«Мамо, у мене там гинуть друзі, я по-іншому не можу». Історія Яни "Яри" Рихліцької, бойової медикині, яка загинула на фронті
З початком повномасштабної війни Яна Рихліцька, Recruitment Team Lead в Akvelon, увесь свій час присвячувала волонтерству. За словами знайомих, важко знайти підрозділ, який би не був їй вдячний. Восени 2022 року Яна вступила до лав ЗСУ. Спочатку планувала бути аеророзвідницею, але, потрапивши до стабілізаційного пункту
Її називали «дівчиною з косичками» і «янголом для бійців». 3 березня Яна «Яра» Рихліцька загинула під обстрілом в автомобілі «швидкої» під час евакуації поранених військових.
Ми поспілкувалися з родиною, друзями та колегами, щоб розповісти її історію.
Любов до родини та природи
Яна Рихліцька народилася 1993 року на Хмельниччині. Згодом родина переїхала до Вінниці, де дівчина пішла до школи. Мама Яни завідує аптекою, тато має бізнес, пов’язаний із запчастинами до сільськогосподарської техніки.
Вікторія Алексєєва познайомилася з Яною у першому класі. В обох батьки працювали до вечора, тож вони багато часу проводили разом:
«Ми створили маленький спільний світ. Ділилися усіма мріями, секретами та думками. З 9 класу захоплювалися футболом і вболівали за ФК „Динамо“. Коли починалися чемпіонат і кубок України, ми стежили за кожною грою. То було ціле шоу з розфарбовуванням обличчя, символікою...
Розмальованим був навіть мій молодший брат, якому на той час було
3–4 роки. Мріяли потрапити на Євро-2012 і рахували, скільки ж років нам буде на той час. Здається, у 10 класі Яна пофарбувала волосся в рудий колір — і це було так круто, тому що розкривало її суть — у Яни був внутрішній вогонь, внутрішня сила, хоча зовні вона була ніжною».
Після переїзду до Вінниці Яна продовжувала їздити у села до бабусь. І в дорослому віці намагалася проводити вихідні за містом, любила довгі велопрогулянки.
«На жаль, у Яни немає рідних братів-сестер, але у нас велика й дружня родина, — розповідає Олена Рихліцька, мама Яни. — На всі вихідні їздили допомагати бабусям. Яночка до свят усім рідним надсилала подарунки. Вона все своє життя з повагою ставилася до людей, ніколи позаочі нікого не обговорювала».
Одногрупниця та подруга Марина Нагорна згадує: «Скільки б цікавих зустрічей, пікніків, посиденьок ми не планували у дружньому колі, на Різдво, Великдень чи інші родинні свята Яся завжди їздила до батьків і родичів на Вінниччину. Скільки б років їй не було, які б не мала завали на роботі чи перспективи з друзями. Сім’я завжди залишалася чимось святим. Пам’ятаю, як не стало Яниної бабусі. Це був для неї великий удар. Минули роки, змінювалося житло та інтер’єри, але маленьке чорно-біле фото бабусиної хатини Яна завжди тримала на видному місці».
Переїзд до Харкова та навчання у виші
У дитинстві Яна ходила на різні гуртки, їй легко давалося навчання, школу закінчила із золотою медаллю. З майбутньою професією визначилася ще у п’ятому класі — хотіла бути прокурором.
«Вона змалечку була борцем за справедливість: завжди говорила правду в обличчя, вчила, як робити правильно. І ця її мрія здійснилася: племінниця самостійно вступила на бюджет», — ділиться Ксенія Рихліцька, тітка Яни.
У 2010 році Яна стала студенткою господарсько-правового факультету Національного юридичного університету імені Ярослава Мудрого у Харкові.
З Мариною Нагорною вони разом жили у гуртожитку, багато подорожували Україною. «Я добре пам’ятаю, як уперше побачила в лекційній залі дівчину з яскравим рудим волоссям, великими блакитними очима, блідою шкірою та прикрасами із зеленим камінням — ну ельфійка! А познайомилися ми під час університетської екскурсії до Святогірська. З’ясувалося, що ми з Яною майже землячки: вона з Вінниці, я — з Житомира, обидві маємо схожі спогади про дитинство у бабусь в селі, любимо читати.
Уже потім, коли жили разом, бувало, прокидаюся о
— Ясь, ти хоч лягала?
— Нєа (мотає головою).
— Але ж нам зранку на семінар...
— Та нічого, прорвемося (усміхається).
І справді щось перед виходом з дому роздрукує, у метро почитає — ось уже успішно відповіла на семінарі та старається допомогти друзям — нічого, що сама засинає на ходу. Отакою Яна і запам’яталася: треба допомогти — відкладе все і допоможе».
Марина згадує, що певний час Яна мріяла перевестися на факультет підготовки кадрів для Служби безпеки України:
«Це було шоком: вона хоче змінити нас на берці та форму? Але якщо Яна щось вирішила — так і буде, тож ми підтримали її. До переведення був непростий шлях, але на фінальному етапі вона не пройшла медкомісію через банальну плоскостопість. Це було розчаруванням.
Взагалі наші студентські роки — щось прекрасне: разом вчилися, відпочивали, жили щасливе життя... Як потім казала сама Яна: «Приїхали ми у цей Харків, зелепухи, і, тримаючись разом, таки кудись проросли».
Самбо, капоейра і Бразилія
Окрім любові до читання, відпочинку на природі, велопрогулянок, у Яни було безліч інших інтересів. Якось вона захотіла сплести ловець снів і місяць ходила на спеціальні заняття. Обожнювала грати у настолки. Мріяла про байк.
Ще Яна зі школи захоплювалася бойовими мистецтвами. Під час навчання в університеті тренувалася в клубі самбо та дзюдо.
«Спочатку ми хвилювалися перед її змаганнями та дуже чекали результатів, — згадує Марина Нагорна. — Але згодом це переросло в одне питання: „Ну що, перемогла?“ — „Перемогла“. Здається, вона завжди мала призові місця, успішно представляла університет. Яна була дуже різною. Ось сьогодні вона йде на пари в сукні, на височенних підборах, а вже завтра взуває кросівки, без жалю зрізає довгі нігті — все, подруга готується до змагань».
З часом Яна стала кандидатом в майстри спорту із самбо та дзюдо. На останньому курсі потрапила на пробне заняття з капоейри до Ігоря Ющишина і так захопилася цим бойовим мистецтвом, що потім спільно з ним заснувала академію. «З 2014 року ми чотири рази переїжджали, — розповідає Ігор. — В останньому приміщенні були до пандемії. Початково там були білі стіни, але Яна їх швидко розмалювала. Малювання було одним з її захоплень, вона вчилася східного живопису. А ще ми їздили на тренувальні табори, на семінари з капоейри у Польщу, Німеччину. У 2022 році, незадовго до повномасштабного вторгнення, побували навіть у Бразилії. Це було знаково, оскільки це батьківщина капоейри».
«Яна обожнювала цю культуру, — згадує подруга та колега Олена Колцун. — Але як ризикувала! Одного разу подзвонила мені з лікарні, бо їй з п’ятки розбили ніс. Мовляв, у мене, мабуть, струс мозку, тож не прийду завтра на роботу. Боже, як я тоді мріяла, щоби вона кинула ту капоейру. А знаєте що... Вона почала приділяти цьому ще більше часу: будувати спільноту, допомагати з тренуваннями, організовувати заходи, їздити до аутентичних майстрів тощо. Янулік завжди була смілива, „грайлива“, спрагла до веселощів».
Яна неймовірно любила тварин. Щомісяця із зарплатні вона переказувала гроші на лікування, їжу притулкам, сама шукала домівки для безхатніх котів і собак. У рідних живуть п’ятеро котів, яких знайшла Яна.
«Вона розказувала, як якось гуляла лісопарком і побачила кота тайської породи, — розповідає Ігор Ющишин. — Вочевидь, його викинули, оскільки поруч лежали речі. У гуртожитку в них із сусідкою вже жили два коти. Хоча це, звісно, й було заборонено. Яна не забрала кота й повернулася додому. Як раптом почалася сильна злива. Вона одразу ж вибігла зі словами: „Бляха, я маю це кошеня забрати!“. І помчала в ліс, притягнула цього „тайця“ до гуртожитку».
Пристрастю Яни були коні, вона захоплювалася їхньою грацією та силою. З часом навіть закінчила курси верхової їзди та стала інструкторкою. Близьким і друзям здавалося, що для Яни немає нічого неможливого. Вона просто ставила мету та досягала її.
На занятті з капоейри
Перші роботи
Під час навчання в університеті Яна проходила практику в канцелярії суду, що здалося їй та Марині Нагорній дуже нудним заняттям: "Перекладаєш папірці з місця на місце, жодних тобі судових засідань, резонансних справ — нічогісінько, — розповідає подруга. — Вирішили продовжити практику в іншому місці, зайшли у райвідділок. Мені там було не дуже комфортно, якось не"по-дівчачому". А Яна залишилася. На завершення практики вона мала прекрасних слідчих-знайомих, купу смішних робочих історій, нових вражень і деяке розчарування в професії: роботи багато, зарплата мізерна, творчість і політ думки мало цінують«.
Схожі враження були після короткострокового досвіду роботи помічницею юриста на п’ятому курсі. Університет Яна завершила з двома дипломами з відзнакою — бакалавра та магістра. І все-таки ще раз спробувала попрацювати за спеціальністю.
«Влаштувалася до органу юстиції, — розказує Ігор. — Але її вистачило ненадовго. Яна ж звикла робити так, щоб було ефективно, а державні структури цього не вміють. Їй дали завдання на два тижні, а вона виконала його за три дні. Крім цього, налаштувала Google-таблиці чи Excel так, що інформацію можна було структурувати, просто перетягуючи її — і не витрачати щомісяця купу часу. Після того вона майже нічим не займалася. А за місяць звільнилася».
Наступним місцем роботи був англомовний колцентр. Окрім англійської, Яна вивчала португальську та польську. Любила дивитися відео про нюанси різних мов: італійської, французької, івриту, угорської тощо.
Перехід до IT-сфери
З Христиною Кобзєвою Яна познайомилася в університеті, вони рік прожили разом у гуртожитку: «Вперше ми зустрілися вересневого дня. Яна зайшла в кімнату з купою речей та котячою переноскою: „Привіт, я — Яна. У мене є кіт. Ти не проти, якщо він буде з нами жити?“. Після вишу Яна залишилася в Харкові, тому старалася працевлаштуватися. Вона завжди намагалася щонайменше турбувати батьків фінансово. Знала, як непросто заробляти.. Кілька місяців це був колцентр. Повертатися до професії жодна з нас не планувала. Тож ми вирішили спробувати себе в IT. Для Яни з гарною англійською було багато варіантів. Першу серйозну роботу вона отримала в невеликій компанії KenazSoft, де був IT-відділ, працювала на позиції HR Manager. Згодом і я долучилася до компанії як дизайнерка на фрилансі».
Буквально за кілька місяців після влаштування на нову роботу Яна пішла до рекрутингової школи ITHunt, а потім продовжила навчання серед інших з Оленою Колцун, з якою вони познайомилися у KenazSoft: «Ми були майже завжди вдвох у кабінеті, ходили разом до різних клубів: Sales Club, PM, на різні воркшопи та курси. Я трошки менторила її, але це були радше дружні бесіди, бо більш кмітливої дівчинки я не зустрічала.
На роботі Яна була душею компанії, до всіх знаходила ключик, знала, як здивувати. Наприклад, одного ранку на столі в офісі мене чекав запашний букет жасмину в стаканчику з-під кави. Я була рада до небес. Для мене вона сама була як жасмин: весняна, усміхнена, світленька. З того моменту ми постійно намагалися радувати одна одну на початку робочого дня: кавуся, смаколики, квіти, прикраси, сувеніри з відпустки. До неї хотілось йти на роботу».
Приєднання до команди Akvelon
На початку 2017 року Яна перейшла до Akvelon, почала з позиції Trainee-рекрутера, а вже
«З Яною ми працювали разом п’ять з половиною років, — розповідає Вікторія Посохова, HR Director Akvelon Ukraine. — Пам’ятаю нашу першу зустріч на інтерв’ю. Яна дуже переживала, але одразу було видно її потенціал, вона швидко зростала. Ця добра і весела дівчинка стала не просто колегою, частиною колективу, а й подругою.
У роботі на Яну завжди можна було покластися, вона була надійною та відповідальною, швидко навчалася і стала найефективнішим співробітником у команді. Для неї не було нічого неможливого, вона дивилася на складні завдання з гумором».
Як розповідає Ігор Ющишин, який також працював в Akvelon, у Яни був власний підхід до роботи: «У рекрутерів є свої стандарти за кількістю кандидатів. Вона робила в рази менше. Обирала не
Якщо виникала проблема, вона могла зі своїми кандидатами спілкуватися і о 23:00, 02:00 — хто на яких островах відпочивав. Тобто виконувала обов’язки рекрутера і HR. Взагалі Яна ставилася до роботи не як найманий співробітник, вважала, що це її компанія, що вона має туди вкладатися».
«Вона завжди говорила правду про всі вакансії — за це кандидати її любили і приходили знову, — додає Тетяна Пєнкіна, Resource Manager в Akvelon. — Так само з командою, вона ніколи не була нам „начальником“. Завжди була опорою та другом».
Багато хто приходив до компанії саме через Яну, серед них — Тетяна Петришина, Senior IT Recruiter в Akvelon: «Перше інтерв’ю в компанію проводила Яна. Було легко та невимушено, я відразу зрозуміла, що хочу працювати з нею: ми читали одні й ті самі блоги, користувалися однаковими сервісами, мали схожу стратегію комунікацій, нетворкінгу. Попри те, що в Яни як у ліда команди було багато завдань зі звітами, роботи з менеджерами, вона встигала як HR запустити вебінар або рекламну кампанію, зробити п’ять наймів щомісяця, коли інші в середньому роблять
«Моє рішення стати співробітницею Akvelon було пов’язане з Яною, мені хотілося працювати з людиною такого рівня. Ми мали схожі цінності, — згадує Senior IT Recruiter Анастасія Гросс з казахстанського офісу компанії. — Уперше я побачила її, коли приїхала до Харкова. Пам’ятаю, з яким натхненням вона водила мене вуличками міста та розповідала про культуру країни. Усі мої колеги з Казахстану досі із теплотою згадують її. Яна багато в чому стала для нас провідницею між казахською та українською культурою».
Вікторія Посохова, керівниця Яни, теж відзначає її трепетне ставлення до команди: «Піклувалася про всіх. Вона могла вирішити будь-яке гостре питання мирно та доброзичливо. До неї часто зверталися за порадою колеги, приходили спілкуватися. Яна була душею нашого офісу».
«Офіс Akvelon у Харкові був зроблений так, що кожна кімната була названа на честь відомого міста, — ділиться спогадами Валерія Зайченко, подруга та колега, яка працює на посаді Program Manager / Product Owner. — Кухня була „Ріо-де-Жанейро“. Ну, ви розумієте, Бразилія та Яна... Вона була мегамозком, що планував декорації, і цим дуже пишалася. Соціально активна та креативна, я можу її назвати клеєм, який нас усіх склеював на роботі та поза нею».
З колегами
Початок повномасштабної війни
У лютому
Майже всі, хто розповідає про Яну, відзначають, що найбільше для неї важили люди. З початком повномасштабної війни це проявилося стократно.
«З 24 лютого будинок батьків перетворився на „кемп“, — розповідає Ксенія Рихліцька, тітка Яни. — Приїжджали дуже багато друзів Яни з Харкова. Одного разу ночувала 21 людина, не рахуючи домашніх тварин, яких могло бути до десятка. Деякі залишалися на одну ніч і їхали далі, інші жили три-чотири місяці. При цьому племінниця допомагала знаходити квартири в інших областях, уже волонтерила, а вночі працювала. Оскільки всі місця були зайняті, могла сидіти з ноутбуком просто в коридорі або у ванній на підлозі».
Кілька друзів Яни поділилися спогадами, як вона приймала їх на Вінниччині.
«Яна була однією з перших людей, які написали мені вранці 24 лютого, бо ми були в Харкові, — розповідає подруга та колега Христина Кобзєва. — Коли вона дізналася, що ми їдемо і не маємо конкретного пункту призначення, запросила до своїх батьків. Потім з’ясувалося, що вона подбала про кожного з друзів і знайомих, хто опинився в небезпечних районах».
«Коли ми приїхали вночі, я просто вивалилася з машини в обійми Яни, яка повторювала, що ми в безпеці, — згадує Олена Колцун. — У домі все було налагоджено, як у великій сім’ї: готували на всіх, купували на всіх, відвозили каримати та інші речі для пунктів допомоги. Один із найтепліших спогадів — спільні вечері. Дядя Коля, батько Яни, хотів нас усіх зібрати. Це було щось нормальне, заспокійливе, сімейне, що трохи прибрало тривогу та страх від тих перших днів війни».
«Постійно працював телевізор, час від часу гості перетиналися біля нього, щоб послухати та обговорити останні новини, — додає Марина Нагорна. — Усе було як уві сні, поки не прозвучало традиційне українське: „Пора вечеряти!“. Наче острівок затишку в океані болю, переживань. Навіть усміхалися, зробили декілька фото (зараз часто їх передивляюся), підняли келихи за Перемогу. Наступного дня після десятків обіймів, слів подяки ми поїхали.
За ту добу Яна встигла пригостити нас бразильськими смаколиками, купити в „Епіцентрі“ необхідні речі для всіх гостей, піти в тероборону (їй запропонували допомагати із соцмережами, але Яні хотілося більшого, суттєвішого), перегладити усіх пухнастих гостей та опитати друзів щодо планів. „Рада зустрічі, шкода тільки, що привід такий. Заїжджайте на зворотному шляху святкувати Перемогу!“ — приблизно такою фразою попрощалася з нами Яна. Як виявилося, до зустрічі у кращих світах».
Волонтерство
Майже відразу Яна почала волонтерити: вивозила людей з Харкова безпечними шляхами, шукаючи машини та водіїв. З березня стала активно допомагати військовим. За словами близьких, перші дрони та тепловізори практично в усіх підрозділах Харкова з’явилися завдяки Яні. Допомагала підрозділам
Яна швидко стала відома у волонтерських колах і з часом почала приділяти цій справі весь свій час.
«Ми домовилися, що вона перерозподілить робочі завдання та буде повністю залучена у допомогу нашим військовим, при цьому ми залишимо 100% зарплатні, — коментує Вікторія Посохова, HR Director Akvelon Ukraine. — Більшість колег брали участь у фінансових зборах, які відкривала Яна, навіть ті, хто залишив компанію кілька років тому. Паралельно з волонтерством для армії Яна допомагала всім, хто цього потребував: організовувала перевезення тварин, закупівлю ліків тощо».
Яна не обирала між якістю та кількістю, у кожному питанні намагалася розібратися максимально глибоко. Наприклад, якщо хтось звертався і просив дрон, вона питала: «Який дрон? Для яких задач? Що ти будеш робити з ним? Скільки у вас операторів?». Дізнавалася усі деталі або просила поговорити з тим, хто реально буде ним керувати, щоб замовити потрібний безпілотник.
До нової справи Яна ставилася відповідально та креативно. Зокрема, створила чат для волонтерів, директорів фондів, начмедів, лікарів бригад військових шпиталів, щоб закривати їхні запити.
«Її переповнювали ідеї, — розповідає подруга Марина Нагорна. — Вона створювала спільні діалоги, щоб допомагати друзям і ЗСУ. Також був діалог-аукціон «БосЯрки ярмарка». Яна вишукувала цікаві «лоти», воєнні трофеї, патріотичні вироби ручної роботи, а охочі викуповували та переказували гроші на ЗСУ. З друзями вона ділилася добірками вакансій для віддаленої роботи, онлайн-навчання, бо більшість залишилися без роботи. Організовувала та закривала багато зборів. Від такої активності перехоплювало подих. Але при кожній спробі подякувати за це у відповідь я отримувала: «Робимо, що робимо. Але треба більше».
Яна не кидала слів на вітер, волонтерства їй справді виявилося замало. У травні вона ухвалила рішення вступити до лав ЗСУ. Її мама Олена згадує:
«Нам, батькам, донька зателефонувала та сказала: «Мамочка, я зустріла своїх друзів з
93-ї бригади. Їм потрібна допомога. Оскільки я володію англійською, то буду займатися логістикою». Я кажу: «Яночко, де це буде?». Вона мені сказала, що у Львові. Але, на жаль, це було не так, вона рвалася на передову. В один з її приїздів я казала: «Яночко, я так хочу, щоб ти була вдома!». Вона сказала: «Мамо, ну ти ж знаєш, у мене там гинуть друзі, я по-іншому не можу».
З подругою Марією Поліщук
Вибір між аеророзвідкою та медициною
Яні було важливо обрати посаду, де вона б могла максимально ефективно застосувати свої здібності. До речі, ще у виші вона була одна з небагатьох дівчат, які вступили на кафедру військової підготовки. Як згадує Марина Нагорна, коли одногрупники їхали після пар у гуртожиток на посиденьки, Яна йшла на «воєнку».
Першим варіантом було стати аеророзвідницею, тож улітку Яна почала вчитися на курсах операторів БПЛА у Києві. Оселилася у Марії Поліщук, з якою познайомилася через волонтерство. До цього дівчата жодного разу не бачилися.
«Це таке волонтерське братерство, коли ти просто віддаєш ключі від своєї машини, квартири тим людям, з якими працюєш, яких навіть не бачив, — коментує Марія. — У Яни було звання, вона себе жартівливо називала „молочний лейтенант“, але юридичної служби. Тож усе, що їй могли запропонувати — це була робота в штабі, чого вона точно не хотіла. Саме тому вона стала вчитися управляти дронами, щоб працювати на рівні з чоловіками в полях. У неї були домовленості з однією з бригад, що її заберуть пілотом. Але вони якось не рухалися, Яна повернулася до Харкова.
При цьому ми невпинно продовжували волонтерити. Я ганяла машини для військових, зокрема під запити Яни. Інколи ми зустрічалися в секторі бойових дій: поїсти шаурму, попити кавусю. Але це було рідко, тому що один бронік, одна каска — ми їздили по черзі».
У серпні дівчата вперше потрапили до стабілізаційного пункту
Життя на „стабіку“, воно яке? Ти майже не спиш. Там немає централізованого світла, немає води, постійні обстріли, кров, бруд... Через режим світломаскування „еваки“ під’їжджають з вимкненими фарами. Ти постійно перебуваєш при штучному освітленні, бо вікна затуляють з міркувань безпеки. Ти не знаєш, котра година і який день, тому що весь час працюєш. Тільки коли виходиш покурити на вулицю: „О, світло!“, „О, темно!“.
При цьому ще влітку, коли Яна почала навчатися на оператора БПЛА, я її відмовляла:
„Слухай, є сезонні проблеми. Наприклад, зараз якщо виходиш в поле працювати на три-чотири дні — спека, змії, комарі, кліщі, вода з калюжі, спиш у траві, помитися ніде... Може, ти до лікарів долучишся?“. Тоді Яна відповіла, що ніколи в житті не буде займатися цим, бо дуже боїться крові й коли потрапляє до лікарні, її навіть починає трусити. А потім стався Бахмут, вона вирішила, що це її місце, її люди. Людина поборола себе, тому що є щось більше, ніж твій страх».
Восени Яна пішла на курси тактичної медицини.
На стабпункті
Одруження
Ще на початку літа один з військових представив Яні свого побратима Олександра. Перше знайомство було коротким, тож навряд чи вона могла уявити, що це її майбутній чоловік.
«Тоді я був в іншому районі виконання задач, у нас не було точок перетину, — ділиться Олександр. — Приблизно за місяць мене перевели, і вже у Харкові ми побачилися вдруге, почали спілкуватися. У той час я їздив по своїх задачах, а Яна була
Олександр допомагав Яні по волонтерству: щось відвезти, кудись з’їздити, забирав її з блокпостів, коли вона пізно поверталася до Харкова.
«Тоді я не дуже знав, що вона збирається в армію. У вересні вже було зрозуміло для обох, що це початок стосунків. Я вперше сказав, що закохався. Пам’ятаю, як це було.. Ми гуляли містом уночі, і перед від’їздом у своїх справах я освідчився: «Яно, я тебе кохаю. Не хочу далі нічого ховати. Для мене все зрозуміло». Вона понервувала, походила біля машини і нічого не відповіла. Потім сказала: «Я приїду за тиждень, ми ще поговоримо». За тиждень вона мобілізувалася в Збройні сили, сказала про це: «Отака от фігня, будемо поки так спілкуватися».
Олександр «вибив» у керівника той самий напрямок, куди збиралася Яна, щоб бути постійно поряд. І з жовтня вони вже жили вдвох у районі Бахмута.
«За цей період вона теж сказала: „Я тебе кохаю“, — згадує Олександр. — У листопаді почала називати мене своїм хлопцем, а у грудні їхню бригаду почали відводити на ротацію до Києва. Яна затрималася у Харкові на день. Я її тоді сказав: „Яно, мої почуття серйозні, підеш заміж?“. Вона практично не думала, а відповіла чітко: „Так, піду. У Києві розпишемося“. 31 грудня ми стали чоловіком і дружиною».
Марія Поліщук розказує, як Яна скинула їй фото з розпису: «Я кажу: „У смислі? Це так швидко! Як?“. А вона: „Сама не розумію ще. Не знаю, чи правильно, чи ні“. Я їй тоді сказала: „Бажаю, щоб у тебе було 150 років розібратись, чи ти правильно вчинила!“. Кохання на війні — воно таке. Люди усвідомлюють, що кожен день може бути останнім. І якщо бачиш свою людину, треба намагатися провести більше часу разом. Яна реально була щаслива».
Повернення до Бахмута
У січні стабілізаційний центр повернувся до Бахмутського району. Як бойова медикиня Яна мала чергування: виїжджала за пораненими та надавала їм першу допомогу. На місці вона також виконувала купу обов’язків: ведення журналу, облік, допомога лікарям тощо. «Яна працювала саме там, де важко, — розповідає Олександр. — Була поруч із бійцями, спілкувалася з ними. Коли легкі поранені — це чай, печиво... Важкі — стояла поруч, допомагала лікарям. Це для неї було, як то кажуть, просто бути собою. На стабпункті
«Ще за три тижні до відведення Яна сама пройшла курси на інструктора з такмеду й організувала навчання бригаді, — розповідає Марія Поліщук. — Не всі встигли пройти навчання, але частина побратимів і посестер повернулися до Бахмута більш натренованими та з вищими шансами вижити. Вже в секторі Яна продовжувала тренувати бійців самостійно.
З літа, щойно Яна почала їздити до стабпункту, вона стала допомагати працівникам з волонтеркою та забезпечувала всім необхідним: портативними УЗД, ШВЛ — як ми за ними гасали, вибивали, десь забирали, перекидали. Янка дістала навіть старлінки. І генератор на 16 кВт, щоб все медобладнання можна було під’єднати одночасно, а не по черзі. Зі своєї зарплатні купувала капці для поранених. Йдеться про 200 осіб на добу. Не всі приходять з пораненнями кінцівок, але 150 цих капців має бути щодня».
«Яна допомагала отримувати препарати, обладнання для надання кваліфікованої медичної допомоги, — коментує Сергій Федосєєв, старший координатор стабілізаційного центру
Крім того, Яна встигала прилаштувати знайдених на фронті тваринок, відповісти колегам у робочих чатах. «Бувало, що до нас поверталися кандидати, з якими Яна як рекрутерка працювала кілька років тому, але база не зберегла фідбеків, то ми йшли до неї за характеристикою на спеціаліста — і вона з пам’яті діставала деталі комунікацій з ними», — згадує Тетяна Петришина, Senior IT Recruiter.
Після
«Це були коротенькі відео: „У мене все чудово. Я не голодна, я захищена... але без шапки“. Коли Яночка дзвонила, то ми більше спілкувалися про особисті речі: „Мам, як ви там? У вас є гроші?“ — розповідає Олена Рихліцька. — Ще вона часто потребувала консультації щодо препаратів. Ми збирали що могли, надсилали. І звичайно: „Мам, треба цуценят прихистити“, „Мам, заїде волонтер Рома“, „Мам, заїдуть друзі“.
Загибель
У лютому Марія Поліщук вкотре збиралася до зони бойових дій. Спитала в Яни, чи потрібно до неї заїхати, допомогти. Та відповіла: „Руки потрібні завжди. Приїжджай“.
„Забила повну автівку і поїхала до неї, — розказує Марія. — Яна попросила: „Тільки забери, будь ласка, мої посилки з „Нової пошти““. — „Так, звісно. Але ти маєш знати, що у мене вже завантажена „тачка“, у тому числі генератор стоїть на 200 кг“. Яна пообіцяла, що то буде одна маленька посилочка“. Приходжу на пошту, сканують код: „З вас 2500 гривень“. Йду на рампу, а мені викочують роклу всякого краму. І кажуть: „Ще у вас рокла на другому вході і поряд з нею генератор“.
Добре, що до мене підійшли військові, запропонували допомогу. Щоправда, вони не все бачили. Мабуть, потім пожалкували, що підійшли :) А коли дізналися, куди ми їдемо, то взагалі сказали, що потрібно заїхати взяти зброю. Ось так я на трьох автівках „з охороною“ приїхала на „стабік“ до Яни».
На той момент стабілізаційний центр уже кілька разів переїжджав. У січні під обстрілом загинули чотири медики. Під кінець лютого їх знову обстріляли. Марія в той час спала: «Чую, що „прильот“: „Бух!“. Наступний — ближче. Третій — то вже тупо в нас довбанули. Здається,
Стало зрозуміло, що потрібно знову переміщатися. Марія згадує, як Яна вмовляла зайти по сходинках в автобус великого рудого пса, який прийшов до них з Бахмута. «Є відео, як потім йому дорогою стало зле, і Яна його просила триматися, підставляла коробочку з-під старлінка зі словами: „Я буду ось так тримати. Роби все сюди, якщо тобі стане погано“. Зрештою пес гарно пережив дорогу і після того, як ми його висадили, намагався сісти в кожний „евак“, який під’їжджав».
Початково Марія планувала приїхати на стабілізаційний пункт на
Через двадцять хвилин після того я виходжу покурити на ґанок, а Сергій Сергійович питає, чи телефонувала я чоловіку Яни. Я тоді подумала: „Що за дурне питання? Взагалі телефонувала чи що?“. А він стоїть, дивиться на мене і каже: „Яна „двісті““. — „В якому сенсі?“. Мабуть, я так разів п’ятсот повторила, поки він на мене не накричав: „Дзвони чоловіку!“. І я дала йому телефон, він сказав Саші, що Яна загинула. Я тоді зрозуміла, що вони не жартують...».
«Ми спілкувалися о 11:20, — згадує Олександр. — Я їхав на Київ на кілька діб. Кожні кілька годин ми зідзвонювалися, щоб заспокоїтися, що все гаразд. А о
Евакуаційний екіпаж Яни потрапив під обстріл, їхнього водія привезли пораненого до стабілізаційного центру. «Йшов щільний мінометний обстріл, тому вони змогли схопити тільки його та привезти, — розповідає Марія. — Водій і розповів, що Яна та лікар, який був з нею, загинули. Але ми мали надію, що це помилка.
Ми зідзвонювалися з чоловіком Яни, він уже був у Харкові: «Заберу кільце і їду». Це було не просто кільце, а обручки, які вони замовили — їх доставили того ж дня. Командир поїхав за Яною. Коли повернувся, я побачила, що він мені показує «ні», тобто надії немає, а потім побачила Янин бронік. На броніку було дві її косички, припечені кров’ю. Сергій Сергійович перевірив у Яни пульс, хоча вже все було зрозуміло... Але ми все одно не вірили. Потім командир викликав усю бригаду й оголосив: «Яна Миколаївна Рихліцька, виконуючи свій військовий обов’язок, загинула сьогодні».
Пізніше Марія написала у фейсбуці, що тієї вночі «почалося паломництво» до тіла Яни: «З кожної діри Донеччини втомлені, брудні чоловіки їхали до тебе. Я бачила велетнів, що стояли на колінах перед тобою, такою маленькою, та ридали. Вони кляли, вони молили, вони шепотіли тобі слова вдячності за честь тримати стрій. (...) Наказом президента Яна була нагороджена орденом Богдана Хмельницького 3 ступеню. Посмертно. І мене це не влаштовує. ...Я не згодна з реальністю, в якій молоді дівчата повертаються додому у мішках, а дні народження справляються біля купи сирої глини між сотень наших стягів».
Майже за місяць 2 квітня Яні мало виповнитися 30 років.
Яна продовжує допомагати
Після загибелі Яни близькі знайшли всіх, кому вона обіцяла допомогти. Ще не один місяць хлопці на фронті отримували від неї приціли, дрони, тепловізори.
Батьки та чоловік відмовилися від матеріальної допомоги та попросили усіх охочих долучитися до останнього збору Яни. Коли побачили, яка виходить сума, вирішили купувати медичний танк, щоб врятувати якомога більше поранених.
Зрештою зібрали майже 3 млн грн. Медичний танк «Султан» за 2,4 млн уже купили. Фонд Притули оформлює потрібні документи, сплачує ремонт і доставку — як данину пам’яті Яни та її внеску у захист батьківщини. На залишок грошей купили пікап для
22 липня 2023 року Яну посмертно нагородили орденом Богдана Хмельницького III ступеню. Нагороду батькам передав головнокомандувач Валерій Залужний.
Днями чоловік Яни привіз на стабілізаційний пункт автівку, яку Яна купувала для іншої бригади, що звільняла Харківщину. Після загибелі «янгола бійців» військові забажали передати машину
Спогади
Олена Колцун, подруга:
«Добра, неймовірно мудра, мила. Я обожнювала її почуття гумору, вона настільки кмітливо та гостро вміла жартувати. Знаю, що у ЗСУ вона цим сильно розряджала атмосферу та підтримувала. Але ніколи раніше до війни я не бачила її такою сильною і сміливою».
Христина Кобзєва, подруга та колега:
«З першого погляду вона здавалася досить жорсткою та категоричною людиною. У деяких ситуаціях так і було. Але якщо подивитися глибше, то у неї було величезне серце, де знайшлося місце для кожного з її багатьох друзів і знайомих.
Я не знаю, як її телефон справлявся з навантаженням: волонтерка, родина, друзі. І все паралельно та цілодобово! Вона завжди була зайнята. А ще у неї було надвелике почуття відповідальності перед усіма: країною, родиною, друзями, командуванням. Якщо Яна щось пообіцяє, можна не сумніватися, то буде зроблено в найкращому вигляді».
Марина Нагорна, подруга:
«Яна була творчою: портрет викладача на полях конспекту, дружня карикатура, розмальовані меблі в гуртожитку... У неї був гарний стиль — власний, неповторний. Як заверне фразочку — то вже тяжко з голови викинути! У часи студентства Яна придумала нам, близьким подругам, різні ласкаві форми імен та прізвищ. Минули роки, а ми досі звертаємося одна до одної так, як Яна назвала.
Ця сильна духом дівчина назавжди лишила свій слід у наших спогадах, іменах, серцях і в нашому майбутньому».
Олена Рихліцька, мама:
«Яночка планувала народжувати, планувала будинок. Чоловікові говорила: „Поїдемо до батьків на другий поверх, будемо жити у них. А потім поїдемо туди в Україну, де ще не були“. Звичайно, найкращі були мрії, які зараз виривають душу.
Коли у Яночки 2 квітня був день народження, приїхали чоловік, друзі Яни. І ми стояли на кладовищі, і я відчувала, що вона мені говорить: „Мамо, чого ви тут стоїте? Я вдома, я вдома вас чекаю“. І ми приїхали додому, здавалося, що вона зараз скаже: „Вам каву зробити, може, бутерброд?“. Таке відчуття, коли це сталося, що я її руками тримаю і не можу відпустити. І напевно, що ніколи не відпущу».
Олександр, чоловік:
«Для мого життя Яна була зірка. Самовіддана людина, дуже вимогливо і принципово підходила до певних питань — це мене зачепило. Думаю, я закохався саме тому, що вона ніколи не зупинялася. Остання наша розмова того дня: «Усі мусять працювати. Нефіг сидіти, потрібно працювати».
