Потрапити дитиною в США та збудувати кар'єру в Microsoft. Айтівиця Олена Салакс — про життя в Америці, роботу в Big Tech і волонтерство
Айтівиця Олена Салакс родом з Рівного, але змалечку живе у Сполучених Штатах. Хоча має бізнес-освіту, в IT-сфері працює з
Олена розповіла DOU свою історію: про еміграцію родини, яка почалася ще 1976 року, життя як представниці першого покоління дітей іммігрантів, роботу у технологічному гіганті, боротьбу з вигорянням, досвід волонтерства на українсько-польському кордоні на початку повномасштабної війни.
Конверт, про який молилися 13 років
Я народилася у Рівному, але у
У
Це стало можливим через мого прадіда, батька бабусі Наді, який був проповідником і відомим релігійним діячем у громаді. Він сповідував протестантське християнство — таких, як він, називали «штундами». Належність до релігійних меншин пізніше і дала підставу для подання заяви на виїзд із Союзу.
Я називаю свою бабусю сімейною героїнею, але сама вона не розцінювала свої дії як щось героїчне. Її рішення не стосувалося питання життя чи смерті. Але то був акт мужності: вона пожертвувала чесною роллю громадянина в суспільстві заради можливості піти. Її родину висміяли та повісили клеймо зрадників. Щоб замаскувати внутрішнє незадоволення у суспільстві та засоромити «шукачів притулку», активно публікували відповідну пропаганду. КДБ стежив за всіма, хто був пов’язаний з моєю сім’єю. Не дивно, що мій дядько знайшов засоби прослуховування у своєму будинку. Багато хто був стурбований і очікував ув’язнення. Навіть у церквах пастори та громада не хотіли привертати до себе увагу через те, що хтось із її членів підписав цю заяву. Тож виштовхували таких зі свого кола.
Але як донька проповідника в Радянському Союзі моя бабуся і так знала, що таке знущання та переслідування. Так, керівництво СРСР обмежувало право на освіту для членів релігійних меншин, а якщо її навіть вдавалося здобути, то побудувати успішну кар’єру було все одно нереально.
Минули роки, життя нормалізувалося, люди забули про заяву, яку подала бабуся Надя. Її син Василь — мій батько — одружився з Галиною, у яку був закоханий зі школи.
У 1989 році моя мама точно знала, що відбувається, коли одного разу прийшла додому з роботи в науковій лабораторії та побачила свою свекруху з великим конвертом у руках. Але зовсім не раділа з цього.
«Я візьму цей конверт і розірву його», — сказала мама. Звичайно, вона знала про підписану заяву, бо росла, слухаючи, як дражнять Василя, але ніколи не підозрювала, що це станеться. Вона не хотіла виїжджати з України, але й бабуся була невблаганна.
Врешті мама погодилася. Тато приносив додому американські газети та музичні записи, намагаючись розвіяти її сумніви обіцянками, яким прекрасним буде Захід. Процес зайняв деякий час: батькам довелося поїхати до посольства США в Москві та Києві, де їх допитали та провели медичний огляд, і в Донецьк, щоб отримати документи про смерть маминого батька.
Після цього мої батьки, я і мій брат, тітка, дідусь, бабуся, прадіди та прабабуся з боку тата змогли виїхати з СРСР. Рідні мами не могли виїхати та залишилися в Україні.
Бабусі Олени. Ліворуч — матір її мами, яка пізніше приїхала у США, праворуч — Надія, яка подала заяву на виїзд з СРСР
Могли залишитися в Італії або поїхати в Канаду
Коли ми емігрували, то були не зовсім впевнені, де оселимося. Першим варіантом була Канада, куди вже переїхали деякі родичі. Цей план швидко провалився, бо через суворі вікові обмеження Канада відмовилася прийняти нашу прабабусю похилого віку.
Мої батьки обрали довшу подорож, щоб уникнути таборів для біженців. Спочатку це привело нас до Австрії, де ми пробули місяць, звідки поїхали до Італії — там думали пустити коріння. Саме тут поховали прабабусю.
В Італії ми дізналися про можливість поїхати до США, там уже була двоюрідна сестра мого тата. Це вирішило нашу долю.
Переїзд став можливим завдяки спонсорам і тим біженцям, які вже заснували українські церкви, школи, організації — вони заклали основи для майбутніх іммігрантів. Спонсорами були абсолютно незнайомі люди з організації World Concern. Вони погодилися відкрити свої домівки для потоку прибулих християнських і єврейських біженців із Союзу. Принаймні доти, доки вони не оформлять документи, знайдуть житло та роботу. Ми вже були в США, коли почули новину про те, що в серпні 1991 року український парламент офіційно проголосив незалежність.
Родиною оселилися біля Сіетла. У цьому районі багато українців і вихідців зі Східної Європи. Тут розташована українська церква, куди ми ходили щонеділі. Вже у США народилися ще мої дві сестри та брат.
Батьки розповідали нам про Україну, ми мали українські книжки. Збиралися традиційно на свята, під час яких моя мама, яка дуже любить готувати, частувала нас українськими стравами. Таким чином я більше дізнавалась і цінувала культуру України.
Мама та батько важко працювали на робітничих спеціальностях, щоб досягти фінансової стабільності. Саме від них я перейняла трудову етику. Ми теж з дитинства працювали: розносили газети, чистили офіси, щоб допомогти сім’ї. У старшій школі я влаштувалася до італійського ресторану.
Батьки як релігійні люди виховували нас із сестрами та братами доволі суворо. Але вони завжди були чесними та щедрими й стали гарним прикладом для своїх дітей щодо того, як треба любити й поважати одне одного. Крім того, батьки всіма силами сприяли тому, щоб ми здобули гарну освіту.
Навчання, робота в Bank of America і створення родини
Серед моїх друзів у нашому районі було багато тих, хто рано одружувався, хотів родину та не вступав до університету. Але мої американські товариші зі старшої школи все ж думали про вищу освіту. Я теж вирішила, що вступатиму до університету. Придивлялася до розташованого поруч з нами Університету Вашингтону, до якого було важко потрапити, тож про всяк випадок подала документи ще в Університет Західного Вашингтону. Мені не хотілося бути далеко від сім’ї. Якби не вийшло з вищою освітою, я б звернулася до свого запасного варіанту стати стюардесою — дуже хотіла побачити світ.
Дякувати Богу, мені вдалось вступити в Університет Вашингтону. Я завжди любила вчитися, дуже старалася отримати хороші оцінки. Було надзвичайно важливо завершити навчання успішно, щоб не пустити гроші на вітер, оскільки вища освіта в США коштує дорого. Оплатити навчання допомогли батьки, а ще я мала невелику стипендію, брала студентський кредит і працювала в Bank of America, тобто, по суті, шукала гроші де тільки могла.
Місце роботи я обрала не просто так. Бачила, як важко моїм батькам заробляти. Тому хотіла розібратися у сфері фінансів, як вона працює, як правильно інвестувати тощо.
З тієї ж причини, спочатку вступивши на International Studies, згодом я перевелася на іншу спеціальність і 2007 року отримала BA в Business Administration, Finance and Entrepreneurship. Перейшла, зокрема, тому, що мене завжди цікавила математика, але під час навчання також зрозуміла, що не хочу займатися фінансами все життя.
Ще в університеті я почала волонтерити в Eritrean Community Center — там потрібно було стати репетиторкою для дітей з Еритреї: допомагати з домашніми завданнями з англійської, математики тощо. Пам’ятаю, до того, як прийшла туди, навіть не знала, що є така країна в Африці. Цікаво, що, спілкуючись з цими дітьми, я зрозуміла, що їхня сімейна культура дуже схожа на нашу, їхні батьки — турботливі, працьовиті, суворі. Вони теж люблять збиратися на свята та готувати разом їжу.
В університеті я познайомилася зі своїм майбутнім чоловіком, уродженцем Латвії. Згодом ми одружилися, у нас народилися два сини. Його робота також пов’язана з технологіями.
У 2018 році ми з чоловіком вирішили усиновити дитину. Ми вчилися виховання разом із безліччю соціальних працівників, юристів, біологічних батьків і терапевтів. Три роки з нами жив хлопчик за системою foster care. Я не хочу розповідати його історію, але зараз він уже живе зі своїм батьком. Ми його дуже любимо, мої сини близькі з ним. Ми підтримуємо стосунки, часто спілкуємося, кожного місяця він приїжджає до нас на вихідні.
Олена з на той час своїм майбутнім чоловіком у Парижі
Перехід до Project Management
Повертаючись до теми кар’єри, у 2007 році, після завершення навчання, я звільнилася з банку та влаштувалася працювати у невелику консалтингову компанію в Сіетлі, яку пізніше придбала iSoftStone. Починала як Office Manager — щось на кшталт секретаря. Але компанія зростала, у мене з’являлися нові можливості — і згодом я перейшла на посаду Corporate Recruiter and Human Resource Coordinator, яку обіймала понад три роки. Оскільки я займалася наймом, то багато спілкувалася з кандидатами, зокрема на позицію Project Manager. Щоб ставити їм правильні запитання та відбирати гарних працівників, мені треба було знати, чим вони займаються. Своєю чергою, вони розповідали, наскільки це цікава посада. А мені якраз завжди подобалося розв’язувати проблеми, важлива навичка для Project Manager, — так мене і привабив цей напрям.
Оскільки це була маленька компанія, то працівники повинні були, як то кажуть, wearing multiple hats: тобто сьогодні робити одне, завтра — інше, потім — ще інше. Щоб перейти на позицію Project Manager, мені треба було показати керівникові, що я можу самостійно взяти та довести до кінця проєкт. Наприклад, нам потрібно було зробити дата-базу для HR, зібрати інформацію про всіх співробітників. І я виконала це просто в Excel i перенесла до програми Access. Зробила ще кілька проєктів — і перейшла на посаду Project Manager.
Мені не знадобилася додаткова освіта, бо ще в університеті я трохи вивчала теорію управління проєктами. Решту навичок здебільшого опановувала під час роботи. У 2012 році я пройшла тренінг для Scrum Master, щоб оволодіти методологією Agile.
Також я сама шукала інформацію, читала книжки. Наприклад, A Guide to the Project Management Body of Knowledge. Якщо хтось цікавиться цією темою, пишіть мені на LinkedIn, я дам рекомендації, що почитати.
У своїй першій IT-компанії iSoftStone я три роки працювала на Microsoft, які були нашим клієнтом. Одного разу побачила, що у них відкрита вакансія Program Manager — і вирішила податися. Це типова ситуація, коли, працюючи у маленькій компанії на велику, ти потім переходиш до останньої. Я просто заповнила заявку на сайті, де серед іншого був пункт для reference. Звісно, у мене були контакти тих, хто міг дати рекомендацію. Але це не означало, що я точно отримаю роботу. Потрібно було пройти кілька етапів співбесід.
Пам’ятаю, у Microsoft я була вражена тим, що мені відразу запропонували достойну зарплату — не потрібно було проводити додаткових переговорів, щоб її отримати. Коли я працювала в HR і знала зарплати всіх співробітників, мене ображало, що мені платять менше, ніж іншим за ту саму роботу. Я не розуміла: це тому, що я молода, чи тому, що я про це сама не питала, бо мені було незручно розпочинати таку розмову. Коли я спілкуюся з іншими жінками, то часто чую схожі історії, їм теж незручно просити підвищення. Знаю, що, за статистикою, чоловікам легше даються розмови про гроші.
Тож коли Microsoft відразу дали мені зарплату, яка відповідала посаді, досвіду тощо, це було дуже приємно. Відчувалось, що компанія поважає своїх співробітників і справедливо їм платить.
Різниця між трьома PM
Я працюю в Microsoft уже десять років. Мене взяли на позицію Program Manager у
У мене була ситуація, коли після п’яти років співпраці я зрозуміла, що мій колега-розробник не уявляє, чим саме я займаюся. Це надихнуло написати статтю у своєму блозі на Medium під назвою What is a Program Manager.
Якщо говорити про власний досвід, то, оскільки я працювала як Project Manager, Program Manager і Product Manager, можу коротко розповісти про різницю між цими ролями. Вони всі мають загальну абревіатуру PM, мають спільні аспекти й водночас є різними.
Project Manager відповідає за планування та виконання певного проєкту чи проєктів, кожен з яких має визначений обсяг з конкретним початком і кінцем (і кількома кроками між ними).
Program Manager контролює і координує різні пов’язані проєкти, продукти й заходи в межах всієї організації, що дає ширшу картинку, ніж при точковому управлінні ними.
Product Manager керує продуктом протягом усього його життєвого циклу. Це може бути фізичний продукт, програмне забезпечення або послуга.
Для досягнення успіху кожна з цих ролей потребує однакових ключових навичок: треба бути гарним комунікатором, організованим і зацікавленим у розв’язанні проблем. Я б також сказала, що успішним PM буде той, хто може впоратися з невизначеністю і любить співпрацювати з іншими. Решта, — наприклад, конкретні методології і технології — можна опанувати під час роботи.
Загалом я вважаю, що батьки, а особливо мами, є найкращими PM, бо вони організовані та мислять стратегічно. Жінки з дітьми не тільки планують робочий проєкт, розбираються з проблемами, а й оцінюють, як найбільш ефективно організувати свій день, щоб вони та їхні колеги могли завершити роботу та мати достатньо часу, щоб приготувати вечерю для сім’ї, допомогти дітям зробити домашні завдання та відвезти їх на позашкільні секції.
Допомога іншим жінкам з реалізацією в технологічній сфері
Тривалий час я була єдиною жінкою у своїй команді. Через рік після того, як влаштувалася до Microsoft, я народила другого сина. Пам’ятаю, що мені дали п’ять місяців відпустки, що було розкішшю, якщо порівнювати з минулим тримісячним декретом, — але майже нічим, якщо згадати, скільки він триває у деяких країнах.
Коли я повернулася на роботу, то час від часу намагалася непомітно пробратися до материнської кімнати, тримаючи в руках ноутбук. Там я встановлювала пристрій, щоб зціджувати молоко з грудей, поки відповідаю на електронні листи. Коли кімнату займали інші люди, я переносила свої справи до туалетної кабінки (очевидно, без ноутбука). Тим самим я займалася під час
Нині ситуація змінилася: у мене вперше керівниця-жінка, у моїй команді з шести людей чотири жінки. Вважаю одним зі своїх завдань допомагати жінкам розвиватися у технологічній сфері, щоб у них були ті можливості, які були в мене, щоб вони мали вибір і більше свободи. Для цього волонтерю в окремих організаціях, наприклад, є менторкою для жінок, які хочуть почати роботу в IT, стати Project Manager.
Водночас я вважаю, що якщо жінка не хоче працювати, то це нормально. Але нормально й коли обидва батьки працюють. Наприклад, і я, і мій чоловік хочемо будувати кар’єру, а також виховувати дітей. Крім того, важко вести комфортний спосіб життя з лише одним джерелом доходу. Поступова зміна стереотипних патріархальних норм поліпшує родинний добробут.
Гендерна рівність у колективі є перевагою і для роботодавця. Статистика показує, що компанії працюють краще у фінансовому плані та є інноваційнішими, коли в керівництві є жінки. Одна з причин — у них розвинутіший емоційний інтелект.
Різниця між growth mindset і формальною освітою
Для Microsoft дуже важливо, щоб працівники мали growth mindset, хотіли навчатися нового. Адже технологічна сфера характеризується постійними змінами, інноваціями, і те, що ви робили ще п’ять років тому, застаріває. Наприклад, нині активно розвивається AI, і треба розуміти, що це таке, як його застосувати у щоденній роботі для підвищення продуктивності або створення нового продукту.
Я сама часто беру курси, які пропонує Microsoft. Або обираю навіть на LinkedIn, де є окремий розділ — Learning. Також щомісяця навчаю інших у межах компанії.
На рев’ю нас заохочують до розвитку, але враховуючи менеджерський фреймворк Model, Coach, Care. Тобто мої керівники не казатимуть: «Тобі треба це робити, тому що я так сказав!», a запропонують варіанти та самі стануть прикладом для своїх співробітників, піклуватимуться про команду, тренуватимуть її.
Одним з бонусів Microsoft, про який я дізналася ще на співбесіді, є підтримка в здобутті освіти. У
Чесно кажучи, велика частина моїх спогадів за той період нечіткі через брак сну. Я обрала онлайн-програму, щоб моє навчання не заважало виконувати робочі обов’язки. Також не хотіла жертвувати дорогоцінним часом з дітьми. Тож вчилася тоді, коли мала спати. У мене був такий недосип, що я не сідала за кермо через страх задрімати.
До речі, багато з того, що викладали в університеті, я уже знала з практики на роботі. Можу сказати, що в технологічній сфері формальна освіта не є обов’язковою. У мене були і прекрасні керівники зі серйозними академічними досягненнями, і чудові лідери без університетського диплому. Роботодавці насамперед дивляться на те, що ви можете запропонувати компанії, чи добрий ви інженер, над якими проєктами працюєте, як пишете код. Важливими є відкритість до навчання та здатність адаптуватися до змін.
Зробити кар’єру в Microsoft — і легко, і складно
Зауважте, що я ділюся інформацією про Microsoft із власного досвіду, а не представляю думку роботодавця чи інших працівників.
Коли у 2019 році мене підвищили до рівня Principal, я майже відразу помітила, наскільки часто керівництво буває далеким від розуміння щоденної роботи своїх підлеглих. Тож я одразу стала прокачувати себе як чуйну, чесну та прозору керівницю.
Щодо кар’єрного зростання, то мені складно говорити про Microsoft, адже я працюю в компанії довго і не маю достатнього досвіду в інших роботодавців для порівняння. Думаю, з одного боку, збудувати кар’єру в Microsoft важко, тому що компанія має великі очікування щодо працівників: вони мають демонструвати розвиток, здатність брати на себе додаткову відповідальність.
З іншого, це не так складно, якщо зважати на те, що вам дають багато можливостей для зростання. Щонайменше раз на рік проходить перформанс-рев’ю, під час якого ви розповідаєте менеджеру, яким бачите розвиток своєї кар’єри, а потім разом з ним складаєте індивідуальний план. Але ніхто вас не підвищуватиме просто тому, що ви працюєте в компанії вже п’ять років — потрібно довести справедливість перегляду посади, показати розвиток.
Іноді зі мною зв’язуються рекрутери з інших компаній, але я не планую кудись переходити. По-перше, мені подобається, що в Microsoft не нудно, я постійно вчу щось нове. По-друге, Microsoft намагається бути лідером у технологічній галузі, це велика корпорація, яка при цьому прагне розширювати можливості інших. По-третє, ця робота дає мені відчуття надійності, стабільності. I мені не подобається ризикувати у цій сфері життя, оскільки я маю родину, яка на мене покладається.
Щодо недавньої хвилі скорочень у Big Tech, то зараз у новинах багато розповідають про те, що причиною став швидкий розвиток штучного інтелекту. Але не думаю, що це єдиний фактор. На скорочення вплинуло і те, що під час пандемії коронавірусу технологічні компанії найняли забагато людей.
Я також боялася бути звільненою. Якщо я працюю довго, це не означає, що такого ризику для мене немає. У мене є друзі, які працювали у своїх компаніях понад 20 років, були старанними співробітниками, будували кар’єри, але їх все одно скоротили через те, що компанія вирішила закрити той чи інший відділ.
Це може торкнутися кожного, тож у всіх є певний страх. Трохи заспокоює те, що Microsoft при звільненні дає вихідну допомогу, виплати за невикористане медичне страхування, інші бенефіти на той час, поки людина шукатиме нове місце.
Про боротьбу з вигорянням
Коли 2020 року світ закрився на карантин, я навчилася працювати вдома, водночас займаючись освітою дітей і сімейними справами. Пам’ятаю, як між робочими зустрічами виходила на відеодзвінок з родиною, щоб спостерігати за татом, який лежить без свідомості на апараті штучної вентиляції легенів. У нього був ранній випадок захворювання на COVID-19. Дякувати Богу, тато вижив.
Наступного літа наша родина мала унікальну можливість працювати з Європи під час канікул. Це виявилося соціальним експериментом, під час якого я дізналася, наскільки погано встановлюю особисті межі. Протягом мого перебування за кордоном я працювала за іншим графіком, щоб частково збігатися з часовими поясами колег. Ідея полягала в тому, що першу частину дня я приділяю родині, а другу — роботодавцю. Але я неминуче подовжувала свій робочий день, знову повернувшись до старої поганої звички жертвувати відпочинком.
До кінця літа виснаження і емоційне навантаження накрили мене. Спочатку я казала собі: «Не може такого бути, щоб я вигоріла. Подивись на інших жінок, які реально страждають». Хоча я оптимістка за натурою, але на той момент більше не впізнавала себе: мені було байдуже, як я взаємодію з родиною та командою.
Читайте також особисті історії айтівців про вигоряння
Коли я була молода, мені дуже хотілося показати, що я працьовита, дуже стараюся. І через це надзвичайно багато працювала. Я жертвувала особистим часом заради кар’єри. Ще я була втомлена фізично. При цьому важливим було усвідомлення, що це звичайна проблема, з якою стикаються батьки з кар’єрними амбіціями, оскільки культура метушні все ще поширена в індустрії технологій. Статистика показує, що 1 з 4 жінок і 1 з 5 чоловіків розглядали можливість змінити кар’єру через те, що не готові перепрацьовувати.
Я попросила відгуків про мою роботу від колег, щоб переконатися, що виснаження не впливає на мої судження. Це допомогло зняти напругу. Виявилося, що я ставлюся до себе набагато критичніше, ніж інші. Позитивні твердження та конструктивні відгуки мене заспокоїли. Я все ще добре справлялася із завданнями. Мені пощастило мати наставницю, яка допомогла подивитися на речі новим поглядом — пам’ятаю, вона сказала, що мій найгірший день може бути найкращим днем для когось іншого.
І нарешті я чітко попросила в керівника дозволу на скорочення годин, коли я онлайн, щоб мати час для інших справ і не відчувати за це провину. Це звучить елементарно, але ми говоримо про галузь, де багато хто змушений працювати допізна. Я все ще працюю повний робочий день — просто зараз встигаю повернутись додому до вечері й намагаюся не працювати ночами. Це мій бажаний баланс. Я знаю: робота завжди знайдеться, тому, оскільки я не рятую життя, завдання можуть зачекати до ранку.
Можливо, я це кажу з привілейованого місця — не кожен може так поговорити з керівником. І я ціную у своєму роботодавці те, що він інвестує в добробут як молодих спеціалістів, так і старших менеджерів.
Направду я продовжую боротися з вигорянням. Думаю, ми всі це робимо. Зараз фізичне виснаження на роботі трансформувалося в емоційну втому. В одну хвилину ми дивимося на стрічку новин про чергове бомбардування України, у наступну — починаємо працювати над робочою стратегією, після чого дитина просить потанцювати у той момент, коли ти готуєш вечерю. Рівень інформаційного навантаження неймовірний.
Боротьба з вигорянням дала мені можливість поміркувати над тим, як особисто я визначаю поняття успіху. Я зрозуміла, що для мене важливо бути залученою в життя дітей — я хочу бути на їхніх хокейних матчах, ходити разом у походи, мене цікавить кожен їхній крок. А ще мені важливо мати час на зустрічі з друзями, свої хобі тощо. У мене багато інтересів, я маю потребу виражати різні частини своєї ідентичності, не лише кар’єрне его.
Рішення поїхати до українсько-польського кордону
Вперше з 1989 року я побувала в Україні разом зі своїм чоловіком перед народженням дітей у
Ми просто подумати не могли, що станеться повномасштабне вторгнення. Коли все-таки рф напала на Україну, ми намагалися допомогти хто як може. Від сестри я дізналася про організацію, пов’язану з її церквою. Як і інші організації в Україні, торік вони швидко змінили свій фокус. Так, вони шукали волонтерів для допомоги на українсько-польському кордоні. Групи набиралися позмінно на два тижні. І я вирішила долучитись.
За тиждень сестра зібрала команду з п’яти людей. Ще до вильоту в Польщу ми зробили фандрайзинг і зібрали понад $45 тисяч доларів на допомогу українцям. Крім цього, наші друзі підвозили медикаменти, іграшки та військове спорядження. Водночас наші очікування приєднатися до сформованої програми розвалилися. Треба було з усім розбиратися самим на місці.
Виліт був у суботу, а в четвер увечері я почула стукіт у двері. Чотири українці, яких я ніколи не зустрічала, питали, де їм поставити валізи. Я подумала, що це валізи, які позичила моя сестра, та запропонувала їх занести. «О, ні. Їх забагато, щоб тут поміститися. І вони вже спаковані», — була відповідь. Вони вивантажили 17 повних валіз військового спорядження, які ми мали везти з собою в Україну.
Ліворуч — вітальня Олени перед вильотом до кордону з Україною, праворуч — речі в аеропорту
План полягав у тому, що хтось чекатиме біля багажу в Польщі, щоб забрати їх та відвезти до війська. Як запобіжний захід ми переглянули кожну сумку, щоб переконатися, що нічого незаконного не упаковано. Здебільшого це були бронежилети, однострій тощо. Єдине, що нам довелося зняти — це літієві батареї з дронів. Ми поклали їх до ручної поклажі та повернули у дрони після приземлення.
У четвер ввечері ми також поїхали командою до Costco, де витратили понад 6 тисяч доларів. Чек був таким довгим, що його кінець доходив до підлоги під касою, поки ми продовжували розвантажувати візочки. Моя вітальня нагадувала сховище. Ми провели решту ночі, знімаючи громіздкі упаковки. У суботу ми поїхали до аеропорту, і загалом у нас було 34 валізи для транспортування, не включаючи ручну поклажу, в якій містилися особисті речі. До аеропорту нас довіз волонтер на великогабаритному фургоні. Інший волонтер «потягнув за мотузки» в авіакомпанії, якою ми летіли, щоб з нас не брали плати за багаж. Навіть не знаю, скільки грошей ми заощадили того дня.
Два тижні волонтерства на кордоні, вокзалі, у дитячому будинку та центрі для біженців
Ми мали залишитися на дві ночі у Кракові, а потім переїхати ближче до кордону. Першим нашим завданням було допомагати на головному міському вокзалі, через який проїжджало багато українських біженців на шляху до кінцевого пункту призначення.
Наступного ранку ми одягли жовті жилети, на які прикріпили значки: «Я волонтер» — нам порадили купити це на Amazon. Спочатку ми були кепською групою, бо мало що розуміли. Але сміливою. Там були волонтери з усього світу, тож я використовувала англійську разом із заржавілими українською та російською, щоб перекладати.
Ярлик «біженець» викликає почуття жалю. Але тут все було інакше. Жінки з дітьми та літніми людьми — виснажені, розлючені, але рішучі, хоробрі. Я бачила залишки того, якими вони були до початку повномасштабної війни: стильні окуляри, ботокс, манікюр. Я побачила себе в них. Таких самих мам, як я. Якби це було в іншому місці, за інших обставин, це могли б бути мої друзі. І ось вони навіть не знають, де спатимуть цієї ночі. Я не відчувала жалю, тільки біль.
Було важко чути історії людей. На телефонах вони показували, що з ними сталося, з їхніми будинками, розказували, що вже не мають дому або хтось загинув. Я просто не могла уявити, що таке може відбуватися. Два дні тому я була у Microsoft, працювала. То був інший всесвіт.
«Мене вже двічі „звільняли“. Вісім років тому і тепер знову. Це подарунок, який вони мені залишили», — сказала мама мого віку, показуючи на телефоні фотографію того, що колись було її квартирою. У стіні, де обстріли прорвали цеглу, дві діри. Я нічого не могла зробити, крім як слухати. Намагалася дати трохи готівки — спроба полегшити її подорож. «Мені не потрібні ваші гроші. Мені потрібен мій дім», — пояснила вона.
Решту часу ми волонтерили в трьох місцях. На самому кордоні допомагали як з української, так і польської сторони. А потім волонтерили у двох закладах у Польщі: центрі для українців-біженців і в готелі, де розмістили український дитячий будинок.
Одне з того, що мені запам’яталося — допомога на кордоні зі сторони Польщі, де українцям безплатно роздавали товари та послуги: SIM-карти, їжу, підгузки, закуски — що завгодно. Натхненно було бачити людей, які допомагають іншим, навіть не знаючи їх. Було враження, що весь світ прийшов підтримати Україну, різні країни i релігійні організації: єврейські, мусульманські, християнські тощо.
Олена під час волонтерства на кордоні з Україною
Нині — переважно віртуальне волонтерство
Коли я повернулася до США, просто донатити здавалося занадто дистанційним, безликим способом допомагати. І я співпереживаю людям, які хочуть бути волонтерами, але не можуть.
До повномасштабної війни я мало цікавилася, чи багато українців у Microsoft. Після 24 лютого
Я жертвую некомерційним організаціям, які допомагають в Україні. Також збираю для них гроші. Коли дозволяє час, волонтерю різними способами. Наприклад, на NW Ukrainian International Festival я організувала плетіння камуфляжної сітки, яку ми потім відіслали в Україну. Доставка була нерентабельною, але це був хороший спосіб для місцевої громади долучитися та зібрати гроші для ЗСУ. Дітям особливо сподобалося робити свій внесок, бо вони бачили фото схожих подій у Європі. Іншого разу я навчала варити борщ, щоб зібрати гроші організації, яка забезпечує харчуванням українців. Взагалі я здебільшого виконую віртуальну роботу: копірайтинг та AI для некомерційних організацій. Ще ми з кількома колегами створили сайт, де об’єднали корисну інформацію.
Моя історія не унікальна. Кожен українець і американський українець, якого я знаю, так чи інакше допомагають Україні.
***
Я думала про те, чому ділюся своєю історією. Знаю, що моя мета в житті — надихати інших. Я сподіваюся зробити це, розповідаючи про свій досвід. Також я давно пишу книжку про своє життя в Сполучених Штатах, про те, як бути першим поколінням дітей іммігрантів.
З цією ж метою я публічно розповідаю про роботу в технологічній сфері або про те, як поєдную материнство з фултайм-роботою. Хочу надихнути людей жити автентичним життям. Це особливо важливо сьогодні, коли Україна терпить лихоліття війни через рф. Існує загроза сповільнення розвитку української нації.
Все-таки Україна має багато потужних людей, які в різних країнах світу можуть разом працювати на її перемогу.
