Інтерв'ю з Ігорем Клименком, який у 17 років став найкращим студентом світу за розробку квадрокоптера-міношукача

17-річний киянин Ігор Клименко став найкращим студентом світу 2022 року за версією Global Student Prize. Його проєкт — квадрокоптер-міношукач, у якому він розробляв інженерну та програмну частини. Ідея в Ігоря з’явилася, коли йому було 9 років.

Ігор розказав DOU про свою розробку, як після 24 лютого у підвалі подавався на Global Student Prize та куди збирається витратити премію у 100 тисяч доларів.

«Раз мене колись врятували, варто, щоб це життя було збережене не просто так»

— Розкажіть про себе, свою родину.

Я надбагато працюю — вважаю, це пішло від сім’ї. Сам я народився у Києві, але велика частина моєї родини — прабабуся, прадідусі живуть у Василькові. Ми з батьками щовихідних їздили туди й багато допомагали по господарству.

Мої батьки теж працьовиті. Мама — науковиця в екологічній сфері. Вона часто брала мене з собою в експедиції для вивчення гір, різних порід. Я побачив, що у батьків є працелюбність, мотивація, вони готові робити все можливе заради мети — і пізніше сам почав так чинити.

Ще коли я був у першому класі, мій дідусь-військовий навчив мене грати в шахи. Він був саме тією людиною, яка ввела мене у сферу мислення: планів, стратегій, розрахунку ходів. Це мене зацікавило, і я став відвідувати гурток з шахів.

— В одному з інтерв’ю у вас була така фраза: «Група людей врятувала моє життя, тож я пообіцяв собі: обов’язково навчуся рятувати життя іншим».

Коли мені було 3–4 роки, я мав низку жахливих хвороб — зокрема, мої легені розширювалися через гній усередині. Був такий момент, коли цей гнів почав доходити до однієї з аорт, і моя температура підскочила до 40 градусів. Медики сказали, що за кілька годин я мав померти. Але батьки встигли відвезти мене до лікарні, де мене оперували кілька хірургів. Після цього мені пощастило потрапити на програму, організовану кубинськими медиками. На Кубі ми три місяці жили у санаторії, де майже щодня мені робили уколи. І так завдяки нашим і кубинським лікарям я вижив і зміг повністю відновитися.

Тому я думаю, раз мене колись врятували, варто, щоб це життя було збережене не просто так. Тепер вже я сам маю допомагати людям.

— У своєму віці ви також встигли повчителювати два роки. Кого навчали, де і чого?

2019 року я вчився грати на гітарі. У мене був акустичний інструмент, який подарували батьки. Коли почався карантин через пандемію коронавірусу, мені стало цікаво спробувати щось нове, записувати власні пісні. Виникло бажання придбати електрогітару. Тож я став думати, як заробити кошти.

З другого класу я щороку брав участь у математичних олімпіадах. У школі постійно допомагав однокласникам. Наша вчителька з математики Ірина Володимирівна Слободенюк не тільки навчала нас предмета, а й розповідала про методики викладання. Так я вирішив спробувати себе у вчителюванні. Спочатку знайшов одного учня з восьмого класу, став готувати його до вступних екзаменів. Я отримував неймовірне натхнення від кожного заняття — настільки він був зацікавлений. Ми проходили не лише шкільну програму, ще я намагався давати те, що сам вчив для олімпіад. Пізніше взяв ще одного учня.

І навіть коли вже зміг назбирати кошти, щоб купити електрогітару, вирішив не зупинятися. Готував вебінари, зустрічі для молоді, яка зацікавлена у розвитку. Мене мотивує, коли маю можливість розповісти іншим про науку.

— Ви відвідували багато гуртків. Коли захопилися саме програмуванням?

Ще у молодшій школі я паралельно з шахами пішов на курси робототехніки. Мені було цікаво збирати щось нове — я був великим фанатом LEGO. Нещодавно мама згадувала: кожного дня народження вона питала мене, що подарувати. І я завжди відповідав тільки одне — LEGO. Не одяг, не машинки, не іграшки. Конструктор. Спочатку я збирав за інструкцією, потім почав це робити сам. Від звичайних кубиків і стандартних будівель поступово перейшов до більш інженерного LEGO Mindstorms. Батьки дізналися, що є можливість відвідувати курси з робототехніки в Києві. Спочатку мене записали на безплатне навчання, а потім знайшли «Винахідник» (зараз це STEM-школа INVENTOR).

На фото праворуч — Ігор у шкільному віці разом із мамою

2014 року ми готувалися до конкурсу FLL (FIRST LEGO League), який має кілька складників. Перший — гра роботів, де існують місії, які змінюються щороку. Ми збирали робота власноруч і програмували його в редакторі EV3. Другий — створення проєкту на теми освіти, екології тощо. Наприклад, разом з командою придумали ультразвуковий відлякувач для тварин, який прикріплюється на бампер. Здається, потім BMW навіть поставили його на одну зі своїх машин. Отже, це була доросла командна робота. Нас було десять осіб від 10 до 16 років і два тренери. 2014 року ми змогли поїхати на міжнародний конкурс у ПАР представляти Україну. Потім відвідували Іспанію та Сполучені Штати. З того часу я більше став займатися саме програмуванням, а не лише конструюванням моделей.

«Обрав розмінування територій, бо мені хотілося створити щось таке, що зберігало б життя людей»

— Поговорімо про сам проєкт квадрокоптера-шукача, над яким ви почали працювати ще 2014 року. Як ця ідея спала вам на думку?

Так, коли 2014 року почалися військові дії на східному кордоні нашої держави, мені було 9. Я чув, як про це спілкувалися батьки, бачив новини. І тоді зрозумів, що теж хочу допомогти людям, які боронять Україну, хоч і не можу піти воювати. Я вже цікавився робототехнікою та програмуванням, тому став думати, чи можу використати свої знання для чогось корисного. І обрав саме розмінування територій, бо прагнув створити щось таке, що зберігало б, а не забирало життя людей (ані наших, ані ворогів). Я став шукати рішення у цій сфері й збагнув, що ми використовуємо лише звичайні металодетектори та тварин, а це повільно та доволі небезпечно для саперів.

Я міркував, як автоматизувати цей процес, зробити його безпечнішим і швидшим. І мав багато різних ідей: наземні роботи, установки на ґрунті тощо. Мені дуже допоміг мій вчитель з програмування Ігор Сидорченко, який працював у «Винахіднику». Він — учений, людина, на яку хочеться рівнятися. Кожного заняття я по 30 хвилин «бомбардував» його питаннями, оскільки мені було важливо розібратися в програмуванні, законах фізики, щоб розробити девайс. Час від часу моя мама навіть перепрошувала за мене, що я забираю стільки часу, коли приходжу на заняття. Я вдячний учителю за те, що він відповідав на мої запитання. Навіть коли завершився наш курс програмування, я продовжував радитися з ним — і він завжди допомагав. Це був початок проєкту з розмінування територій.

Після 9 класу 2020 року я перевівся до ліцею Київського політехнічного інституту. Там моїм науковим керівником став Олег Володимирович Козленко, завідувач кріогенної лабораторії КПІ. Я зацікавився дронами: вивчав, як вони працюють, як можна їх використовувати. Олег Володимирович запропонував мені створити дослідницьку роботу на конкурс Малої академії наук. Тож я поєднав новий інтерес з тим, над чим працював у попередні роки.

Цей проєкт я презентував на виставках, конкурсах. При цьому це було не просто конструюванням моделей і програмуванням, а комплексним завданням: презентація ідеї, написання наукової роботи. Можу сказати, що, не враховуючи останні події з Global Student Prize, для мене найцікавішим періодом мого життя була робота з МАНом.

Так з’явився перший прототип квадрокоптера-міношукача. Це був невеличкий дрон Tello, який я поєднав з герконом, датчиком магнітних полів. Також я написав першу версію коду, який прораховував координати. Далі ми почали розробляти другий прототип — уже більший дрон: спаяли схему для пошуку металевих об’єктів, щоб шукати не лише магніти, а й повноцінні макети мін у лабораторних умовах. Я покращив код, щоб давати точніші координати та створювати макетну мапу для саперів. Зараз ми розробляємо третій прототип, ще більший, з додаванням нових функцій.

— За яким принципом працює міношукач?

Це квадрокоптер із вбудованим металодетектором. Користувач задає координати території, яку потрібно просканувати. Квадрокоптер створює траєкторію та починає рухатися нею. Якщо знаходить вибухонебезпечний об’єкт, передає сигнал на плату, яка його обробляє, — і користувач отримує координати, мапу. Квадрокоптер проходить територію та повертається в початкове положення.

Найбільша проблема саперів — це невідомість. Вони не знають, де розташовані міни, саме тому працюють лише кілька годин на добу. Працюючи довше, вони починають звикати до атмосфери небезпеки. Я читав багато інтерв’ю саперів, де вони розповідають, що, коли сапер перестає боятися, він, на жаль, підривається на міні. Окрім безпеки для людей, великою перевагою використання нашого пристрою є швидкість і економія часу, бо дрон може працювати як вдень, так і вночі. Плануємо доробити його так, щоб він міг літати за різних погодних умов.

Перший прототип дрона-міношукача, розроблений у 2020-2021 роках. Був макетною розробкою, яка могла знаходити магніти (заміна мін)

«У військовій сфері кожен сантиметр відіграє важливу роль»

— Під час співпраці з викладачем КПІ, хто відповідав за яку частину роботи?

Основна робота була на мені. Але мені допомагали інші діти, викладачі, я з ними консультувався. Вони могли порекомендувати щось; показати, як правильно чи краще робити, а як не варто. Разом з Олегом Коваленком ми робили основну інженерну частину, тобто створювали металодетектор, імплементували його до квадрокоптера, проводили експерименти. Програмував я сам, але теж багато чого питав у свого вчителя з «Винахідника» Ігоря Сидорченка: яку можна використовувати функцію, який алгоритм краще взяти тощо. А мої керівники з МАНу радили, як написати наукову роботу, презентувати проєкт, щоб він зацікавив вчених, інвесторів.

— Можете детальніше розповісти про частину з програмуванням?

Усе починалося з графічного програмування на EV3. Потім протягом двох років у «Винахіднику» я вивчав С# на Unity: ми розробляли застосунки, ігри. Також наш курс охоплював С++. Якраз цією мовою я програмував плату для квадрокоптера. Я написав код, який опрацьовував інфрачервоний сигнал, прораховував відстань до знайденого об’єкта за швидкістю дрона та відомою траєкторією. Таким чином можна розрахувати відносні координати «х» та «у».

Пізніше я поліпшив код, щоб також створювати макетну мапу. Займався цим протягом останніх двох років, щоб надавати більш точну інформацію, оскільки у військовій сфері кожен сантиметр відіграє важливу роль. Тому замало використовувати лише GPS-системи — потрібна подвійна перевірка. Тепер це є однією з важливих переваг проєкту, оскільки ми даємо високу точність буквально у кілька сантиметрів — таким чином військові сапери знають, де розташована міна.

— Чи є аналоги вашої розробки у світі? Ви їх вивчали?

Коли 2020 року я починав працювати над проєктом квадрокоптера-міношукача, то вивчав, чи є щось подібне. І тоді нічого не знайшов. Коли почалося повномасштабне вторгнення, я запитував у військових, чи використовують вони інноваційні ідеї або якихось роботів для пошуку мін? Вони сказали, що, на жаль, на сьогодні немає такої можливості, але вони радо випробують схожі пристрої.

У 2020 році я брав участь у перших конкурсах-захистах від МАН. Ці спроби були як перші млинці — нанівець: було важко зрозуміти, як усе подати, як презентувати матеріал. Але мене підтримували працівники КПІ, ліцею, МАН. Тож у 2021-му ми разом з моїм науковим керівником брали участь у Sikorsky Challenge, «Майбутнє України», з’явилася можливість разом з МАН подаватися на міжнародні конкурси. Там ми також представили ідею квадрокоптера-міношукача.

Припускаю, що інші організації могли побачити нашу презентацію та продовжити працювати у цьому напрямі. Сьогодні я бачив різні аналоги, але вони не використовують усі наші функції, у тому числі алгоритм подвійної перевірки. Саме тому моя мета — зробити цей проєкт доступнішим і дати його нашим військовим, а пізніше передати й іноземним, щоб якнайшвидше розмінувати більшу частину територій по всьому світові. Крім нас, понад 60 країн страждають від проблем замінованих територій. До 24 лютого по світу близько 110 млн мін уже перебували в ґрунті. Таким чином, цей проєкт з кожним днем стає все більш актуальним.

«Перші три тижні були найважчими: майже весь час ми удевʼятьох були у невеликому підвальному приміщенні»

— Де вас застала війна?

24 лютого я був у Києві. Напередодні після занять повернувся додому о 20:00, повечеряв, поспілкувався з родиною, пішов спати. Я був настільки втомлений, що навіть не почув вибухів зранку. Мене розбудила мама зі словами, що, ймовірно, почалася війна та потрібно збирати речі — ми поїдемо на дачу у Васильків. Там у нас є будинок з підвальним приміщенням, де ми могли почуватися більш безпечно, ніж на п’ятому поверсі в Києві. Зібралися за 20 хвилин, забрали дідуся з бабусею, а також сестру з Василькова, яка навчається в університеті в Києві. Через пробки замість сорока хвилин дорога забрала сім годин. Уже у Василькові ми закупили продукти.

Перші три тижні були найважчими: дуже багато новин, важко зрозуміти, чи буде цей день останнім... Майже весь час ми удевʼятьох були в невеликому підвальному приміщенні, де займали майже всю площу. Один з моїх учнів з Херсону не встиг виїхати. Декілька моїх однокласників з Гостомеля. Тому я переживав не тільки за свою родину, а й за них.

— Ви говорили, що навіть у підвалі намагалися займатися проєктом?

Так, після цих трьох тижнів я вирішив, що не варто зупинятися, потрібно йти вперед. Ми з родиною почали волонтерити — у школі з місцевими готували їжу та відвозили її військовим і тим людям, які цього потребували. Так само і воду: закуповували пляшки, наповнювали та відвозили. На початку війни стільки чоловіків пішли до військкоматів, що навіть не було людини, яка могла б довезти хліб до нашої частини Василькова. Хоча багато людей пізніше повернулися та почали разом з нами волонтерити.

А ще я зрозумів, що мій проєкт став актуальним як ніколи. Тому майже весь час намагався максимально працювати над ним. Шукав військових, щоб поспілкуватися про проблему розмінування, учених як в Україні, так і за кордоном, які б допомогли з реалізацією. Моніторив конкурси, щоб знайти однодумців, інвесторів, фінансування.

Перед початком повномасштабної війни та після 24 лютого я відіслав заявки на Malaysia Technology Exhibition (MTE), E-NNOVATE (International Innovation & Invention Show), I-FEST (International Festival of Engineering Science and Technology) в Тунісі; Geneva International Exhibition of Inventions, де потім отримав золоті нагороди (тільки на Женевський виставці срібну). Тоді ж подав заявку на Global Student Prize, оскільки там можна знайти фінансування. І взагалі старався брати участь майже у всіх програмах, які знаходив. По життю я керуюся фразою батьків: «Потрібно використовувати всі можливості, які існують».

Пізніше я знайшов фінансування у 5000 євро після спільного заходу від бізнес-інкубатора в Україні та їхніх партнерів з Фінляндії. Я співпрацював з фінськими вченими та підприємцями, отримав багато корисної інформації для проєкту. Взагалі багато людей хотіли допомогти волонтерством або просто порадами. Це надихнуло мене продовжувати працювати.

При цьому я посилено вчився, щоб гарно завершити шкільний рік. Намагався підтягнути англійську, щоб вступити до вишу та потім співпрацювати з вченими по всьому світу. Мені сильно допомогла родина, оскільки багато разів я вигорав: важко знаходити баланс, працюючи в постійній напрузі.

«Хочемо, щоб кінцевий користувач отримував інформацію про точний тип міни та підказку щодо безпечного методу розмінування»

— У вас уже є патенти на перші два прототипи. Плануєте патентувати і третій?

Так, є два дійсних патенти, завірених в Україні на два прототипи, які ми створили разом з вченими КПІ. Ми починали працювати над цим ще торік. Після завершення третього прототипу запатентуємо і його, а також софт на нього. Плануємо почати патентування на світовому рівні, щоб після того, як зможемо розмінувати більшу частину території України, стартувати масове виробництво по світу.

— Чи плануєте випробування розробки в реальних умовах? Можливо, вже є домовленості?

З двома прототипами ми провели низку експериментів у лабораторії та у звичайних умовах, не таких, які можуть бути під час воєнних дій або на територіях, що зазнали впливу війни.

Нині працюємо над третім MVP (мінімальним життєздатним продуктом — ред.) і робимо все, щоб використовувати не тільки металодетектор, а й георадар, а також додати функції штучного інтелекту. Ми хочемо, щоб кінцевий користувач отримував інформацію про точний тип міни та підказку щодо безпечного методу розмінування.

Це можуть бути наземні роботи, звичайні методи чи дистанційне розмінування (існують міни, які можна розміновувати лише дистанційно). Наприклад, є дуже підступні боєприпаси, які спрацьовують, коли людина просто проходить повз — вони реагують на вібрацію ґрунту, підлітають вгору та підриваються. Багато саперів страждає саме від них. Їх неможливо знайти з металодетектором або твариною, наскільки б не був досвідчений спеціаліст: поки він підійде до міни, вона здетонує. Я спілкувався з військовими — вони кажуть, що можуть допомогти навчити дрон на макетних мінах для того, щоб він міг максимально точно визначати їхні типи.

Ми хочемо покращити й інженерну частину проєкту — додати функцію, щоб помічати яскравою фарбою вибухонебезпечні об’єкти на території. Так, військові не лише матимуть віртуальну інформацію, а й бачитимуть небезпеку на місцевості. Це має максимально убезпечити та пришвидшити процес розмінування.

— В одному інтерв’ю ви казали, що вже навіть спілкувалися про створення першої партії пристроїв. Розкажіть про це.

2021 року ми з моїм науковим керівником брали участь у Sikorsky Challenge — це конкурс-виставка, куди приїжджають вчені, розробники з усієї України. Ми презентували квадрокоптер-міношукач і стали фіналістами. Після цього нас запросили на завод імені Корольова, де ми поговорили з людьми, які опікуються виготовленням військової техніки. Вони зацікавилися і сказали: якщо ми зможемо надати сертифікований MVP, вони готові починати масове виробництво.

Отже, крім вчених і програмістів, готові до співпраці й різні організації. Зараз ми хочемо якнайшвидше створити MVP і його сертифікувати, оскільки це дуже важливий крок перед тим, як використовувати дрон у військових цілях. Також потрібно пройти низку експериментів саме в польових умовах. Нині це непросто зробити: війна впливає і на процес сертифікування техніки.

Створення MVP, покращення софту, навчання штучного інтелекту, випробування та сертифікація — все це може зайняти від року до двох. І тоді вже стане можливим масове виробництво. Це класно, якщо ми так скоро зможемо дати військовим першу партію дронів. Бо зараз на розмінування анонсували близько десяти років, але війна продовжується, тому ця цифра зростатиме і далі, а наші дрони зможуть пришвидшити процес.

— Чи є інші функції дрона, які ви плануєте додати у третій прототип?

Я думаю, що поки зупинимося на перерахованих функціях. Звичайно, хотілося б додати функцію, щоб дрон не лише знаходив, а й одразу розміновував міни, але це складно реалізувати в одній установці.

У майбутньому, коли ми створимо MVP, можливо, виникнуть ідеї, як його покращити, зробити більш доступним.

У мене є задум створити інший дрон саме для розмінування територій, щоб максимально забрати людину з цього небезпечного процесу. Саме це я вважаю своєю місією в житті та буду докладати всіх зусиль, щоб створити ці два квадрокоптери: перший — для детектування і другий — для розмінування територій. Це допоможе зберегти життя сотням, тисячам людей, щоб вони змогли повернутись до своїх сімей, домівок.

«Багато людей самі зв’язувалися зі мною: хотіли або придбати дрон, або посприяти його створенню»

— Що потрібно, щоб почати масове виробництво квадрокоптера-міношукача не через два роки, а, наприклад, все ж таки через рік?

Зараз ми шукаємо людей, які знаються на георадарах, бо ця сфера доволі специфічна. Нам потрібна команда, щоб почати розробку алгоритмів. Авжеж, важливо створити міношукач максимально точним, без збоїв, оскільки неточність у цій справі може вартувати життя.

Щодня я намагаюся шукати людей, організовувати зустрічі, щоб якнайшвидше продовжити роботу.

— Ви згадували військових. А чи були сапери, з якими ви спілкувалися?

Так. Я спілкувався з ними про розмінування в Україні та їхні потреби. Бо у будь-якій розробці важливо знати, що хоче бачити користувач. Я питав у саперів, який детектор їх влаштує, чи будуть вони довіряти дрону, чи готові використовувати ці технології. І відповідь була позитивна.

— Я читала, що ви працюєте з програмістами з Харкова. Це робота над штучним інтелектом або чимось іншим?

Коли почалася війна, я шукав не тільки конкурси або івенти, де можна отримати фінансування або знайти співзасновників, а й однодумців. І таким чином у березні знайшов волонтерів з Харкова. Багато експертів з інженерії, програмування зібралися у команду та створювали розробки для армії, а також допомагали як консультанти військовим або людям, які робили власні проєкти. Я познайомився з волонтером, якій започаткував цю групу. Ми з ним почали думати, як покращити проєкт, які функції додати, що загалом можна створити, а що — ні. У нас були такі собі брейншторми: як краще писати код, алгоритм тощо. І він з’єднав мене з іншими людьми, у тому числі експертами зі штучного інтелекту.

І це не єдина команда, з якою я спілкувався. Я тішуся, що багато людей збираються у такі групи та разом працюють над проєктами для нашої держави. Це неймовірно надихає.

— Чи підраховували, скільки людей допомагає вам у створенні третього прототипу?

Я не певен, що зможу назвати конкретну цифру. Важко виокремити основний склад команди, можу назвати кількох людей — Олега Козленка, мого наукового керівника, який допомагає з питаннями інженерії та патентування, та Ірину Бистрову, радницю з бізнес-інкубатора МАН. Вона теж дає поради щодо законів, патентування, налагодження партнерства, залучення інвестицій.

Я співпрацював з багатьма експертами з різних сфер: програмування, інженерії, військової справи, підприємництва тощо. Це були люди як з України, так і з країн Європи, з Канади. І всі вони готові допомагати й надалі.

Коли я приїхав до Канади, виявилося, що деякі студенти чули про мене або бачили в новинах. Нещодавно до мене підійшов один з них; розповів, що він спеціалізується на штучному інтелекті, і запитав, чи може допомогти. І додав, що якщо ні, то він хотів би просто подивитися, як ми створюватимемо міношукач. Схоже мотивує мене працювати далі.

«Впевнений, що більшу частину премії витрачу саме на проєкт»

— Розкажіть про Global Student Prize. Що потрібно зробити, щоб податися на цю премію?

Global Student Prize існує два роки. Коли я натрапив на цю премію, побачив, що є шанс отримати винагороду 100 тисяч доларів. Звісно, така сума могла б допомогти реалізувати проєкт — майже повністю (або повністю) покрити витрати на розробку MVP і сертифікацію. Плюс я припустив, що зможу як на українській арені, так і на світовій знайти співзасновників і партнерів.

Сам конкурс проходив у три етапи. Спочатку це був топ-50 студентів світу, потім топ-10 і нарешті обрання переможця. Щоразу нам давали різні завдання: кілька інтерв’ю з організаторами конкурсу, написання творів на різні теми — загалом вісім текстів обсягом близько 500 слів. Я писав про вплив на соціум, однолітків, про свій проєкт і про себе.

— Очікували, що здобудете перемогу?

Зовсім не очікував, оскільки інші фіналісти були дуже сильними: я прочитав історії всіх, передивився їхні відео. Вони всі хочуть змінити світ на краще.

Мене дуже надихнула спільна зустріч, де найкращих 10 студентів спілкувалися перед публікою онлайн. Вона транслювалася у Нью-Йорку, записувалася та поширювалася по всьому світу. Саме тому однією з моїх ідей, над якою я зараз працюю, є створення команди з іншими фіналістами. Я вже зустрівся з кількома з них. Мені здається, разом ми зможемо зробити щось грандіозне.

Промова Ігоря в межах Clinton Global
Initiative

— Можете коротко розповісти, з чим пов’язані проєкти інших учасників? Якщо вони всі різні, то як хочете їх об’єднати?

Найбільше мене здивував проєкт торішнього переможця Єремії Торонки. Я бачив його у Нью-Йорку, він виступав перед ООН. Єремія виріс у маленькому селі в Африці, де не було електрики. І він з деталей, поламаних телевізорів зміг створити установку, яка збирає вібрації на платформі, коли по ній проходять люди або тварини. Кінетична енергія переводиться в електричну, якою можна заряджати телефон, освітлювати будівлю тощо. І цей грандіозний проєкт він зробив майже з нічого. Більшу частину своєї грошової премії Єремія збирався витратити на покращення установки. Зараз він має масштабувати свій проєкт, який реально може допомогти африканським бідним країнам.

Загалом з десяти цьогорічних студентів четверо живуть в Африці, інші — з Європи, Австралії, Азії. Буде цікаво зібрати їх всіх для спільного проєкту. Думаю, нині неможливо робити щось масштабне самому — треба працювати в команді. Отже, зараз у моїх планах поспілкуватися з кожним, щоб зрозуміти їхню мотивацію, інтереси тощо.

— На що ви плануєте витратити премію 100 тисяч доларів? Чи є обмеження до цілей витрат?

Ні, це може бути що завгодно. Більшу частину премії витрачу саме на проєкт: на розробку, створення MVP та сертифікацію, щоб якнайшвидше його впровадити. Оскільки бачу це своєю місією у житті.

Але Global Student Prize була не лише про кошти. Великою складовою є вплив на світ, соціум. Після перемоги багато моїх друзів і знайомих писали мені, що я зміг мотивувати їх йти уперед. Я неймовірно радий, майже до сліз, що у цей складний час надихнув людей — як школярів, так і дорослих. Рано чи пізно ми зможемо побороти важкі виклики, і наша держава розквітне.

Також платформа Global Student Prize допомагає знаходити однодумців. Наприклад, я виступав на Clinton Global Initiative. Експрезидент США Білл Клінтон організовував зустріч-конференцію людей, які намагаються змінити світ на краще. Туди ж приїжджала президентка Молдови Мая Санду. Володимир Зеленський теж був онлайн на заході. У своєму виступі я говорив про українців, проєкт, навчання в Україні. Там я також знайшов дуже багато нових людей, які хочуть допомогти розробити квадрокоптер-міношукач. Отже, Global Student Prize — неймовірна платформа, яка дає не лише кошти, а й можливості співпраці.

Ігор Клименко разом із колишнім президентом США Біллом Клінтоном

— Чи були інвестори, які зверталися до вас після того, як ви перемогли?

Так, я спілкувався з багатьма людьми. Вони зацікавлені в тому, щоб інвестувати кошти в проєкт, допомогти фінансово.

«Мене робить щасливим те, що у майбутньому я зможу зберегти життя чийогось батька, мами, сестри, сина, дочки»

— Зараз ви навчаєтеся у двох вишах. Чим вмотивоване таке рішення?

На початку повномасштабної війни я шукав можливості, де продовжити роботу. Так я знайшов університет Альберти та подався сюди, оскільки розумів, що в нашій країні, ймовірно, буде неможливо далі працювати в лабораторії. Вони давали рік стипендії для українців. Плюс у цьому виші одні з найсильніших лабораторій у Канаді. Зараз я навчаюся тут на спеціальності Computer Science and Mathematics. А паралельно заочно — на приладобудівному факультеті КПІ за спеціальністю «Автоматизація та комп’ютерно-інтегровані технології». До війни я планував, що навчатимусь в політехнічному університеті очно.

Я обрав такі спеціальності, бо це дві сфери, які поєднує у собі мій дрон-міношукач — мені потрібно знатися на них. Якщо чесно, важко навчатися у двох університетах і водночас вести проєкт. Але я готовий працювати, жертвувати сном або вільним часом, аби здобути цей досвід. Мене робить щасливим те, що у майбутньому я зможу зберегти життя чийогось батька, мами, сестри, сина, дочки.

— Який напрям програмування вас цікавить?

Я б хотів займатися розробкою застосунків, передачею даних і використанням штучного інтелекту, оскільки це дуже пов’язано з моїм проєктом.

— Чи легко вам дався переїзд до Канади? Ви переїхали самі чи з батьками?

Спочатку ми приїхали сюди з мамою, оскільки мені 17 років і я не можу самостійно оформити документи. Вона хотіла допомогти мені тут освоїтись. Зараз вона вже поїхала додому в Україну.

— Чи плануєте ви повертатися до України? Не думаєте, що в Канаді буде більше можливостей для розвитку?

Можливо, і так. Але я впевнений, що навіть попри можливості, зарплату або актуальність моєї професії тут, стовідсотково повертатимусь, оскільки там моя родина, мої друзі, моя батьківщина. Для мене немає кращого місця, ніж бути разом із сім’єю у Києві або Василькові, де я провів усе дитинство. Тому планую довчитися тут чотири роки та повертатися в Україну, щоб там повноцінно працювати, розвивати свій проєкт.

Похожие статьи:
Любомир Романків — провідний науковець компанії IBM, автор майже 70 патентів і двох десятків відкриттів. Народився в Україні, здобував...
Команда monobank працює над інструментом для монетизації творчості «База», який стане аналогом Patreon. Про це у своєму Telegram-каналі...
Чи давно ви почувалися зле від програмування? Ну, знаєте, щось не працює в Internet Explorer, код надто поганий, ви десь не попали...
  Платежные концепции уже довольно давно и обширно всераспространены во всем мире. Но в заключительные пару десятилетий...
Фахівці з кіберполіції не рекомендують українцям використовувати Telegram або ж принаймні не пересилати в цьому...
Яндекс.Метрика