«Ми не раз проводили заняття у бомбосховищі». Як український Back-end Architect навчає дітей з Ірпеня, Бучі й Гостомеля мінної безпеки
Сергій Товстоног в IT уже 17 років. Починав з підтримки, потім перейшов у розробку, нині працює в австрійському стартапі Helu.io на позиції Back-end Architect. З початком повномасштабної війни приєднався до кібервійська та написав бот, що робить більш продуктивними кібератаки на ворога.
Восени разом з братом заснував громадський рух «Друзі Патрона», мета якого — навчити дітей мінної безпеки. У січні цього року вони випустили NFT-колекцію, створену на основі ідей з конкурсів дитячих малюнків у школах Ірпеня, Бучі та Гостомеля. Ми поговорили з Сергієм про його шлях в IT, життя після 24 лютого та створений волонтерський проєкт.
Мріяв працювати в СБУ
Я з маленького містечка Ватутіне на Черкащині. Після закінчення місцевої школи у 2003 році вступив до Національного авіаційного університету. В цьому плані у нас «авіаційна» родина: брат закінчив Харківський авіаційний інститут, а я НАУ.
Я обрав спеціальність «Інформаційна безпека», на якій основну увагу приділяли апаратному захисту: «жучки», камери відеонагляду тощо. У часи мого студентства вважалося, що це «факультет від СБУ». Наші викладачі, які раніше чи паралельно з роботою у виші працювали у Службі безпеки, казали: «Якщо ви будете вчитися на середній бал від 4,6, то у вас є всі шанси потрапити до СБУ». Спочатку це було вершиною моїх бажань, тож на ентузіазмі я вчився дуже добре. Але на другому курсі пішов працювати паралельно системним адміністратором у мережу автозаправок KLO. Ось так 2005 року почався мій шлях в IT.
Більшу частину карʼєри я провів в аутсорсингових компаніях: рік у Luxoft, майже дев’ять — в EPAM, потім пів року в Intellias. Зазвичай працював на проєктах для клієнтів зі сфери фінансів: Barclays, Bridgewater, Raiffeisen. Класичний фінтех, і мені це до душі: я вірю, що фінанси — те, що рухає світ. У 2015 році я склав екзамен першого рівня сертифікації СFA (Chartered Financial Analyst). Вона досить складна, не схожа на IT-сертифікації, які у мене були до цього. Цей екзамен проводиться офлайн, по всьому світові в один день. У тебе є тільки папірець, олівець і калькулятор. Я склав його з третього разу. І це тільки перший рівень, а всього їх три. Але завдяки цьому я зрозумів багато процесів у фінансах, стало легше спілкуватися з клієнтами.
Спочатку я більше працював у підтримці: починав системним адміністратором, потім був у підтримці трейдерів, які торгують цінними паперами у Лондоні, Нью-Йорку, згодом очолив команду підтримки. І загалом останні років десять я обіймаю менеджерські посади. З цікавих проєктів, де вдалося зробити суттєвий внесок, можу назвати Barclays Capital в ЕРАМ. Там я побудував команду підтримки трейдерів в Україні, хоча в це ніхто не вірив, тому що у нас немає інвестиційного банкінгу, а значить ніде взяти доменний досвід, до того ж спілкування з трейдерами — специфічне: часто спілкування з ними надемоційне, адже йдеться про фінансові ризики, а будь-яка затримка з відповіддю може призвести до втрати коштів. Але у мене вийшло: команда врешті розрослась до 20 людей та навіть отримала відзнаку від клієнта.
Для наступного клієнта — Bridgewater — я сам автоматизував систему «заливки» даних. До цього це була довга процедура для Data-інженерів, які вручну завантажували фінансові дані в систему. Я її автоматизував, потім ще раз переробив, зарефакторив. Якось, після того, як я вже давно пішов з компанії, зустрівся з колегами — і було приємно почути, що ця система досі працює, її розвивають.
Перейшов у розробку, щоб мати більший вплив на продукт
У
Приблизно 2013 року я пройшов курси з Python, з того часу постійно займався самоосвітою. Майже весь час використовував цю мову програмування як прикладну утиліту для автоматизації задач. Тож коли вирішив перейти в розробку, враховуючи великий досвід в IT, одразу став Senior Developer. Потім обіймав посади тимліда, Project Manager, нині я Back-end Architect. Після світчу я рік фрилансив на Upwork, щоб прокачати навички: відчував, що до великого проєкту ще не готовий, а завдання на кілька днів чи місяців допомагали практикуватися. Взагалі це був цікавий підприємницько-розробницький досвід: треба і себе продати, і вміло працювати, щоб клієнти з тобою залишалися. До речі, з деякими замовниками ми досі спілкуємося.
Серед іншого я консультував один цікавий Machine Learning проєкт, якій заснували Data Scientists і Data Engineers. Вони з програмуванням не дуже дружать, тож я допомагав їм як програміст і DevOps.
Після року фрилансу влаштувався в аутсорс-компанію Blackbird Lab на проєкт Emotive — це американський стартап у сфері SMS-маркетингу, його засновники потрапили в американський список Forbes «30 до 30» як молоді обдарування.
За місяць до початку повномасштабної війни я перейшов в австрійський фінтех-стартап Helu.io. Встиг з’їздити у Відень — у них кожного кварталу відбувається зліт віддалених працівників. На наступні зустрічі я, звісно, вже не потрапив.
Після 24 лютого
Повномасштабної війни не очікував взагалі. Я з тих людей, хто казав, що війни не буде, максимум військові навчання чи брязкання зброєю. При цьому дружина думала інакше, просила відправити її з нашим пʼятирічним сином за кордон. Ми планували поїздку на березень, але не встигли, тож зустріли 24 лютого в Києві. «Тривожна валізка» була зібрана наполовину. Першого ж дня з самого ранку виїхали на нашу малу батьківщину в Черкаську область. Моя дружина теж звідти, ми навіть з одного дитсадка — історія кохання завдовжки в життя.
На Черкащині ми були до квітня, потім стали навідуватися до Києва, але спочатку без дитини. А в червні повністю повернулися до столиці.
Сергій з дружиною та сином
Я єдиний у своїй компанії співробітник з України. Більшість працівників з Європи, зокрема з Боснії і Герцеговини. Тобто офісу тут немає, і я з самого початку працював з дому або коворкінгу, кафе. Так що у цьому плані нічого не змінилося.
Перший тиждень повномасштабної війни був особливо важким психологічно. Тоді у компанії всі поставилися з розумінням, сказали: «Бери відпустку на скільки треба». Але нині, на жаль, в колективі вже трохи втомилися від теми війни, звучить наратив «ця війна набридла», і не тільки від мене.
Коли у жовтні 2022 року почалися вимкнення світла, бувало так: вранці встав, завіз сина у садочок, поїхав, як і всі, шукати по місту точку з інтернетом. До того, що я можу «зникнути» на годину, в компанії ставилися з розумінням. Але тепер вдалося подбати про стабільний інтернет: наш під’їзд «скинувся» провайдеру на батарею — тепер він дає нам три-чотири години інтернету після вимкнення. Мій роутер теж живиться від EcoFlow — встиг купити його ще до хайпу. Тож тепер, коли надовго вимикають світло, можна навіть живити холодильники.
Написав бот, щоб зробити кібератаки більш злагодженими
З перших днів повномасштабної війни я думав, як допомогти наблизити перемогу. Звісно, донатив як у великі фонди (особливо під час масштабних зборів), так і точково. Наприклад, у нашому місті готували тушонку для бійців на передовій, збирали кошти на екіпірування знайомим військовим тощо. Ще я купував військові облігації.
Зі мною кілька разів контактували щодо допомоги: один раз просили створити сайт для благодійного фонду, другий — Telegram-бот для однієї з державних служб. Але в обох випадках передумали, тож ми й не співпрацювали.
Також я долучився до IT-армії, яка атакувала сайти окупантів. Я навіть написав бот для автоматизації цього процесу. Бо спершу все відбувалося так: у чат кидали список з десяти лінків і казали: «Атакуйте їх хто чим може». Не було рівномірного розподілу задач між учасниками, адже зазвичай усі беруть або перші три, або останні пункти. Мій бот мав координувати процес, у ньому можна було вказати цілі, початок-кінець атаки. Ідея була така: люди на нього підписувалися, а він відповідно до коефіцієнта розсилав їм, скільки треба приділити уваги саме цій меті. Коли атака закінчувалася, бот розсилав сповіщення «атаки немає» та пропонував на бажання нову ціль. Я хотів показати його Мінцифри, заповнював їхні форми, зв’язувався через знайомих. Але вони відповіли: «Нам зараз не до цього. У нас багато роботи».
Улітку я побачив, що ці кібератаки стали більш автоматизовані, тобто треба було просто запустити у себе програму, яка під’єднується до сервера, автоматично атакує ціль. У мене якийсь час стояв старий MacBook, де ця програма була запущена та потихеньку щось собі атакувала. Але потім я перестав це робити, подумав, що можу бути більш корисним в іншому.
Проєкт «Друзі Патрона»
Мій рідний брат Олександр старший за мене на 10 років. Як я і казав, він теж закінчив «авіаційний» виш — ХАІ. Потім працював на АНТК Антонов у Гостомелі. Коли він туди прийшов на початку
Брат з родиною жив у Ірпені. На початку повномасштабної війни, як і ми з дружиною та сином, вони виїхали на Черкащину. Відремонтували там дідову хату в передмісті, пожили якийсь час. А після звільнення Ірпеня від окупантів, як тільки туди почали пускати людей, брат повернувся додому. Спочатку у квітні приїхав сам і відразу поринув у волонтерство та громадську діяльність. Про нього навіть знімали сюжет «ТСН», бо він перший повернувся у свій багатоквартирний будинок, там більше нікого не було.
Сергій (праворуч) з братом Олександром
У жовтні він очолив у Бучанському районі проєкт «Мінна Небезпека» від Червоного Хреста, і я пішов до нього в команду волонтером. Ми проводимо заняття з правил поводження із вибухонебезпечними залишками війни, мінами. Програма розрахована на дорослих і дітей, але ми більше орієнтовані на останніх, бо вони є однією з найбільших груп ризику. У нас було кілька занять і для персоналу шкіл.
На початку листопада ми придумали громадський рух «Друзі Патрона», щоб привернути увагу саме школярів до цієї теми. Собака породи джек-рассел-тер’єр Патрон, який служить у ДСНС і займається розмінуванням — відомий медійний персонаж, діти його знають, і нам легше звертатися через його образ, бо мінні тренінги в чистому вигляді досить нудні. Брат задумав цей рух, я його підтримав і нині відповідаю за технічні, комунікаційні, фінансові питання та IT-питання.
Ми пішли по школах трьох міст-героїв — Ірпеня, Бучі й Гостомеля, де ця проблема актуальна: там досі знаходять вибухонебезпечні предмети. Але інколи нас просять виїжджати й до інших населених пунктів. Тренінги проводимо по двоє. Помітили, що так діти сприймають краще, бо є перемикання уваги. Ідеально, коли тренінг ведуть чоловік і жінка: хлопці більше слухають чоловіків, а дівчата — жінок.
Під час тренінгів діти теж тягнуть руки, щоб розповісти про небезпечні «знахідки», бо, звісно, у деяких з них батьки — військові. Так само діляться історіями працівники шкіл. А один з наших волонтерів розповідав, що, коли після окупації вони з дружиною повернулися до своєї хати у Бучанському районі, то побачили на підвіконні вазон, у якому квітка була перевернута догори корінням.
Першою реакцією дружини було прибрати, бо земля насипалась, перевернути рослину. Але чоловік сказав: «Ні — тут щось підозріле!». Вони покликали спеціалістів ЗСУ, які ще були в їхньому селі. Ті забрали вазон і десь підірвали. Виявилося, що таки там щось було. Мініпастка — одна з частих небезпек, яка може ховатися у будь-чому: іграшках, предметах побуту тощо.
Тренінги проводять навіть у бомбосховищах
Коли ми подавали первинну заявку з пошуку волонтерів, відгукнулися 50 людей. До тренінгу дійшло 12 інструкторів. Врешті в команді, яка постійно проводить заняття, залишилися п’ятеро, в тому числі ми з братом. Наші волонтери пройшли чотириденний курс від Червоного Хреста з мінної небезпеки. Ми отримали багато інформації про самі міни, вибухонебезпечні предмети, нам дали рекомендації про те, як працювати з дітьми.
Хоча, безумовно, тут потрібно й самому вчитися. Бо діти під час тренінгів часто ставлять хитромудрі питання. Наприклад, щоб протитранспортна міна спрацювала, вона має зазнати вплив тиску вагою від 100 кілограмів: машина наїхала — вона вибухнула. Діти питають: «А якщо зайчик стрибне на неї, йому щось буде? А якщо я сам наступлю?». Теоретично — ні, але ж треба наголошувати, що коли міна пролежала в землі, воді, сирості, на морозі, то її чутливість може збільшитись і навіть зайчик може підірватись. Тобто ми шукаємо додаткову інформацію, технічні характеристики, бо є питання і на кшталт: «Наскільки великий радіус розльоту осколків саме цієї міни?». Тож ми постійно оновлюємо свої презентації.
Дітям дуже не рекомендують показувати міни — це розпалює у них цікавість. Тобто на слайдах вони є, але ми ніколи не приносимо муляжі, щоб пускати по класу зі словами: «Ось, подивіться, це протипіхотна, а це — протитранспортна, торкніться». Особливо хлопцям завжди хочеться щось розібрати, принести додому, сфотографуватися поруч. Наше завдання — не підігрівати таку небезпечну цікавість, а, навпаки, запобігти їй.
Побутує багато міфів про міни. Наприклад: якщо наступити на піхотну міну, то поки ногу не знімеш, вона не вибухне — це кіноміф, в який досі вірять дорослі. Насправді ж міна спрацьовує за десяті частки секунди якраз від натискання.
Крім мін, є й інші «залишки війни»: з танка може випасти нерозірваний боєприпас. За статистикою, від 20% до 40 % відстріляних боєприпасів не розриваються, бо відсиріли чи браковані. Але вони можуть спрацювати у будь-який момент. Якщо снаряд стирчить з асфальту, це не означає, що він безпечний. Тому ми показуємо все це на слайдах і зазначаємо розміри. Але підбираємо прості приклади: протипіхотна міна розміром як тарілка, протитранспортна — як велика піцца. Так вони можуть в уяві зіставити розміри з чимось знайомим.
Ми адаптували наші презентації, щоб вкладатися в один звичайний урок, тобто 35 хвилин для початкової школи та 45 — для старших учнів. На сьогодні ми провели 188 тренінгів, на яких навчили майже 2414 дітей. Здебільшого це учні з другого по восьмий клас.
Зазвичай ми приходимо до школи і домовляємося із завучем, який каже «Так, цей клас зараз можна забрати» або «Можемо з’єднати три класи в актовій залі». Напевно, ми провели б набагато більше тренінгів, якби не тривоги й блекаути, коли діти вчаться онлайн або в бомбосховищах. Хоча ми й у бомбосховищі не раз проводили заняття, іноді навіть без світла, а значить без проєктора чи телевізора — просто на роздрукованих слайдах. Такий варіант — ще те «задоволення», але така наша робота. Хочемо, щоб кожна українська дитина знала прості правила, які можуть зберегти життя їй та її близьким.
NFT-колекція
Сьогодні багато великих і маленьких фондів, окремих людей збирають кошти військовим. У нас виникла ідея щось давати людям за їхні пожертви. Якби ми були орієнтовані суто на Україну, можливо, це було б простіше: наприклад, зробити футболки чи інший фізичний мерч. Але оскільки ми хочемо залучити й інші країни, для цього потрібно буде розвʼязувати питання логістики, на що у нас піде ще більше ресурсів.
Під час тренінгів ми оголосили дитячий конкурс — намалювати друга Патрона. У різних школах по-різному формулювали завдання. Наприклад: «Намалюйте друзів Патрона з усього світу» або «з різних куточків України». У нашому проєкті ми намагаємося робити фокус не на війні, а на повоєнному відновленні. Тому просили намалювати собак за мирними заняттями. Одне із завдань так і звучало: «Чим займаються друзі Патрона після перемоги?».
Врешті ми зібрали 300 малюнків. І самі закупили призи (ліхтарики, світловідбивальні елементи тощо), провели нагородження по школах і вручили їх 42 переможцям. Одне нагородження відбувалося у бомбосховищі!
Ось так ми сформували колекцію малюнків, деякі з яких справді круті — можливо, їхні автори відвідують художні школи. Наприклад, одна дівчинка намалювала карту України та майже на кожній області — друга Патрона в образі, пов’язаному з цією місцевістю: то він гуцул, то шахтар на Донбасі, то у кримськотатарському національному одязі у Криму.
Конкурсна робота
І наша команда зійшлася на тому, що це реально схоже на NFT-колекцію, тож вирішили її створити. Працювали над цим у вільний від основної роботи час. Ми не брали дитячі малюнки, але надихнулися їхніми ідеями. В нашій команді є професійний художник Сергій Редьога. Він виїхав з Харкова під обстрілами й тепер займається благодійністю у Гостомелі, проводить для діток заняття з малювання. Сергій узяв ідеї з конкурсу дитячих малюнків, переосмислив і створив три колекції.
За всю IT-частину відповідав я. Саме NFT для мене було чимось новим. Я пройшов кілька тренінгів на Udemy, підтягнув теоретичну базу, подивився, які взагалі є колекції. В Україні вже виходило кілька благодійних колекцій, але на початку повномасштабної війни, коли було більше уваги з боку світової спільноти.
У нас заплановано три колекції. Наприкінці січня ми випустили першу міжнародну. Вона найбільша — 7000 картинок, на яких зображені песики тієї ж породи джек-рассел-тер’єр, але з різних країн і континентів. Друга колекція — українська, 700 штук. Це будуть вигадані друзі Патрона з різних регіонів України, в національному вбранні, з характерними атрибутами та найсмачнішими українськими стравами. Плануємо її випустити в середині лютого.
Якщо перші дві колекції містять випадково згенеровані елементи (одяг, окуляри тощо), то остання третя — унікальна. Кожен образ створений окремо на основі дитячих ідей, якими можуть бути професії друзів Патрона вже у мирний час після перемоги України: від працівника McDonald’s до діджея. Ці 70 малюнків вийдуть наприкінці лютого — на початку березня.
Серія малюнків з першої NFT-колекції
Про плани
З січня 2023 року я викладаю курс з Python у Beetroot Academy. У мене є група з 13 людей, з якими ми займатимемось чотири місяці по три рази на тиждень. Для мене це дуже гарна можливість повторити щось, закрити власні прогалини. Як то кажуть, вчив когось і зрозумів сам.
Плюс мене завжди приваблював досвід викладання. В ЕРАМ у нас були волонтерські проєкти, де ми навчали дітей співробітників програмувати. А ще вважаю, що у такий спосіб можна принести користь державі, бо ці люди, закінчивши курси, програмуватимуть, працюватимуть на експорт, а витрачатимуть зароблені гроші всередині країни, платитимуть тут податки.
Щодо проєкту «Друзі Патрона», то ми зробили NFT-колекцію з кількома цілями. По-перше, щоб розширити географію тренінгів — для цього потрібні навчені інструктори, обладнання для презентацій, видаткові матеріали. Також хочемо запустити якісний онлайн-курс, який буде доступний дитині в будь-якому місці — з тестом, відео та конкурсами. Сподіваємося, що збір коштів допоможе розширити і штат волонтерів. Усі залучені в тренінгах люди працюють майже безплатно, є лише невелика компенсація від Червоного Хреста — 60 гривень за годину роботи. Якщо зможемо збільшити команду, то у нас буде і ширше охоплення.
Крім того, ми відразу вирішили, що половину зібраних коштів від продажу NFT скеруємо на благодійність — обладнання шкіл, відбудову житла, інфраструктури, придбання генераторів у Бучанському районі.
Також маємо на меті створити власний благодійний фонд, який опікуватиметься мінною безпекою на території всієї України, а саме навчанням, розмінуванням, допомогою постраждалим. Спеціалісти Червоного Хреста розповіли мені, що нині за законодавством, якщо цивільна особа підривається на міні або іншому «залишку війни», це здебільшого кваліфікується як нещасні випадки невиробничого характеру. Тільки якщо постраждав військовий під час служби — це розцінюється по-іншому. Для цивільних немає жодних компенсацій, протезування, лікування. Деякі благодійні організації, якщо вчасно подати документи, можуть щось виплатити, але державних програм поки що не існує.
Також ми могли б оплачувати розмінування комерційним структурам. Сьогодні гуманітарне розмінування (тобто таке, що забезпечує безпеку цивільного населення), має право проводити тільки ДСНС: вони приходять, наприклад, на поле, його перевіряють і дають сертифікат, що тут немає мін і можна починати орати, сіяти. Комерційні фірми не можуть дати такий сертифікат, але забезпечити «чистоту» певного квадрату за гроші — цілком.
Сподіваюсь, нашу ініціативу оцінять і підтримають.
