нерухоме майно, електронний нотаріат, тобто більш продуктове ІТ.
Підсумовуючи, ідеальний CDTO має комбінувати чотири компоненти: бути класним Product Manager, глибоко розумітися в галузі, де він працює, бути гарним менеджером, оскільки у нього в підпорядкуванні багато людей і організацій, розумітися на державному управлінні, нормопроєктуванні.
«Дійти до повного циклу розробки в державному підприємстві не видається можливим і раціональним»
— У чому вам довелося розбиратися найбільше?
Думаю, мій підприємницький склад розуму став у пригоді на початку повномасштабної війни, коли треба було вигадувати: «Що ми взагалі зараз можемо робити, до кого звернутися?».
А ось досвіду в операційному менеджменті або delivery у мене немає. Я не працював у «дорослій» ІТ-компанії. За час роботи в МОН у нас були проєкти з ЕРАМ і Softserve, тому я розумію, наскільки у них зріла культура процесів, наскільки глибоко бізнес-аналіз проходить до етапу розробки. Таке рідко трапляється в державному секторі, передусім тому, що тут працюють за набагато нижчі зарплати, ми не можемо переманити топових людей, які б прийшли та побудували ці процеси.
Щодо досвіду, якого мені спочатку не вистачало — поступово його набуваю. Я працюю вже не перший рік, розібрався з тим, як функціонує система державного управління, як вносити зміни в те чи інше нормативне регулювання. На мою думку, мені ще бракує практики в якісному multi-product delivery management. Наприклад, мій друг був директором державного підприємства Prozorro, а до цього керував delivery у великій сервісній компанії. У нього було близько двадцяти проєктів, налагоджені процеси, коли десять проєктних менеджерів, 100 розробників вчасно виконують завдання. Ось такий досвід роботи з такими масштабами був би корисним.
Цікаво, що ми співбесідували людей з таким досвідом на інші керівні посади, в центральні органи виконавчої влади. І, скажімо так, дуже лякало те, що вони взагалі не розуміли, що таке держава, що законно, а що ні. Наприклад, людина може не розуміти, що для створення чогось нового (інформаційної системи чи просто інтеграції) потрібна нормативна підстава. Тобто десь у законі має бути написано, що ваша система обмінюється даними з іншою. Далі має бути розроблено положення про систему та порядок її функціонування тощо. Якщо ви хочете отримати систему від донора, то такий проєкт має зареєструвати секретаріат Кабінету міністрів. Це схоже на надлишкову бюрократію, але так вона захищає країну та бюджет від непродуманих дій та забезпечує роботу демократії.
І ось такі знання є необхідними, щоб ваш технічний трек на держслужбі взагалі став можливим.
— Скільки людей перебуває у вашому підпорядкуванні взагалі та в вашій команді МОН зокрема, хто до неї входить?
Як заступник міністра я відповідаю за дві сфери: цифрову трансформацію, професійну та фахову передвищу освіту.
У самому директораті цифрової трансформації в МОН нині чотири людини, ще двоє — у команді підтримки реформ при Міністерстві. Крім цього, у нас є кілька підвідомчих установ, серед них — Державне підприємство «Інфоресурс», так званий технічний адміністратор Єдиної державної бази з питань освіти, система, через яку абітурієнти подають заяви до закладів вищої освіти, коледжів тощо. Там містяться всі реєстри, бази даних, через цю систему ліцензують заклади освіти, подають документи на розширення чи звуження ліцензій і багато інших функцій. Також це Інститут освітньої аналітики, який є адміністратором подібних систем для шкіл, система, через яку ми збираємо звітність з усіх департаментів та інших систем, включно з Всеукраїнською школою онлайн.
У кожній з цих установ є близько 10 людей, яких можна назвати айтівцями, включно із системними адміністраторами. Оскільки вони мають достатньо низькі зарплати, установи змушені проводити тендери, де обираються підрядники — ІТ-компанії, які розробляють, підтримують, модернізовують системи. Чи можна сказати, що вони в моєму підпорядкуванні? Мабуть, ні. Але система виглядає таким чином.
Люди безпосередньо у моїй команді мають різну освіту, досвід роботи на державній службі або в органах місцевого самоврядування. Серед них є ті, хто має розробляти нормативне проєктування, їх можна уявити собі як юридичних продакт-менеджерів. Тобто вони мають написати в наказі або постанові Кабінету міністрів бізнес-вимоги, як-от: «Для вступу цього року потрібно подати такі-то документи. Такі-то пільги існують». Після цього наш технічний адміністратор, державне підприємство має їх перевести в технічне завдання: провести закупівлю, визначити підрядника, а потім спільно прийняти реалізацію цього завдання. Це так в теорії. А на практиці всі допомагають одне одному на різних етапах.
— Як вам здається, чи було б ефективніше, якби у міністерства була своя команда розробників? Чи це нереально через неконкурентну зарплату?
Я б сказав, що дійти до повного циклу розробки в державному підприємстві не видається можливим і раціональним. При цьому думаю, що приклад ДП ProZorro і кількох подібних підприємств є тим, чого варто прагнути всім у державному ІТ. Що це означає? У них на боці підприємства перебувають продакт-менеджери, девопси та тестувальники. Це дозволяє їм замовляти в ІТ-компаній не послуги проєктного характеру, а аутстаф — вони оплачують певну кількість людиногодин програмістів різної кваліфікації. Це виходить дешевше, ніж наймати їх на державне підприємство офіційно, з усіма податками. Плюс це набагато гнучкіше, бо цього року потрібно багато спеціалістів, а наступного року — небагато або з іншою кваліфікацією. Одночасно це дає змогу не потрапляти в залежність від будь-якого підрядника, тому що частина тестування та продакт-менеджменту я на їхньому боці. Вони можуть забезпечити постановку дуже детальних завдань для своїх підрядників та адекватно оцінювати якість виконаної роботи.
«Я прокидався, мав перший Zoom о 7:30, а останній перед сном о 22:00»
— Ви продовжуєте розвиток свого проєкту — Всеукраїнської школи онлайн?
Так, ми передали цю платформу з Міністерства цифрової трансформації до Міністерства освіти та продовжуємо її розвивати. Скоро з’являться нові функції для вчителів: можливість створювати власні курси, копіювати ті, які є, редагувати їх, готувати індивідуалізовані програми для учнів, завантажувати власні матеріали, пропонувати їх для загального доступу як додаткові до тих курсів, які існують. Паралельно до кінця року маємо створити ще кілька сотень нових онлайн-уроків, оновити ті, що є, для
— Читала, що ви домовилися з Google про надання 43 тисяч ноутбуків для вчителів, а з Microsoft, Zoom, Acer та іншими компанія — про допомогу на загальну суму близько $100 млн. Які ще успіхи у співпраці з міжнародними донорами були за останні півтора року?
Так і є. До речі, з Google ми потім все ж домовилися про 50 тисяч ноутбуків.
На початку повномасштабної війни наша команда працювала онлайн — хто звідки. Одна колега допомагала київському ТрО та паралельно виходила на Zoom-конференції. Були ті, хто виїхав у Київську область або до Львова, інших країн. Більшість почувалися розгубленими. Пам’ятаю, як 25 чи 26 лютого кілька моїх колег питали: «Дімо, війна, що робити?». Я кажу: «Треба працювати. Що корисного ми можемо зробити вже сьогодні з нашої позиції?». Моя колега Катя запропонувала: пишемо в Європейську комісію щодо виключення російських університетів і росії взагалі з Болонського процесу«. Насправді це «увімкнуло» всю команду, заклало думку, що у нас є надзвичайні можливості і важливі завдання.
Ми звернулися до величезної кількості компаній: надсилали офіційні листи, писали в LinkedIn СЕО бізнесів з проханням про допомогу. Були ті, хто відповідав одразу. З кимось починалися довгі перемовини. Деякі допомагали, усі по-різному. Так, Google надав 50 тисяч ChromeBook, а ось Acer — 100 ноутбуків. Тоді був такий нескінченний процес — не пам’ятаю, щоб я настільки багато працював у житті. Я прокидався, мав перший Zoom о 7:30, а останній перед сном о 22:00 чи іноді о першій годині ночі, якщо, наприклад, це був дзвінок із Сан-Франциско. Засинав, прокидався — і все знову, в одній і тій самій кімнаті. Так продовжувалося півтора-два місяці, поки я не відчув, що це стає важко для мене.
Серпнева конференція 2023. На слайді кількість ноутбуків, доставлених вчителям з 2021 року
Частина з тієї великої кількості комунікації переросла у масштабну співпрацю з Google, Microsoft, HP, Coursera тощо. Було таке, що до нас приходили компанії самі — часто завдяки глобальним заходам. Наприклад, ми організували заступнику міністра онлайн-виступ на конференції BETT, яка відбувалася в Лондоні у березні 2022 року. Після цього нам написали кілька маленьких компаній, серед яких LabXchange — безплатні онлайн-лабораторії, які створили співробітники Гарварду. Ми спитали в них, чи можна зробити українськомовну версію. Тепер цей сервіс доступний українською мовою.
Так само було з платформою Code.org, яка теж є безплатною. Ми сказали: «Було б класно зробити це українською!». І знайшли організацію, яка оплатила переклад. Сподіваюся, що за місяць вона запуститься з усіма їхніми курсами українською мовою.
Було сотні різних ініціатив, інколи дуже маленьких. Але тут розмір не має значення. Звісно, легко згадати про 50 тисяч ChromeBooks, 38 тисяч ноутбуків HP, 20 тисяч девайсів для учнів, які закупив UNICEF. Але знаковими є і вже згадані 100 ноутбуків від Acer, бо ми вирішили не ставити їх на баланс, не віддавати школам, а подарувати вчителям, які виїхали з Маріуполя. Зробили це через громадську організацію, просто розіслали «Новою поштою». Для мене це надзвичайний проєкт, бо це було в червні-липні минулого року, коли ми просто жили Маріуполем.
Зараз час, коли наші зусилля в роботі з міжнародними партнерами, спільнотою мають надзвичайно великий коефіцієнт корисної дії. Так, звертаючись з цими ж питаннями до повномасштабної війни, ми могли дістати 100 вже ремонтованих девайсів. Тому ми маємо встигнути зробити все, що тільки можемо, щоб отримати максимум з цих можливостей.
— Розкажіть про співпрацю з українськими ІТ-компаніями. Цікаво, наскільки допомагають вони?
З деякими великими українськими компаніями у нас було багато проєктів ще до повномасштабної війни. Вони давали свої девайси для системи освіти, вчителів, комп’ютерних класів — і зараз продовжують це робити на рівні міста, області, де працюють. Найбільшим кейсом такої співпраці з ІТ-спільнотою цього року стала її участь у створенні нових матеріалів для уроків інформатики. Харківський, Одеський, Львівський ІТ-кластери записували безліч відео з айтівцями, передивлялися уроки, давали зворотний зв’язок тощо. Крім цього, вони співпрацюють із закладами освіти у своїх регіонах — це для нас є найкращим партнерством.
Підписання меморандуму з Projector про популяризацію профтех освіти в Україні
«Отримали багато повідомлень від шкіл про те, що інформація з нашого інтерактивного dashboard не відповідає реальності»
— Розкажіть про новий курс інформатики: як його розробляли, що містить в собі чи є в нього профорієнтаційний складник?
Це навчальні матеріали для дітей з першого по одинадцятий класи, розроблені у співпраці з Міністерством цифрової трансформації, проєктом EU4DigitalUA. Там купа уроків, інтерактивних матеріалів, завдань, тестів, якими покривається вся шкільна програма — при цьому є багато нових тем. Усе це розробляли та потім пілотували в 50 школах цілий рік. Ми збирали фідбек учителів, дітей, змінювали те, що їм не сподобалося, збирали його знову. Усе це доступне на платформі «Дія. Освіта» вчителям, які захочуть використовувати наші матеріали при складанні курсів.
Вони побудовані на державних стандартах і стандартах європейської рамки цифрових компетентностей. Тобто у нас є конкретні, вимірювані компетентності, якими має оволодіти сучасний громадянин. Там усе продумано, наприклад вміння комунікувати в інтернеті, що насправді не є очевидним вмінням. Бо з одного боку: «Та ми ж всі переписуємося у тому ж WhatsApp!», а з іншого — чи нас навчали того, що діловий імейл, повідомлення у месенджері та живе спілкування вимагають різних тональностей, етики тощо? Або, можливо, ми самі вирішили, що робимо це ефективно, а насправді хтось ображається на нас, коли ми пишемо англійською мовою імейл так, ніби це повідомлення у WhatsApp. І потім у відповідь отримуємо величезний текст зі завершеннями, побажаннями, оскільки електронний лист має свою форму та стиль.
На новому рівні розкривається питання створення цифрового контенту. У звичайній програмі з інформатики вчитель може показати, яким чином малювати трикутник у Paint. А в цих відеоматеріалах багато доповнень про те, як представники геймдеву створюють 3D-анімації для ігор, які застосунки для цього використовують. Таким чином діти на сучасному практичному рівні отримують базові навички, розуміють, у яких професіях це використовується — і це може їх зацікавити.
— До речі, чи збільшила кількість абітурієнтів, які цього року пішли саме на ІТ-спеціальності?
Порівняно з 2022 роком, кількість зарахованих впала. Насамперед через контрактників на магістратурі: торік їх було аномально багато, а цього року все вирівнялось до стандартних показників. На бакалаврат у
— З огляду на новий курс інформатики, зокрема, є питання щодо забезпечення шкіл технікою — чи вистачає її, наприклад віддаленим селам?
Дуже багато не вистачає. Ми запустили інтерактивний dashboard, де можна подивитися дані з кожної області: яку потребу має заклад (насамперед це стосується дітей з багатодітних сімей, дітей-сиріт і інших вразливих категорій — вони можуть подавати запити через школи), скільки техніки було доставлено за час повномасштабної війни з нашою допомогою, скільки ще потрібно. Нам також надсилають інформацію про те, куди і яку техніку доставляли — до рівня школи або іншого закладу освіти. Також там є дані, скільки і якої техніки надійшло від конкретного донора. Після того, як ми це запустили, отримали багато повідомлень від шкіл про те, що інформація з нашого інтерактивного dashboard не відповідає реальності. Зараз ми звертаємося до областей і громад, з’ясовуємо, як вони розподіляли техніку, де ті комп’ютери, які вони мали передати в заклади. Завдяки прозорості, думаю, ми будемо і більше отримувати, і краще розподіляти.
«Наша мета — повернутися до очного навчання, де це можливо»
— Перед початком навчального року було багато дискусій щодо формату навчання, офлайн чи онлайн. На якому боці ви?
У різних регіонах України різна ситуація. Насправді це найбільший виклик для державного управління, оскільки замість того, щоб робити одну політику для всієї країни, ми маємо розробляти багато політик. Звісно, для більшої частини держави пріоритетом є гарантування безпекових умов, щоб навчання ставало очним або частково очним. Це є важливим, бо дітям потрібна соціалізація. Наприклад, якщо укриття у школі недостатньо велике, то кілька днів може бути офлайн, а кілька — онлайн. Або школа працює у дві зміни. Згадані онлайн-інструменти, платформи не є тимчасовими, вони допомагають, коли є певні дні онлайн, дитина захворіла або пропустила уроки з інших причин.
Наша мета — повернутися до очного навчання, де це можливо. Але, на жаль, є окуповані території, території біля кордону, лінії зіткнення. Є школи, де немає укриттів. Тому діє багато різних моделей, які ми намагаємося реалізовувати за допомогою органів місцевого самоврядування. Наприклад, для дітей, які проживають біля кордонів з росією і білоруссю, має бути організоване підвезення до великих шкіл, які розташовані на достатній відстані, мають укриття й інші безпекові умови, тож можуть стати хабами офлайн-навчання. До того ж не все залежить від МОН та уряду. А також від місцевої влади: хтось ухвалює рішення більш активно, інвестує в цей напрям, а деякі, навпаки, вважають, що це не є пріоритетом.
Важливим для нас є і врахування думки батьків, саме вони врешті й ухвалюють рішення. Для прикладу, в Одесі, Дніпрі більш ніж половина батьків в опитуванні вказали, що хочуть повернутися до очного навчання. Але це означає, що умовні 40% не готові до цього. Можливо, вони перебувають в інших містах, виїхали в іншу область чи за кордон, але при цьому хочуть залишатися у своїй школі, а не переводитися в іншу. Тут актуальним є створення окремих шкіл, які працюють суто дистанційно, щоб учителю не потрібно було паралельно викладати для п’яти дітей у класі і п’яти дітей, які під’єдналися онлайн.
— А яка ситуація з професійно-технічними закладами, вишами?
Ще до 24 лютого 2022 року ми вели багато перемовин зі всесвітньо відомими компаніями — Coursera, edX, щоб дати університетам або окремим студентам можливість отримати доступ до їхніх курсів. Коли почалася повномасштабна війна, ми одразу звернулися з цим проханням ще раз — пам’ятаю, як писали це вночі, коли не було світла. Усі відповіли позитивно, а потім продовжили доступ на довший період.
Тому для наших університетів, коледжів, профтехучилищ безплатно доступні всі найвідоміші навчальні платформи: Coursera, edX, Udemy, Labster, LabXchange. Це унікальна можливість, якої немає в жодній іншій країні світу. Паралельно з цим ми дозволили закладам вищої освіти надавати академічні кредити за проходження цих курсів, ухваливши відповідні внутрішні положення, як саме це робити. В ІТ до 35% всіх кредитів можуть бути зараховані за результатами такого неформального навчання — як онлайн-курсів, так і будь-яких інших курсів, які надають провайдери в Україні.
Але ми все одно вважаємо, що навчання в закладі освіти, виші — це офлайн, час у кампусі, який ми всі потім згадуємо як найкращий зі студентського життя. Це важливо для формування особистості, безлічі різних навичок, які теж є частиною вищої освіти. Ми хочемо, щоб студенти мали цей досвід, ці можливості, тому наполягаємо, щоб університети докладали максимальних зусиль для створення безпекових умов, в яких можна організовувати очне навчання. Ті ж університети в Чернівцях чи Ужгороді рік пропрацювали в дистанційному форматі. Це є певною економією на комунальних видатках, ще чомусь, але не є тією послугою, яку ми прагнемо надавати нашим студентам.
Якщо казати про профтехосвіту, то онлайн для більшості спеціальностей не працює: ви не станете кухарем чи зварювальником онлайн. Тому навіть у таких містах, як Запоріжжя, ще посеред минулого навчального року більшості профтех-закладів дозволили часткове проведення практичних занять офлайн.
«Люди мають витрачати менше часу на паперову роботу»
— Як вам здається, які головні проблеми української освіти в технічній і гуманітарній сферах? Як диджиталізація може допомогти їх розв’язати?
Проблем багато: якість дистанційного та змішаного навчання, бюрократія в закладах освіти, величезна кількість «паперового часу», який люди витрачають на незрозумілу, непотрібну роботу, брак якісних даних для аналізу, з якими можна працювати; брак цифрових навичок у співробітників — у результаті вони не можуть ефективно використовувати онлайн-інструменти.
Також проблемою є незнання англійської мови, а відтак учасники освітнього процесу неспроможні працювати з безліччю англомовних ресурсів. Крім цього, у сфері освіти в Україні досі існує чимало «аналогових» процедур: щось кудись принести, отримати довідки тощо без можливості зробити це онлайн. Над розв’язанням усіх цих проблем ми працюємо.
Наша стратегія поділяється на п’ять компонентів. Перший — інфраструктурний. Ми розуміємо, що без того, щоб у кожного вчителя був комп’ютер, а у кожної дитини — гаджет, з якого можна приєднатися на дистанційний урок, — мрія не здійсниться. Це важливе завдання, найбільш дороге, але ми ним займаємося.
Другий — це контент. Щоб у дітей був доступ до навчальних матеріалів, 3D-моделей, електронних підручників, можна було подивитися відео, пройти тести, онлайн-курси — без цього комп’ютер є іграшкою, а не освітнім інструментом. Не завжди це означає, що нам треба щось розробляти. Як я казав, ми можемо домовитися з Coursera й отримати цей контент. Але, наприклад, онлайн-курс з української літератури треба вже робити самим.
Третій компонент — цифрові навички, щоб наші вчителі могли користуватися сучасною технікою. Бо якщо ми купуємо інтерактивні панелі, а потім їх ніхто не використовує або використовує так, як звичайну дошку чи телевізор, то це теж не школа нашої мрії. У школі нашої мрії вчитель вміє по максимуму «витискати» можливості з технологій, є прикладом для учнів. А не так, як буває, коли діти показують йому, як увімкнути комп’ютер.
Четвертий — це процеси та послуги. Ми хочемо, щоб діти вступали до закладів освіти, подаючи документи онлайн (і це вже працює). Скасувати усілякі довідки, «важливі звіти», щоб у школах були електронні журнали — я називаю це дебюрократизацією. Люди мають витрачати менше часу на паперову роботу, а процеси — ставати швидкими та непомітними.
І останній компонент — щоб наша політика, рішення були засновані на реальних і автоматично зібраних якісних даних.
— За час роботи в МОН, що вважаєте своїми досягненнями, які проєкти знакові для вас?
Моє найбільше досягнення — це чудова команда, довіра партнерів і побудовані процеси. Найбільшими проєктами точно є Всеукраїнська Школа Онлайн та ініціатива «Ноутбук кожному вчителю». Подорожуючи країною, я бачу результат нашої роботи в кожній області, і це надихає.
Є і багато нових проєктів, серед них — створення цифрових освітніх центрів, чим займається велика кількість громадських організацій по всій країні. Мабуть, найдинамічніша в цьому плані — savED.
У приміщеннях таких центрів роблять ремонт, їх облаштовують технікою. Здебільшого їх створюють саме у тих регіонах, де багато учнів навчаються онлайн. Бо залишаються ті, хто не має власного гаджета, або у родині троє дітей і девайсів не вистачає. Або вдома незручно, тому що там мало місця, чи просто є бажання навчатися у якісно новому просторі, де є інші діти. Після уроків учні мають змогу отримати консультації, піти на гуртки, тобто це одночасно й осередок здорового позашкілля. Сподіваюся, що нам вдасться цього року запустити більш ніж 100 таких цифрових освітніх центрів у регіонах, які найбільше постраждали — це Харківська, Миколаївська, Дніпропетровська, Чернігівська, Сумська області.
Це одна зі стратегій покращення якості дистанційного навчання, оскільки ми розуміємо, що забезпечити 250 тисяч девайсів для учнів до кінця року надзвичайно важко. Крім цього, це можливість для багатьох пошкоджених внаслідок бойових закладів або просто старих приміщень бути відремонтованими. Там же громадські організації зможуть проводити тренінги для вчителів, надавати психологічну підтримку тощо. Мені дуже імпонує цей проєкт, я бачу, як він вже поширюється країною — думаю, він буде ефективним доповненням до нашої екосистеми дистанційного навчання.
— Щодо особистих планів: зрозуміло, що вас недавно призначили на цю посаду, але, можливо, через деякий час, 5–10 років ви плануєте повернутися до приватного сектору?
100 %. Хоча зараз складно сказати, коли це відбудеться. Насправді я живу в такій парадигмі, коли не відриваюся від роботи думками про те, що буде за 10 років. Ми живемо в країні, у якій йде війна. Тому треба в ній перемогти, а далі можна займатися чим завгодно.
