«Металева конструкція мого проєкту пішла на «їжаки». Художниця-тестувальниця — про поєднання IT з мистецтвом і створення інсталяції для Burning Man
Киянка Аня Дульдієр поєднує роботу тестувальницею з художньою діяльністю. 2022 року її артпроєкт відібрали на фестиваль Burning Man, який щорічно проводять у пустелі Блек-Рок, штат Невада. Але її художня команда не змогла поїхати до США через початок російського вторгнення в Україну.
Уже сім місяців Аня з сім’єю живе у Швейцарії. В інтерв’ю DOU вона розповіла про свій артпроєкт, особливості життя в кантоні Цюрих, а також про те, як поєднує мистецтво та IT і підтримує Україну на відстані.
Політологія, кераміка, IT
Я народилась і виросла у Києві. 2008 року вступила на політологію до Могилянки, бо після Помаранчевої революції було натхнення щось змінити в країні. Але провчившись два роки, зрозуміла, що не дуже вписуюся в цю спеціальність, а занурення в теорію не є для мене таким близьким, як практичне створення чогось нового.
У мене мистецька родина: дідусь був заслуженим художником, мама теж малює. Я не ходила в художню школу, але завжди шукала себе в цій сфері. Взагалі у мистецькому виші складно навчатися без попередньої підготовки, але на «кераміці» дещо легше, ніж на інших спеціальностях. Тож 2016 року, коли мені було 25, я вступила на «кераміку» до іншого вишу — Академії декоративно-прикладного мистецтва і дизайну імені М. Бойчука. Було досить важко, бо я не могла присвятити навчанню стільки ж часу, скільки одразу після школи — виховувала двох доньок. Але там я отримала найголовніше — спілкування з такими самими людьми, як я. Бо весь час зі старшої школи я стикалася з булінгом, у тій самій Могилянці на політології я відчувала, що занадто відрізняюся від інших. А саме в Бойчука вперше відчула себе у своїй тарілці: там неважливо, як ти одягнений і що робиш, бо всі напрочуд різні.
Закінчувала я навчання вже під час карантину. Коли у тебе сім’я, ти маєш заробляти. Спочатку утримував родину чоловік, але згодом і я приєдналася. Ще з 2015 року я працювала на фрилансі у графічному дизайні, у ближчій до мистецтва сфері. Потім це переросло в UX/UI — можна сказати, «транзитний період» на шляху до ІТ.
При цьому я зі старшої школи дуже не люблю комп’ютери. Мені здається, що хоч автоматизація та роботизація роблять позитивний внесок у розвиток суспільства, проте і змінюють нас; є також певна загроза штучного інтелекту: невідомо, як далеко може зайти його розвиток. Але нині будь-яка робота так чи інакше пов’язана з комп’ютером, майже в кожній професії є елементи IT, тому я стала дивитися у цей бік.
До того ж мій чоловік, який уже на той час працював розробником, сказав, що варто спробувати, це розвиватиме мене у новий спосіб. Плюс це був 2017 рік, я вже навчалася у Бойчука і розуміла, що стабільна робота в ІТ дає зовсім іншу фінансову картину, ніж праця художника. Навіть такого, який «продається», це все одно нестабільний, непередбачуваний заробіток.
Шлях у тестуванні
В IT я обрала тестування, бо поріг входу до нього набагато нижчий, ніж до інших напрямів. Починала з лекцій гарвардського професора CS50, які мені дуже сподобалися, бо там характерний для західної освіти підхід, коли навіть складні теми пояснюють максимально просто — і ви без технічного бекграунду починаєте розуміти їх. Я самостійно навчалася, ще мені давав поради чоловік.
Багато людей інвестують у курси, тому що думають, що це гарантія роботи в ІТ. Але насправді, якщо немає бажання, ви не працюєте над своїми навичками та знаннями, курси нічого не дають, якими б хорошими вони не були. Мені вистачило онлайн-курсів. Тільки 2020 року я вступила до магістратури Державного університету телекомунікацій на «Комп’ютерні науки». На той час я вже працювала в ІТ і подумала, що буде гарно ще здобути технічну освіту. Цього року якраз випустилася.
Знаю, що є люди, які на старті навчання можуть буквально за кілька місяців отримати роботу. У мене цей процес дещо розтягнувся, бо паралельно я навчалась у художньому виші та виховую дітей. Але я розуміла, що сильно зволікати не варто: якщо занадто довго вчитеся, починаєте забувати те, що засвоїли на початку навчання. І що раніше ви переходите до практики, то краще.
Я почала працювати Automation QA 2018 року, спочатку контрактором. У
Я від самого початку працювала саме як Automation QA, тому що вважаю, що Manual-тестування — це не так цікаво, більш рутинно, з ним збільшується ризик припускання помилок. Але, звісно, з моєї практики на кожній роботі є обидва види тестування. Коли приходите на проєкт, то спочатку багато робите мануального, щоб вивчити продукт і далі зрозуміти, що можна автоматизувати.
Знаю, що багато тестувальників потім перепрофільовуються у розробників. Це професії з різними майндсетами: як тестувальник ви дивитесь, де може виникнути непорозуміння, неточність, що може призвести до помилок; у розробника розум сконцентрований на створенні. Себе я зараз бачу саме в тестуванні.
Антистрес-проєкт на Burning Man
Минулого літа у мене була криза. Було складно зрозуміти, куди рухатися далі по життю як у власному розвитку, так і професійному. Певні моменти були і в особистому житті. І тоді я побачила публікацію, що українська команда виграла грант Burning Man на створення проєкту — дерев’яної скульптури Merman. І я подумала: якщо ця команда змогла це зробити, то і я зможу.
На той час у мене не було особливого художнього портфоліо. Але я ніби відкрила в собі суперсилу: коли я чогось дуже хочу, то можу зробити багато для цього. На сайті фестивалю написано, що «якщо ти не був на Burning Man, то, найімовірніше, ми не приймемо твій проєкт». Відразу скажу, що ніхто із зібраною мною основної команди там жодного разу не був.
Є кілька етапів відбору. Перший — подаєте загальну ідею проєкту, це може бути навіть скетч на папірчику, щоб не сильно заглиблюватися, не витрачати багато коштів, сил на розробку проєкту, адже вам можуть відмовити. Спочатку я просто показала свою ідею чоловіку, який згодився бути артдиректором проєкту, та двоюрідному брату, архітектору. Ми подалися та пройшли перший етап. Стало зрозуміло, що це вже серйозно, і я почала шукати інших членів команди. Якщо після другого етапу ваш проєкт прийняли, то залишається ще питання коштів. Організатори можуть надати фінансову допомогу або ні. У будь-якому разі вони покривають лише певний відсоток витрат — 60% максимум. Зазвичай команди ще шукають спонсорів.
Ми готували, як на мене, найбільш антивоєнний проєкт. Він показує, наскільки невойовничими можуть бути українці. Щороку на Burning Man є різні «храми». І свій проєкт ми назвали Temple Antistress («Храм Антистрес»). Це відсилка до популярної антистрес-іграшки, яка заполонила світ (я як мати двох дітей про неї чудово знаю). Взагалі щодо неї у мене завжди поставали питання: «А звідки у дітей стрес? Що таке стрес? Як ми з ним взагалі працюємо?». Мені здається, натискання на сфери на цій іграшці — певне віднесення до нашої первісної підсвідомості, яка ще є «чистим листом». Це процес, ближчий до стану медитації, споглядання власних думок ніби відокремлено від тіла.
Ми планували, що Temple Antistress буде інтерактивним кубом, всередину якого можна зайти, а його стіни будуть у вигляді великих антистрес-іграшок, з якими можна взаємодіяти зовні та зсередини. Також у самому кубі мали бути різноманітні антистрес-іграшки. І через цю взаємодію відбуватиметься перенесення до первісного стану, коли людина ще відкрита до світу, у неї немає упереджень. У цьому стані ти не вішаєш на інших ярлики.
У творчості мене завжди приваблюють яскраві кольори. Думаю, це пов’язано з тим, що я зростала у пострадянському архітектурному і культурному просторі, де все було доволі сірим. І зараз я це компенсую і в мистецтві, і в одязі, і в інших сферах життя. Звісно, на тлі пустелі цей яскравий куб було б видно здалеку. Ще планували, що всередині гратиме музика, а вночі він буде підсвічуватися. Ми хотіли, щоб композиції написали українські музиканти — якийсь ambient, електронну спокійну музику.
До війни ми вже почали відливати ці сфери, але після
Наскільки я знаю, цього року жодній українській команді з тих, з ким я спілкувалася, не надали фінансової допомоги. Таке рішення ухвалили 4 березня, коли організатори Burning Man вже знали, що у нас війна. Ще було питання про позицію фестивалю щодо російських команд. Там сказали: «Ми поза політикою». І це попри те, що російський осередок Burning Man, коли почалася повномасштабна війна, провів свій локальний захід зі святкуваннями. Після цього українські «бьорнери» адресували петицію арторгкомітету. Я її теж підписала.
Більша частина моєї команди — чоловіки, які залишилися в Україні. Тобто в будь-якому разі для нас проєкт втрачав сенс, бо його неможливо зробити без команди. А шукати іншу я не думала. До речі, зараз я створила NFT з візуалізацією нашого проєкту, сподіваюся його продати й надіслати гроші команді.
З Туреччини до Швейцарії
Ми з родиною виїхали з України за десять днів до початку повномасштабної війни. Коли донькам, яким 8 і 10 років, у школі почали розказувати про розташування бомбосховищ, я зрозуміла, що навіть якщо нічого не станеться, мені вже некомфортно перебувати в інформаційному та психологічному стресі. Оскільки ми з чоловіком працюємо віддалено, для нас не проблема виїхати в іншу країну на якийсь період. Тому вирішили тимчасово поїхати. Обрали Туреччину, щоб бути близько до України — і як тільки стане зрозуміло, що нічого не станеться, швидко повернутися. Ще у Туреччині недороге життя; дешевше винаймати житло, ніж у Європі.
24 лютого застало нас у Стамбулі. Пам’ятаю той день: ступор; відчуття, що не можеш рухатися, важко піднятися з ліжка, щось говорити. Взагалі нічого не хотілося. Було розуміння, що треба щось робити, — але що? Звісно, для людей у містах України цей день був жахливішим.
Ми певний час побули в Туреччині, але швидко зрозуміли, що треба рухатися далі. Наприклад, не було можливості виходити на протести на підтримку України. Посольство росії розташоване на популярній пішохідній вулиці Істікляль, де ми не могли зібратися через велику кількість поліцейських, військової техніки. Потім уряд дозволив перенести протест на площу Беязит, але вона не в центрі, а поруч з будмайданчиком, де фактично не ходили люди. Тобто подалі від скупчення туристів, щоб наш протест не впадав в око.
На 8 березня заборонили будь-які протести жінок, було багато військової техніки. Через головну площу не можна було пройти, над містом постійно літали урядові гвинтокрили, які стежили за протестувальниками, що вирішили пересуватись вулицями невеликими групами.
З родиною в Туреччині до переїзду в Швейцарію
Стало зрозуміло, що культурно та ціннісно ця країна не дуже близька мені та моїй родині. До того ж Туреччина не дає українцям статус біженця, як це роблять у ЄС та країнах Шенгенської зони. Так ми вирішили переїхати в іншу країну, поки немає можливості повернутися додому. У нас є родичі у Швейцарії, тому свій вибір зупинили на ній. І з кінця березня перебуваємо тут.
Життя у центрі біженців і у швейцарській родині
У Туреччині ми жили з нашими родичами, тож до Швейцарії приїхали вдесятьох. Зрозуміло, що всі ми не могли залишатися у квартирі рідних. Тому перший час перебували в центрі для біженців у Цюриху. Там було багато українців, які бачили війну, — на відміну від нас, які переживали це у режимі «онлайн». Це було важко — опинитися у замкненому просторі з людьми, у кожного з яких своя історія, бо ти пропускаєш кожну з них крізь себе.
Центр для біженців — взагалі складне місце в будь-якій країні, і Швейцарія — не виняток. Через це я попросила родичів, щоб доньки залишались у них: думаю, дітям непросто перебувати в такому середовищі. Коли заходите до того центру, вас, як у літаку, перевіряє охорона. Кожен вхід-вихід контролюють. Спочатку ми спали на підлозі на матрацах, туалет був спільний десь далеко, тобто умови «похідні». Думаю, Швейцарія, як і багато інших країн, була інфраструктурно не готова приймати велику кількість біженців. Зараз уже їх розселили по різних приміщеннях: закритих на певний час поліклініках, законсервованих готелях тощо. У такому готелі живуть і родичі, які приїхали з нами з Туреччини. Звісно, там кращі умови, ніж у центрах для біженців.
У притулку для біженців у Цюриху
Нам пощастило: через школу, до якої діти ходили в Україні (це антропософська вальдорфська школа, їх дуже багато в Німеччині та Швейцарії), ми знайшли родину, з якою жили до вересня. І настільки зрослися з ними, стали друзями, що просто не знали, як переїжджати у власне житло. До речі, біженці, які потрапили на підселення в місцеву родину, інтегруються в суспільство набагато швидше, ніж ті, хто живе у колективних місцях для біженців. Виходить, що там ви залишаєтеся у своїй «бульбашці», а в родині спілкуєтеся з місцевим оточенням та легше адаптуєтесь. Така ж ситуація з вивченням мови. Авжеж, я кажу радше про дорослих, тому що у дітей адаптація відбувається ще швидше через школу.
Оскільки у Києві доньки ходили до інтернаціональної вальдорфської школи, то їх через загальну систему прийняли до такої ж у Швейцарії. Але тут це приватний навчальний заклад. Діти були там до кінця навчального року. Потім за неї потрібно було платити немалі гроші. Зараз доньки в державній школі, теж хорошій та повністю безплатній.
Дітям в швейцарських школах видають усе для навчання, не треба нічого купувати. У школі доньок є басейн, а взимку відкриють ковзанку. Тамтешній соцпрацівник допомагає з інтеграцією, різними бюрократичними процедурами, все пояснює. Ще мені сподобалися уроки культури: якщо людина з Італії, їй розповідатимуть про італійську культуру; якщо з України — про українську, навіть українською мовою. Це опція за бажанням.
У швейцарській родині ми довго жили у віддаленому від цивілізації місці, біля антропософської ферми. Це хутір на горі, оточений лісом, але із сучасними будинками, заасфальтованою дорогою. Хоча, наприклад, до магазину потрібно їхати. Насправді це доволі унікальне місце — таких у Швейцарії залишилось небагато.
На самій фермі можуть працювати люди замість військової служби. Це дуже розвинено: якщо не хочете йти в армію, можете робити щось корисне для суспільства. Ще на тамтешній фермі є програма для людей з психологічними проблемами, різними залежностями, тобто вони реабілітуються через зв’язок з природою. Коли ми приїхали, я зрозуміла, що мені теж потрібна терапія — і я працювала з дітьми на цій фермі. Це допомагало в перші дні не зациклюватися на новинах, переживаннях за частину родини, яка залишилася в Україні. Насправді ці переживання частіше не є конструктивними, бо не можеш нічого змінити.
Ферма, де Дульдієр працювала разом з дітьми
На цей хутір можна було дістатися або на машині, або на фунікулері. Тому якщо ви поїхали у Цюрих на відкриття виставки та запізнилися на останній фунікулер, доведеться їхати на автобусі, а потім ще пів години йти лісом, піднімаючись на гору. В Україні я б не наважилася так ходити, але тут дуже безпечно. Тому я і доньок спокійно відпускала самих їхати до школи, хоча до неї потрібно було діставатися автобусом, потім залізницею і ще пішки. У Швейцарії діти рано починають пересуватися на транспорті самі.
По приїзді ми оформили статус біженця, завдяки якому маємо право працювати до березня 2023 року, тобто рік з дати оформлення. Що далі, поки невідомо: можливо, дозвіл подовжать, а можливо — ні. Мій робочий контракт прив’язаний до цього статусу. Проблема в тому, що він поширюється на конкретний кантон. Ми перебуваємо в кантоні Цюрих і не можемо змінювати цей статус. Це можна було зробити через суд, але в обмежений термін — протягом місяця після отримання статусу.
Плюс потрібно довести, що на таку зміну є причини. У багатьох українців з цим виникають проблеми, бо кантони — як маленькі мінідержави з різними правилами, оподаткуванням. З того, що я бачу, вони навіть не обмінюються даними, наприклад про штрафи.
Пошук житла
З пошуком житла у Швейцарії велика проблема. І не тільки для українців, а й для самих швейцарців. Хоча все залежить і від кантону. Знайти житло у Цюриху або біля нього складно.
В Україні ми вибираємо, яке житло взяти, з яким орендодавцем мати справу. Тут навпаки: на квартиру буває конкурс з 20 або більше людей. І вже орендодавець або компанія з оренди житла обирає людину. Звісно, якщо ви український біженець (навіть з доходом), який може перебувати тут один рік, у вас менше шансів, ніж у претендентів зі швейцарським паспортом і рекомендаціями від попередніх орендодавців. Тому здебільшого нам або відмовляли, або взагалі ігнорували.
До речі, тут багато житла, яке називається befristet — будинки під знос. Швейцарці не дуже люблять обирати такі приміщення, бо через пів року звідти доведеться виїжджати. А для українців це може бути варіантом.
Ми не отримуємо грошові виплати, за все платимо самостійно: страхування, житло тощо. А тим українцям, які на соцдопомозі (ті, хто не знайшов роботу в Швейцарії і не має інших джерел прибутку), держава покриває медичне страхування, житло, надає мінімальну суму на побутові витрати. І їм соціальні працівники теж допомагають шукати квартиру. Іноді це полегшує завдання, бо з представником держави домовляються охочіше. Також можу припустити, що у соцпрацівників є база житла, недоступна через простий пошук інтернетом. Тому, з одного боку, це добре, що ви заробляєте і самі себе утримуєте, а з іншого — стикаєтеся з певними проблемами.
Ми хотіли знайти квартиру поруч із фермою, але отримували відмови, хоча зібрали максимальний пакет документів: робочий контракт, дві рекомендації від швейцарців тощо. Один з останніх потенційних орендодавців сказав: «Ви нам не підходите: ваш дозвіл лише до березня наступного року, тому ми не можемо дати вам квартиру». Такою відповідь була тільки через те, що ніхто більше не подався на житло. Тобто навіть якщо у вас є гроші заплатити за квартиру, вона може вам не дістатися. У якийсь момент ми зрозуміли, що це дуже енергозатратно і ми не хочемо більше займатися пошуками. Зрештою родина, в якій ми жили, допомогла нам знайти квартиру «за знайомством». Якби не вони, то, напевно, ми б досі не переїхали. Зараз живемо у місті Урдорф, де більше «цивілізації». Поруч з нами автобусна розв’язка, магазини.
Швейцарія vs Україна
Загалом ставлення до українців тут позитивне: сердечне, з великим розумінням і підтримкою. Звісно, є культурна специфіка, як і у кожній країні. Наприклад, у Швейцарії поважають тишу, представники інших національностей для них дуже голосні. Тут сусіди можуть прийти і сказати: «Будь ласка, не шуміть!» (навіть удень, а не після 21:00). Я ж не побачила жодного негативного ставлення, хоча спілкуюся з багатьма людьми.
Щодо мови, то я вчила німецьку в Україні, але потім кинула, бо тоді для мене це було геть неактуально. Але зараз ті знання мені допомогли. Більшість людей тут розуміють англійську, тож з першого погляду здається, що вчити німецьку не варто. Проте всі документи тут німецькою мовою, а їх дуже багато. До речі, всі бюрократичні процеси розв’язуються через листування звичайною поштою. Навіть банківську картку надсилають так. Ледь не кожен день отримуєш якогось листа. А тим, хто на соцдопомозі, надходять і декілька на день — постійно потрібно щось заповнювати. У швейцарської родини, де ми жили, є цілі папки з листами за рік — така собі мінібухгалтерія.
Швейцарія — це казкова, «іграшкова» країна. Екологія в них у кращому стані, ніж в Україні. Транспортні розв’язки — на вищому рівні. Проте є і багато моментів, які говорять на користь України. По-перше, їжа. Я купувала продукти на фермі, але в Україні вони смачніші та доступніші.
Аня Дульдієр. На фото героїня готує борщ для шкільного великоднього ярмарку в Адлісвілі, Швейцарія
Тут менше розвинені банківські застосунки, і вони не такі зручні з погляду користувацького досвіду.
До того ж українці більш емоційні. Тож коли приїжджаєте в деякі швейцарські міста, вам здається, що вони «мертві». Звісно, у тому ж Базелі або Цюриху інакше: там життя мультикультурне, більше галасу.
Різниця у витратах суттєва. Після Швейцарії майже будь-яка країна здається бюджетною. Нам дешевше з’їздити в Німеччину і там купити продукти та одяг, ніж робити це тут. Нещодавно у чоловіка болів зуб, і ми їздили до стоматолога в німецьке містечко на кордоні зі Швейцарією. Так само було, коли у нас трапилися певні проблеми з машиною, яку перевезли з України. У Швейцарії ми дозволяємо собі купувати лише продукти.
Зараз розбираємось з медичним страхуванням. Коли ми приїхали, то всім біженцям держава оплатила його автоматично. І для тих, хто отримує соціальну допомогу, воно і досі безкоштовне. Для решти тамтешнє медичне страхування — це паперова тяганина, причому дуже дорога. До того ж воно є обов’язковим, навіть якщо ви оформили його через два місяці після приїзду в Швейцарію, вам все одно нарахують оплату і за попередній період.
Мені здається, що, можливо, швейцарці не розуміють, що багато українців хочуть повернутись додому, це не був наш вибір і ми приїхали не тому, що нам не подобається наша країна. Це вимушене переміщення. І ми відчуваємо, що так, як в Україні, не буде ніде — ні у Швейцарії, ні у будь-якій іншій точці світу.
Поєднання роботи в IT і мистецької діяльності
Технічна сторона мого мозку дуже допомагає в менеджменті артпроєктів. Я одразу все структурую, визначаю завдання, застосовую Agile. Водночас мистецькі підходи та свою відкритість до всього нового я використовую у програмуванні.
Моя художня діяльність ніколи не приносила коштів, за які можна жити. Щоб досягти такого результату, потрібно багато працювати над брендингом та саморекламою, на що не завжди є час. Класно, коли у художників є окремі спеціалісти, які цим займаються. Бо одне діло — створити скульптуру, картину чи перформанс, а зовсім інше — правильно це показати та продати.
Колись думка, що моє мистецтво має приносити кошти, мене обтяжувала та гальмувала. Але коли я зрозуміла, що не маю творити заради прибутку та відпустила ситуацію, художня діяльність стала приносити навіть більше коштів.
Загалом цим я займаюся, лише коли є час. Хоча, наприклад, улітку мені вдалося замість відпустки побувати на мистецькому форумі в Таллінні, де я представляла Україну. Там ми також обговорювали фінансовий бік роботи митців. Інколи здається, що тільки у нас в країні є ця проблема, але насправді ситуація схожа у художників та артистів по всьому світу. Коли я брала участь у виставці в Женеві, спілкувалася з іншими художниками-швейцарцями — у багатьох з них теж є друга робота, як у мене; і мистецтво — це не основний вид їхньої діяльності. Звісно, є художники, які дуже добре продаються. У Швейцарії великий артринок, є попит на мистецтво. Але загалом всюди схожі проблеми.
Учасники форуму DE STRUCTURA в Таллінні
Ми переїхали у Швейцарію навесні, і в мене виник когнітивний дисонанс. В Україні ця пора — один з найщасливіших періодів у році: взимку була сірість, мороз, а тут все розквітло, люди прогулюються. У Швейцарії теж красиво навесні, багато квітів. Але ти, по-перше, не радієш, бо це не твоя батьківщина. А по-друге, кожен день читаєш новини і не знаєш, як можна в умовах війни отримувати задоволення від спостерігання цієї краси. Такий собі синдром людини, що вижила: звинувачуєш себе за те, що ти там, де так гарно і спокійно, а ти ще й невдоволений, засмучений.
Крім цього, я й досі відчуваю, що я «несправжня» біженка, бо не бачила війни. Так, я розумію, що не можу повернутися додому, тож з цього погляду я біженка, оскільки справді втекла від війни. Але є певне розмежування, яке я відчуваю навіть у спілкуванні з іншими українцями тут. І ці всі думки поєднується в одній особистості, в одній голові! Зараз я планую спілкуватися з психологом щодо цих переживань.
Усі ці думки вплинули на мою творчу діяльність, мені хотілося щось сказати про Україну — і я стала зображати квіти на сторінках газет з новинами про війну. Думаю, я й далі буду працювати над цією темою поєднання непоєднуваного, як щось прекрасне може бути поруч із чимось жахливим, як наша психіка це оброблює.
Я виставляла «картини на газетах» на колективній виставці в Женеві. Що цікаво, кураторка сама приїхала з Парижа, щоб забрати мої роботи, бо я сказала, що мені буде складно довезти їх в Женеву. Ще я мала брати участь у виставці в Лозанні, яку організовували українці. Вони знайшли мене через фейсбук. Але щось у них не вийшло — і подія не відбулась. Так я потихеньку починаю «вливатися» у швейцарський культурний простір.
Зараз для українських художників з’явилося багато можливостей, грантів від різних фондів. І прикро, коли усвідомлюєш, що це спричинено саме війною. Саме через неї людям цікаво почути те, що кажуть українські митці, побачити наші роботи. Загалом хочеться, щоб усі ці можливості були доступні українським митцям не тільки, коли вони в депресії та не знають, куди бігти.
Допомога Україні
Звісно, з початком повномасштабної війни всі українці за кордоном виходили на мітинги. Зараз таких подій менше. З нещодавнього — на День Незалежності в Цюриху була хода, а потім ми збиралися на площі. Крім того, ми постійно переказуємо кошти друзям, рідним в Україні, донатимо на ЗСУ.
З кінця травня я намагаюся продавати свої листівки на підтримку військовим. Уже вдалося назбирати 350 швейцарських франків — це близько 13 тисяч гривень, які будуть подвоєні: Google надає таку можливість для коштів, які переказуєте на благодійність. Ця опція доступна для певних українських недержавних організацій. Цим питанням опікується мій чоловік, тож остаточна сума сягатиме десь 26 тисяч гривень. Так, це не багато, але мені здається, якщо кожен щось буде робити, то результат буде дивовижним. Крім цього, це не просто збір коштів, а культурна інтеракція з місцевими. Щоб масштабувати цю акцію, я планую залучити до неї друзів в інших країнах.
Зараз у мене є три різні листівки, на яких зображені сюжети з того місця, де ми жили: корова, ферма, квіти, блакитний вагончик біля ферми — це магазинчик, де немає продавця. Це поширена практика у Швейцарії: ти заходиш до магазину, береш товар, наприклад фермерські продукти, і кидаєш гроші в скриньку. Так само є поля, де росте соняшник і поруч теж стоїть скринька. Якщо вам потрібні квіти, ви їх самі зрізаєте і платите гроші. За такою ж схемою реалізуються і мої листівки. Процес ніхто не контролює, немає камер, все розраховано на порядність людей. Авжеж, трапляються нечесні люди. Але система таки працює, бо у них є прибуток. Підхід «ти довіряєш світу, а світ — тобі» у них розвивався сотнями років. І мені це дуже подобається.
Просування української культури як вклад у перемогу
Після війни ми плануємо повертатися додому. Проте є питання: що таке кінець війни? Наприклад, якщо закріпиться певна фронтова лінія і не буде скасований воєнний стан, то для нас це не кінець війни. Але ми хочемо повертатися. У Києві нам чудово живеться. І не треба їздити в якусь іншу країну за продуктами. До цього ми ніколи не замислювались, що німці їздять так у Польщу, швейцарці — у Німеччину... Хоча при цьому наш досвід і показав, які недоліки є в Україні. Тому коли ми повернемося, то ми й наші діти змінюватимемо країну. Так, я б дуже хотіла зайнятися проблемами екології. Хоча б почати з дачного кооперативу під Києвом, де у моєї родини є будинок — налаштувати там сортування та перероблення сміття. І така маленька ініціатива, можливо, переросте в щось більше.
З перших днів війни я розуміла, що не зможу тримати зброю. Для багатьох творчих людей важко робити щось войовниче, фізично захищати державу. Але ми, звичайні люди, маємо допомагати своїми способами, своїми медіа — так само, як журналісти. Мені здається, що культурна зброя в сучасному світі навіть більш потужна в політичному плані. Я навчалась за спеціальністю «Політологія», тож відчуваю, наскільки такі установи, як Ґете Інститут і Французький інститут просувають по всьому світу свої країни завдяки мові та культурі. І це потужний вплив.
Кожен день я себе звинувачую, що роблю недостатньо. Розумію, що в інших людей теж є таке відчуття. І це неправильно. Якщо ми щось робимо, це вже добре. Якщо ми продовжуємо радіти життю — не треба себе звинувачувати й за це. Час іде, і ці роки ніколи не повернуться. Думаю, і військові, які захищають мирне життя в Україні, не хочуть бачити нас у сльозах, в депресії. Тому потрібно продовжувати жити, радіти, допомагати Україні та просувати українську культуру — теж для перемоги.
