Обстріли, окупація, волонтерство та надія. Рік війни в історіях сімох IT-спеціалістів
За рік повномасштабної війни звичні назви деяких українських населених пунктів стали синонімами спротиву російським окупантам і боротьби за свободу: Маріуполь, Херсон, Чернігів, Харків, Нікополь, Запоріжжя, Миколаїв. Ми поспілкувалися з сімома айтівцями з цих міст.
Це другий з трьох матеріалів DOU, присвячених річниці повномасштабної війни з росією. Напередодні ми розповіли історії українських IT-спеціалістів, які з початком вторгнення стали вимушеними переселенцями.
У цьому тексті ми продовжуємо публікувати розповіді айтівців з постраждалих від дій росіян міст про те, як вони пережили цей рік, що було найстрашнішим, як вдавалося зберегти працездатність і тримати себе у тонусі та які найголовніші зміни вони помітили в собі.
На прохання деяких героїв ми приховали їхні прізвища, місця роботи та скоротили чутливі для них деталі історій.
Маріуполь
Михайло Євдокімов, DevOps Engineer, викладач в IT Step Ukraine
Я народився у Маріуполі та прожив там усе життя. З
Повномасштабну війну я зустрів дома в ліжку з планами зранку їхати в будівельний супермаркет за матеріалами для ремонту квартири у центрі, яку ми з дружиною придбали 18 лютого 2022 року. Це була наша мрія. Знаю, що цей будинок нині знесли.
Коли думаю про рік, який минув, таке враження, що так і повинно було статися, щоб зрозуміти, наскільки ми не цінували те, що в нас було. З Маріуполя ми з дружиною,
У блокаді намагався займатися звичайними справами: дивився новини, поки було світло й інтернет. Коли все вимкнули, слухав радіо, доки ловило українське. Коли почали транслювати чужі станції, іноді слухав їх, щоб зрозуміти, яку маячню там втирають людям. Щоранку думав, де взяти воду, продукти, як приготувати та зберігати її, щоб нагодувати дітей. А ще — як зробити їх перебування у цих обставинах якомога цікавішим: грали в карти, ввечері годину-дві дивилися фільми та мультики у перервах між авіа- та артобстрілами, коли була можливість заряджати ноутбуки та телефони від генератора. Коли чули звуки літака, йшли в коридор. Потім це набридло — і ми просто ховалися під ковдру та чекали, що буде далі.
Маріуполь під час березневої облоги міста росіянами. Джерело: МВС України
12 квітня ухвалили складне рішення поїхати у бік Бердянська. Війна, перебування в окупації, обмеження свободи, виїзд через блокпости до Запоріжжя — усе це було найстрашнішим за цей рік. Нині ми мешкаємо на заході України.
До роботи повернувся миттєво, щойно добрався до міста, де мені запропонували працювати. Намагався якомога більше часу виконувати завдання, щоб не залишалось часу думати про той піз**ць, який я та моя родина пережили. Багато гуляли з дітьми містом, влаштовували велопрогулянки, у вихідні їздили споглядати надзвичайно красиву природу України, відпочивали в горах, лісі, на водоймах і спілкувалися з новими друзями.
З першого дня повернення з окупації я перейшов на українську мову. Російська, якою спілкувався 34 роки, стала мені огидною, не слухаю пісні та не дивлюсь фільми нею.
Ще за цей рік помітив стрімке зростання внутрішньої сили. З’явилося розуміння, що все залежить тільки від моїх дій, боротьби, не треба ні на кого покладатись. Хоча близькі люди завжди прийдуть на допомогу, якщо це потрібно. Пріоритетом для мене стала моя родина — намагаємось якомога більше часу проводити разом, грати, відпочивати, але іноді й сваримось.
Моя мрія — дочекатися перемоги, допомогти її наблизити. З робочих планів — створити сучасний бізнес у галузі інформаційної безпеки та розумних пристроїв. А ще мрію побудувати для своєї родини будинок, поїхати у круїз на лайнері та побачити друзів, які роз’їхались по всій планеті.
Херсон
Анастасія Мазур, Business Analyst в DataArt
Я народилася в Херсоні, вчилася у Херсонському державному університеті на спеціальності «Програмна інженерія». На четвертому курсі вирішила, що мені терміново треба здобувати досвід, тому звернулася до друга-одногрупника, який працював у невеличкій компанії. Він розповів, що у них якраз відкрита вакансія Project Manager, і допоміг організувати співбесіду. Роль тамтешнього PM дещо відрізнялася від класичної, я також виконувала обовʼязки BA і трохи тестувала продукт. Хоча навичок у мене геть не було, мене одразу взяли. Почала з нуля, тож довелося витратити багато часу і сил, щоб навчитись.
Згодом зрозуміла, що мені треба карʼєрно зростати, тож влаштувалася Junior PM у компанію DataArt. Насправді тоді це було втіленням моєї мрії, оскільки DataArt була єдиною великою компанією у місті, там працювали одні з найкращих спеціалістів Херсона. Через рік в межах компанії я релокувалася в Харків, згодом перейшла на роль Business Analyst, ким і досі працюю, загалом вже чотири з половиною роки.
За десять днів до початку повномасштабної війни моя мама вмовила мене приїхати до неї в Херсон. На той час під Бєлгородом уже стояли російські війська, тому, хоч я і була скептично налаштована щодо війни, погодилась і поїхала на своїй новій машині (зі стажем водіння один місяць, що трошки додало екстриму цій подорожі). Ми якось не подумали, що війська скупчувалися і в Криму. Хоча я не шкодую, що поїхала, бо в скрутний час була разом з сім’єю.
Пам’ятаю, як ввечері 23 лютого казала друзям, що жодної війни не буде і за тиждень-другий я поїду додому. Вранці ж
Перша ніч була неймовірно страшною, тому що наш дім розташований за 500 метрів від Антонівського моста, де тоді точились найзапекліші бої. Ми чули велику кількість вибухів, автоматних черг, при цьому лежали під двома ковдрами, бо в будинку вже не було світла, газу та води. Наступного ранку поїхали звідти до друзів у центр міста — і наш район вперше обстріляли з «Градів» (але будинок не постраждав і досі залишається неушкодженим).
Так ми й жили в маленькому будинку з друзями сім’ї, ходили ночувати до сусідів, бо місця було дуже мало. В тій оселі нас було восьмеро, тож сумувати не доводилось.
На жаль, щойно почалась війна, через політику клієнта мій проєкт закрили — насправді я досі сумую за командою. Але ця ситуація дещо полегшила моє перебування в окупації, оскільки компанія попри все продовжувала виплачувати компенсацію в повному обсязі, а я не уявляю, як би я працювала і проводила дзвінки з клієнтом в одній маленькій кімнаті із сімома людьми.
Навіть після деокупації Херсон зазнає обстрілів російських окупантів. На фото — наслідки російської ракетної атаки 24 грудня. Джерело: Херсонська обласна державна адміністрація МВС України
Оскільки працювати не було змоги, ми старались відволікатись від війни як могли: грали у настільні ігри, складали пазли. Багато часу займало стояння в чергах за продуктами та пальним. З останнім у місті вже за тиждень від початку війни була величезна проблема, я купувала бензин на розлив. У мене тоді ще була каністра, а люди приходили з баклажками й навіть пляшками з-під звичайної води.
Також ми з колегами підтримували одне одного в робочому чаті: допомагали не натрапити на ворожі блокпости; радили, де можна купити той чи інший товар; писали, де нижчі ціни. Потім уже створили чат для тих, хто виїжджає, і радилися щодо доріг і вільних місць у машинах.
Через півтора місяця після початку повномасштабної війни росіяни почали потроху випускати людей, і, переконавшись, що дорога відносно безпечна, ми з мамою вирішили їхати. Планували вирушати в Польщу, але зупинились у Вінниці, тому що тут як-не-як рідна земля.
У Вінниці я перейшла на новий проєкт, почала нормально працювати. Спершу було складно, особливо тому, що я трошки відвикла від роботи. Але я намагалась концентруватися на завданнях і менше читати новини. Іноді відчувала провину за те, що я в безпеці, а інші — ні, тому старалась волонтерити, запустила свою благодійну лотерею, де розіграла марки «Укрпошти». Восени ми з колегами почали просувати програму підтримки Support Ukraine від компанії. В межах неї DataArt і партнери покривають половину необхідних сум зборів колег-волонтерів.
За цей рік я зрозуміла, що треба жити повноцінно, поки в нас є така можливість, донатити і підтримувати ЗСУ. Тому я намагаюсь допомагати рідним, друзям і іншим людям, хто постраждав від війни або захищає нашу країну на фронті.
При цьому важливо дбати про своє ментальне здоровʼя та іноді балувати себе, не пропускати всі страшні події крізь себе.
Нікополь
Сергій Сєднєв, Front-end Developer в Drum’N’Code
Я народився у невеликому селищі Червоногригорівка Нікопольського району Дніпропетровської області. Здобув освіту в Нікопольському технікумі Національної металургійної академії України за спеціальністю «Монтаж і експлуатація електрообладнання підприємств і цивільних споруд». Одразу після завершення навчання влаштувався електромонтером та інженером контрольно-вимірювальних приладів і автоматики на металургійний завод.
Коли у 2020 році почався пандемійний карантин, на заводі скасували премію до зарплати. Жити на такі кошти стало складно, тож я вирішив шукати підробіток. У той час мій брат працював лінк-білдером у запорізькій компанії. Він погодився допомогти мені з першою роботою в ІТ, і вже за тиждень я почав підробляти лінк-білдером у вільний час. Після двох років роботи збагнув, що все-таки це не моє, і почав шукати інші професії в ІТ. Так я два роки тому прийшов у фронтенд-розробку.
Як і всі українці, 23 лютого
Періодично були «прильоти» по військових частинах, але серйозної небезпеки перші місяці не відчувалося — лише невелика паніка серед містян, коли росіяни окупували Енергодар і наблизились з боку Херсонщини (близько 40 кілометрів до Нікополя). Але наша місцева влада заспокоїла жителів.
Найстрашніше почалося влітку. 8 липня був перший «прильот» у моєму рідному селищі Червоногригорівка. На щастя, ніхто не постраждав, оскільки снаряд потрапив у плавні. Далі три дні тиші, а 12 липня — обстріл Нікополя. З того моменту обстріли відбувались щоденно, пізніше навіть по кілька разів на день.
На початку сирена спрацьовувала вже після «прильотів», тож якщо залп був один, то користі від сповіщення було небагато. З часом з’явилися групи в телеграмі, де люди з тимчасово окупованих територій (Енергодар, Кам’янка) писали про переміщення росіян по той бік фронту, перезаряджання «Градів», тож ще до залпів ми мали час, щоби сховатися. Намагалися знайти закономірності. Перші обстріли були ввечері — і щовечора чекали на нові. Потім обстріли почалися і вночі, коли все місто спало. Зважали, куди прилітає, але з часом зрозуміли, що це неможливо вирахувати — площа ураження була великою, тому спрогнозувати щось було нереально.
Психологічно допомагала підтримка близьких. Після кожного обстрілу ми виходили на зв’язок з родиною та друзями. Працювати стало складніше, оскільки «прилітало» частіше вночі, тож ми не спали майже до ранку. Щоразу засинали під медитації для зниження рівня тривожності. Ще допомагав спорт — двічі на тиждень я ходив на тренування з волейболу. Мабуть, мені легше було впоратись, бо я завжди можу повністю сконцентруватись на одному занятті й не помічати нічого навкруги.
Та обстріли ставали все ближчими. Останньою краплею для нас з дівчиною стало те, коли снаряд потрапив у будинок через дорогу. Було так гучно, що здавалося, ніби «прилетіло» поруч із вікном.
Одна з вулиць Нікополя восени 2022 року. Місто розташоване неподалік від Запорізької АЕС. Джерело: Орест Зуб
Більшість моїх колег — із Запоріжжя та Дніпра, вони розуміли, що відбувається у Нікополі, пропонували допомогу з переїздом. Ми з дівчиною довго думали, але потім вирішили: якщо вже і переїжджати, то до центральної або західної частини країни. Мені надали тижневу відпустку, і врешті ми перемістилися до Львова.
На щастя, за рік повномасштабної війни глобально в плані роботи для мене нічого не змінилося. Тільки на мітингах частіше стали цікавитись, як минув день, чи ніхто не постраждав від чергового обстрілу. Також у компанії стали регулярно збирати кошти на потреби ЗСУ. HR-відділ періодично проводить зустрічі віч-на-віч, щоб дізнатись про психологічний стан кожного і чимось допомогти. Мені здається, завдяки цьому ми стали ще більш дружньою командою.
А ось загалом у житті багато чого змінилося. Нове місто, нові знайомства, нові погляди. Я повністю відмовився від російського контенту: документації, каналів на YouTube, телеграм-груп, музики. Після переїзду став набагато сильніше цінувати рідний дім. Мої батьки залишилися в Червоногригорівці. Я пропонував їм переїхати багато разів, але вони не хочуть залишати домівку. За цей рік матеріальні речі став цінувати значно менше — збагнув, що в один момент можна втратити все і треба бути готовим почати з нуля.
Ніколи б не подумав, що сумуватиму за рідним містом, але тепер мрію, щоб війна якнайшвидше закінчилася і я повернувся додому. Хочеться зібратися всією родиною на чергове свято й не думати, що от-от прилетить ракета. Також є думки змінити професійний напрям на мобільну розробку або Back-end, але одне знаю точно: це все буде у вільній і незалежній Україні.
Миколаїв
Артем Мельник, Senior PHP Developer / Team Lead у Shopiforge
Я народився у Хмельницькій області, у 16 років переїхав у Миколаїв. До IT потрапив випадково: у 24 роки в мене з’явилася ідея запустити власний інтернет-проєкт — онлайн-кінотеатр з можливістю створювати власну фільмотеку. Я дослідив багато готових рішень, але зрозумів, що спочатку потрібно навчитися самостійно програмувати, почав дивитися відеоуроки. За рік самонавчання влаштувався до IT-компанії. Зараз мені 33 роки, вісім з яких я працюю в IT.
24 лютого о
На той час мені здавалося, що «конфлікт» закінчиться найближчим часом і сторони дійдуть мирної угоди. Я не міг повірити, що у 2022 році таке може відбуватися на очах усього світу. Але згодом усвідомив, що це надовго.
Я вирішив не виїжджати з Миколаєва, тому що тут з різних причин залишалися рідні. У роботі мало чого змінилося — хіба що перейшли на віддалену роботу.
Усвідомлення того, що наше місто може стати полем бою, додавало стресу. В автівці я завжди тримав повний бак пального, щоб у разі чого можна було одразу сісти та поїхати якнайдалі. Для мене найстрашнішим за цей рік були нічні «прильоти» поряд — найближчий влучив за 500 метрів від будинку. Коли звільнили Херсон, дякувати богу, ситуація в Миколаєві стабілізувалась, і ми з колегами повернулися на робочі рейки.
За цей рік я переглянув свої погляди на багато речей. Зрозумів, що часу завжди мало, і є сила, яка непідвладна нікому, події, які не залежать від нас. Щастя — у шляху до мети. Я йду ним і дивитимусь, куди зрештою мене приведе ця дорога. Про самі плани розповідати не хочу, дотримуюся принципу «зробив — розповів».
Будівля Миколаївської ОДА після ракетного удару 29 березня. Джерело: ДСНС України
Чернігів
Андрій, Android Mobile Developer
Коли почалася повномасштабна війна, для мене, як і для решти, це стало шоком. Чернігів — моє рідне місто, 24 лютого я зустрів тут. За збігом обставин перші кілька тижнів ми з дівчиною не могли виїхати: зламалося авто, через тотальний колапс у місті не знайшли запчастини та бензин. Також у цей час я намагався забрати до себе батьків з передмістя. Згодом робили декілька спроб виїхати, але щоразу ледь не потрапляли під обстріли, тому були вимушені повертатись. Місто майже оточили.
Важко підібрати слова, щоб коротко описати ті перші півтора місяця з моменту вторгнення. Найстрашнішим однозначно було те, що батьки ледь не загинули, коли в березні їхній дім обстріляли росіяни та вони були вимушені з іншими односельцями кілька тижнів жити в підвалі напіврозбомбленої школи. Взагалі про той період не дуже хочеться згадувати... Але тоді ми підтримували одне одного, намагалися не падати духом і допомагали всім, хто цього потребував.
Остаточно ми змогли евакуюватися тільки після того, як окупантів вибили з Київської області й дорога стала безпечнішою. З Чернігова ми з дівчиною виїхали на початку квітня, кілька місяців жили в Києві, а вже влітку повернулися в рідне місто.
Через пів року після вторгнення проєкт, на якому я працював, закінчився. Була складна ситуація з клієнтами — багато замовників відмовлялися продовжувати наймати в Україні. Коли мій бенч добігав кінця, я став шукати нову роботу. Це виявилося складніше, ніж у попередні роки, але врешті вдалося знайти саме те, що шукав, і вже кілька місяців працюю у новій компанії.
Як підтримував себе весь час? Дозував кількість інформації, яку споживав, працював, спілкувався з близькими та пробував занадто не піддаватись емоціям, щоб не вигоріти.
Мої пріоритети та цінності за цей рік однозначно змінилися. Багато з того, чим переймався до 24 лютого
Російський літак Су-34, збитий в небі над Черніговом 5 березня 2022 року. Джерело: ДСНС України
Запоріжжя
Дмитро Широбоков, Front-end Developer у Drum’N’Code
Я народився і виріс у Запоріжжі. У 22 роки здобув освіту бакалавра за спеціальністю «Організація виробництва» у Запорізькому національному університеті, а після працював у сфері менеджменту. З часом після роботи почав читати статті й дивитися навчальні відео про JS і верстку. Багато чого для мене видавалося незрозумілим, але мені було цікаво, тому я став кардинально змінювати кар’єру й пішов на курси Front-end. Там мені дали базові знання, але після курсів я ще самостійно довчав JS, Vue.js. І ось уже три роки працюю розробником.
Повномасштабну війну я зустрів удома з дівчиною. За кілька днів до того ми зібрали «тривожну валізку» і, як нам тоді здавалось, були готові до будь-якого розвитку подій. Але не до масованого обстрілу — був шок і досить лячно. З самого ранку вирішили об’єднатися з сім’єю друга. Я відвіз дівчину до його батьків, оскільки в їхньому будинку є укриття, а сам поїхав на роботу домовитися з клієнтом про відпустку, допомогти зібрати обладнання. Наш офіс частково розташований на останньому поверсі будівлі, ми з колегами вирішили, що поки що безпечніше працювати вдома.
З наступного дня ми з другом почали волонтерити — передавали для військових на Василівський напрямок їжу, воду, каримати, одяг та інші речі за запитом. Щось купували самі, щось забирали в інших людей, які хотіли допомогти.
Ми вирішили не виїжджати із Запоріжжя, тому що розуміли: потрібно згуртуватись і робити все можливе, щоби полегшити життя військових. У моїй компанії приблизно 100 співробітників, 80 % з яких із Запоріжжя. Практично всі залишилися у місті: хтось працював, хтось брав відпустку та волонтерив.
2022 рік минув рутинно та майже непомітно, все наче застигло одним днем у лютому. Найстрашнішими були перші дні війни та подальші обстріли росіянами житлових кварталів ракетами від С-300. Спершу люди навіть не встигали по тривозі піти в укриття.
Щодо роботи, то глобально для мене майже нічого не змінилося. Іноді в пікові моменти було важко сконцентруватися, оскільки я цілодобово відстежував новини. Пізніше восени через проблеми зі світлом доводилося працювати ночами. Але нині ситуація стабілізувалась, і я працюю за графіком.
У нашій компанії круте лояльне керівництво. Клієнт теж завжди ставиться з розумінням та допомагає чим може. Одного разу ми через нього навіть замовляли плитоноски, оскільки тоді в Україні був дефіцит і купити їх тут за адекватну ціну було майже неможливо. Тому є мотивація відповідати взаємністю, виконувати свою роботу якісно та вчасно.
Будинок в Запоріжжі після обстрілу 24 вересня. Джерело: ДСНС України
Додатковим стимулом стала сама війна, тому що треба було забезпечити себе, могти донатити, зокрема у фонд компанії, з якого ми купуємо речі для військових: дрони, прилади нічного бачення тощо. Цього місяця, наприклад, ми зібрали на машину. Також у мене багато друзів-військових, намагаюсь допомагати точково за їхніми запитами.
Як я себе підтримував цей рік? Особливих психологічних технік не практикував, хіба що слухав подкаст-терапію Спартака Субботи під час роботи. Загалом, коли є час, намагаюсь побути на природі із сім’єю, а ще трішки пограти в комп’ютерні ігри — мене це заспокоює.
Тепер тимчасово приїхав до Києва, щоб побути з мамою і молодшим братом, які тут доволі довго живуть. На початку весни планую повернутися додому в Запоріжжя.
З початку повномасштабної війни, напевно, я став більше цінувати своє життя, друзів і рідних. Чітко зрозумів, що, якщо згуртуватись однією командою, можна перемогти кого завгодно. Мрію якнайшвидше відвідати корпоратив на честь нашої перемоги.
Харків
Олександра, Project Manager
Після закінчення факультету комп’ютерних наук ХНУ імені Каразіна я кілька років працювала в університеті. Як технічний факультет ми співпрацювали з компанією TEAM International, що періодично відкривала курси. Так я потрапила до них на курси рекрутерів, бо мені було цікаво спробувати щось нове. Після них мене взяли до компанії.
На жаль, за рік наш проєкт закрили, але мені запропонували свічнутися всередині компанії, тож я спробувала себе в сейлз-відділі. Виявилося, що це не зовсім моє, тому почала шукати нову роботу. Я перейшла ще раз, коли мені запропонували позицію Project Manager у компанії PioGroup Software, де я працюю донині. Загалом в IT я вже шість з половиною років.
Звісно, всі знають, що з початком повномасштабної війни у Харкові стало неспокійно. Мабуть, я вже звикла, але для мене тут так само, як у будь-якому місті країни. Багато моїх колег роз’їхалися: хтось ще 24 лютого, хтось пізніше. Я вирішила залишитися з особистих причин. Моє оточення по-різному поставилося до цього рішення. Серед тих, хто поїхав, більшість були здивовані. Можливо, деякі навіть подумали, що я збожеволіла.
Загалом мені пощастило, що я могла продовжувати працювати з дому. Щоправда, у певні періоди було важкувато. Звичайно, найскладнішими стали перші місяці, коли потрібно було адаптуватися до нової реальності. Розмови з колегами починалися словами: «Як ви там?», «Чи все ок?», «Бачив(-ла) у новинах, як ви?». Пізніше доводилося адаптуватися до вимкнення світла.
Щоб зберегти працездатність і тримати себе у тонусі, перше, що я зробила, — перестала читати новини. Перший тиждень чи два я буквально жила ними, боялася пропустити хоч щось. Але потім зрозуміла: якщо продовжуватиму в тому ж дусі, то не зможу нічого робити. До того ж, перебуваючи в епіцентрі подій, я про все дізналася б і без новин. Так, можливо, це було не найправильніше рішення, але воно допомогло повернутися до роботи й буденного життя.
Будівля Харківської ОДА після ракетної атаки росіян 1 березня 2022 року. Джерело: ДСНС України
Узагалі цей процес не був легким, тому я пробувала різні техніки, які знаходила в статтях, відео в інтернеті. Думаю, багато хто про них точно знає або щонайменше чув, але я до них добралася тільки торік. Ось деякі з них:
- time blocking — ідея полягає в тому, щоб розділити день на часові блоки, кожен з яких відводиться під конкретне завдання або справу. Це можна зробити в робочому календарі;
- метод pomodoro — техніка управління часом. Оригінальна ідея методики передбачає підвищення ефективності роботи при менших часових витратах через глибоку концентрацію і короткі перерви: ви заводите таймер на 25 хвилин, працюєте, а коли час закінчується, відпочиваєте п’ять хвилин. Так чотири рази поспіль, а потім велика
15-хвилинна перерва.
Скажу чесно, що оригінальну техніку не застосовувала. Працюю з нею, як зручніше мені, та поєдную з time blocking: заводжу таймер на 45 або 90 хвилин (час залежить від завдання, яке мені треба виконати). Помітила, що мені не варто працювати більше як 1,5 години поспіль — концентрація починає знижуватися. Потім роблю перерву на
Але як не практикуй однозадачність, як менеджер я тримаю в голові багато завдань, і іноді мене осяює якоюсь думкою, однак не завжди вчасно :) Щоб не відриватися, маю під рукою завжди розгорнутий блокнот, де все записую.
Також від самого початку повномасштабної війни я намагалася підтримувати звичайну рутину вранці та ввечері, більше спілкуватися з рідними та друзями. Я люблю дивитися фільми, читати книжки, але спочатку мені було важко почати знову це робити — «настрій не той». Але потрібно було повернути щось із нормального (старого) життя.
Намагалася щодня гуляти, хоча взимку це робити складніше, оскільки вуличного освітлення в Харкові немає з першого дня війни, а ходити у темряві не надихало :) Нині теж намагаюся підтримувати цю традицію, влаштовую прогулянки хоча б двічі на тиждень, крім походів до магазину. Періодично роблю перестановку у квартирі, щось змінюю: схоже, прибирання і зміни мене заспокоюють.
Цей рік точно залишив по собі слід. Але я навчилася швидко адаптуватися до змін; дізналася, що моя нервова система міцніша, ніж я думала. Сподіваюся, що скоро все закінчиться, а «адаптивність» і «стресостійкість» будуть просто пунктами мого резюме.
