IT-підприємець Єспер Ліндгольт і волонтерка Валентина Варава підтримують армію України з 2014 року. Ми записали їхні історії
Данець Єспер Ліндгольт — засновник ІТ-компанії Livatek з офісом у Києві. З 2014 року він волонтерить і привозить автівки та карети швидкої допомоги українським військовим, за що навіть нагороджений трьома відзнаками від президента України, Міністерства оборони та УПЦ КП.
Ми вже спілкувалися з Єспером у жовтні 2021 року, та вирішили продовжити розмову на тлі повномасштабної війни росії проти України — запитали про перегін авто для українських медиків, співпрацю з громадською організацією «Ініціатива Е+» та вплив війни на бізнес.
А ще поговорили з керівницею «Е+» та давньою подругою Єспера Валентиною Варавою, яка докладно розповіла про потребу військових у «швидких», важливість і «живучість» авто на фронті.
Єспер Ліндгольт: все почалося з автівки для «Аеророзвідки»
Моя історія з Україною розпочалася 1996 року. Я тоді працював консультантом для Європейського Союзу — відповідав за створення центрів ділового спілкування в Алмати та Запоріжжі, які б допомогли малому бізнесу стати більш міжнародним. У Запоріжжі я познайомився з майбутньою дружиною — Оленою. Наступні десять років ми прожили у Данії.
А 2006 року мені зробили офер у Києві — запропонували посаду тимчасового гендиректора в одній з фірм, яка займалася мобільними застосунками. Я зацікавився і запропонував дружині переїхати туди з двома нашими доньками, щоб вони пізнали й Україну. Так ми повернулися.
Життя в Україні куди цікавіше, ніж у Данії, де все легко, чітко сплановано та структуровано. Тут набагато більше викликів. Знаєте, наш мозок — це теж своєрідний м’яз, який потрібно тренувати. І, живучи в Україні, потрібно постійно це робити. Ви відчуваєте, що не можете розслабитися — і це насправді добре, бо не залишає місця для нудьги.
Вже у 2013 році в Україні я заснував власну компанію Livatek, яка поєднує данську бізнес-культуру та український ІТ-талант. Невдовзі після того почалася Революція Гідності.
Я був на Євромайдані майже від початку протестів. З перших днів грудня шукав і привозив речі та їжу протестувальникам, багато з ними спілкувався. Я не був учасником Євромайдану у прямому сенсі слова, радше допомагав людям.
А потім росія окупувала Крим і вторглася на Донбас. Одному з моїх друзів у ГО «Аеророзвідка» знадобилася автівка, тож я знайшов гроші у друзів, придбав Ford Explorer 4×4 у Німеччині та перевіз її до України. Власне, з цього авто все й почалося.
Тоді це було майже нереально — ввезти з-за кордону вживану повнопривідну машину. Купа бюрократії, пошуків шляхів. На щастя, згодом процедура перевезення стала значно простіша.
Після купівлі тієї першої автівки у 2014 році я зв’язався з іншими експатами-волонтерами у Києві, щоб брати більше. Нам вдалося назбирати кошти на три карети швидкої допомоги. Аби використати їх максимально доцільно, нам порадили звернутися до Валентини Варави — голови правління «ГО «Ініціатива Е+» . Ця організація зародилася як об’єднання медиків Майдану й допомагає лікарням і військовим медикам з обладнанням та автівками.
Врешті, ті три карети ми передали в один зі шпиталів, волонтерський медичний підрозділ і артилерійській роті. Так все і закрутилося.
До 2019 року ми разом з «Е+» закупили близько 50 автівок — це були карети швидкої допомоги та санітарні автівки з лежачим місцем позаду. Останні мали вивозити поранених із зони бойових дій до асфальтованої дороги, де б їх уже могла забрати швидка допомога.
Багато машин завозили з Данії. У різні моменти їх перевезенням до України займалися
Світлина із закупленими для ЗСУ автівками. Єспер на фото — ліворуч
Формально ми експортуємо автомобілі з ЄС, у Польщі це займає лише кілька годин. З українського боку з імпортом для армії зараз усе гладко і просто.
Якщо раніше всі гроші на авто ми збирали в Україні, то з початком повномасштабної війни донатити стали й данці. Це мої друзі, друзі друзів та просто люди, які дізналися про ініціативу з Facebook — ми створили окрему групу «Авто для України». В середньому зараз ми закуповуємо по одній автівці на тиждень.
З кожною автівкою намагаємося завезти й медичне обладнання та матеріали, які отримуємо від лікарень і лікарів Данії. Від початку ми закуповували джгути, аптечки, дрони та міношукачі за заявками від конкретних військових частин. Також ми завозимо обладнання, яке закуповують інші волонтери у Данії та Німеччині. Особливість нашої групи — ми зосереджені саме на військових.
Бувають просто неймовірні історії. Наприклад, нещодавно ми у Данії побували на весіллі людей мого віку — близько 50 років. І вони відмовилися від подарунків на своє свято, попросивши гостей спрямувати гроші на благодійні закупи. Так ми отримали достатню суму, щоб придбати три автівки для фронту.
Я давав інтерв’ю про війну мало не щодня
Я стежив за новинами й попередженнями та розумів, що повномасштабній війні бути. Тож наші «тривожні рюкзаки» були зібрані заздалегідь. 24 лютого я прокинувся о 4:30 та подивився на зображення з камер, які встановлені на нашій дачі у Глевасі та які виходили на аеропорт. Небо було дуже освітленим — падали ракети. Ми заскочили у машини та поїхали до кордону.
Трохи більше ніж за тиждень я повернувся у Ягодин з трьома закупленими автівками. А тоді привозив ще і ще. Частину передавав через Валентину Вараву, частину через колег по роботі. Звісно, автівки ми заповнювали необхідним для українських військових спорядженням.
Завдяки розголосу у медіа мене активно кликали на данське телебачення та радіо, нам вдавалося швидко збирати гроші на машини. Данські фінансові видання цікавилися, як ми у компанії керуємо ризиками, яка у нас бізнес-стратегія під час війни, адже такий досвід сильно відрізняється від класичного для данських компаній.
Медіа запитували, як наша родина готувалася до вторгнення, як ми діяли 24 лютого, що коїлося на кордоні. Я давав інтерв’ю мало не щодня, і для деяких глядачів це виглядало, мов підготовка до війни у прямому етері. Все ж таки у Європі дуже давно не бачили нічого подібного.
Думаю, що волонтерство у
Допомагати — це мій привілей. Коли віддаєте щось людям і це змінює їхнє життя на краще — ви й самі почуваєтесь сильнішими. Тож вся волонтерська діяльність, у якій я брав участь з 2014 року, зростила мене. До того ж вона допомогла створити краще середовище для компанії. Це добра карма, яка допомагає залучати хороших співробітників і клієнтів, які також вірять у майбутнє України.
Президентська медаль «За гуманітарну участь в Антитерористичній операції», видана президентом України у вересні 2017. Медаль "За сприяння Збройним Силам України« від Міністерства оборони, грудень 2016. Медаль «За жертовність і любов до України» від Української православної церкви Київського патріархату, березень 2016
Сьогодні я витрачаю кілька днів на місяць на купівлю, організацію та перевезення автомобілів з Данії.
Частиною нашого Business Continuity Plan був переїзд до Польщі, можливо, відкриття офісу в Румунії. Але, зваживши всі за та проти, ми залишились. У довгостроковій перспективі нам краще залишатися українською компанією в Україні.
У перші дні вторгнення було багато невідомості та плутанини. Ми заздалегідь створили груповий чат у Telegram для взаємодопомоги, тож спершу оперативно відіслали наших колег до офісу у Львові, де вони могли б переночувати. Згодом організували проживання в готелі в Яремчі для 10 сімей. Деякі з них залишилися там на кілька місяців. І, звісно, дуже гнучко підходили до роботи вдома.
Безумовно, на ринку зараз не дуже просто — деякі замовники остерігаються розробки в Україні через війну. Мовляв, навіщо ризикувати, якщо я можу зробити аналогічне замовлення у Польщі?
Але я бачу майбутнє нашого бізнесу в Україні, як і мої колеги. Ми подбаємо про те, щоб наші справи йшли якнайкраще. І, звісно ж, я твердо переконаний у нашій перемозі у цій війні — крок за кроком.
Ми поспілкувалися з очільницею ГО «Ініціатива Е+» і подругою Єспера Валентиною Варавою, щоб більше довідатися про потреби українських військових у «швидких», зрозуміти, чому машини — витратний матеріал на війні і як допомогти військовим захищати країну.
Валентина Варава: потреба у медичних автівках на фронті — тисячі одиниць
Потрібно розуміти, що евакуація відбувається різними шляхами на різних етапах, які не можна ні порівнювати, ні суміщати. Евакуація по бездоріжжю вимагає санітарних джипів, тобто машин, для яких найголовніший критерій — всюдихідність.
«Швидка» по бездоріжжю не проїде. Тож санітарний джип довозить пораненого до асфальтованої дороги, де на групу вже чекає «швидка». І для неї головних критеріїв уже два: перший — швидкість доїзду до лікарні, другий — можливість надавати більш-менш повноцінну медичну допомогу, ставити крапельниці, проводити первинну діагностику, застосовувати дефібрилятор, портативний ШВЛ, ЕКГ тощо.
У «червоній зоні» взагалі потрібен інший, броньований вид транспорту, в ньому найбільша потреба. Часто військових евакуюють у три етапи: спочатку кидають наверх на броню і вивозять хоча б у «жовту зону», далі везуть на повнопривідному транспорті й уже потім на «швидкій», яка має максимально оперативно доправити поранену людину до лікарні.
Автомобілі «швидкої» дорожчі, до них більше вимог. Потреба у них і в джипах становить тисячі одиниць. Наша організація з лютого передала армії 130 автомобілів. З них дві третини — це карети швидкої допомоги.
І дуже важливо розуміти, що автомобілі — це, по суті, витратний матеріал. Середній вік автівки на війні — місяць-два. Якщо вона за цей час вивезе хоча б одну людину, то вже повністю виконає свою функцію.
Якось увечері ми доставили «швидку» в район Сєверодонецька. Наступного дня медики вислали з нею фото об 11:50, а через 15 хвилин по машині прилетіло. На щастя, вона підлягає ремонту, але займаємося нею уже два місяці. Сподіваюся, наступного тижня зможемо передати її іншому підрозділу. Однак на це йде багато грошей, часу та людського ресурсу
З 2014 року були напрацьовані маршрути евакуації до найближчих лікарень. Нині ж старі маршрути не працюють, створюють нові. Я знаю про евакуації, які тривали не те, що
Звісно, за таких обставин втрати є великими, саме через те, що неможливо людину довезти швидко до лікарні. Нерідко це через брак транспорту обох видів — і санітарних джипів, і «швидких». Це трапляється і через те, що лікарні розташовані далеко або не мають належного обладнання.
Один із розбитих санітарних «Богданів»
Тому ми працюємо і з лікарнями прифронтової зони, надаємо їм дороге та складне обладнання — це питання життя людей. Тиждень тому я передавала апарат ШВЛ з моніторами в Інститут Зайцева, у реанімацію, де проводять операції на серці. І була вражена, коли побачила там монітори 1988 року. Це такі великі й важкі «дури». Кажу: «Слухайте, у вас тут музей, чи що?». А мені відповіли, що нічого, воно працює. А в цьому інституті, на хвилиночку, за минулий рік провели близько 400 операцій на серці. І зараз вони нашим військовим кулі із сердець витягають.
Наші донори — це і приватні ініціативи, й волонтерські організації, і навіть уряди
Ми маємо справу з різними донорами. Це і фізичні особи в Україні та за кордоном, неурядові організації, навіть уряди. У всіх різна позиція. Хтось готовий допомагати військовим і цивільним. Хтось — тільки цивільним.
Одні з найбільших донорів — це організація Free Ukraine зі штаб-квартирою у Швейцарії. Там невелика група людей, яка робить шалену роботу. Вони збирають кошти та передають нам «швидкі» конвоями. Free Ukraine обрали нас партнерами, бо ми водночас документально правильно все оформлюємо і є мобільними та розважливими.
Ще в Данії є велика волонтерська група Bevar Ukraine, яка займається «швидкими». Один з її організаторів — данець українського походження Володимир Дудка.
А з Єспером нас ще давно познайомив Володя Кочетков, який загинув 15 березня 2015 року — легендарна людина, яка стояла біля джерел «Аеророзвідки» в Україні. Єспер запропонував йому автомобіль швидкої допомоги, а Володя цим не опікувався і спрямував до нас. Це й була наша найперша «швидка» взимку
З того часу Єспер перегнав близько 60 автомобілів. Це давня дружба. Данське хюґе у найкращому прояві. Тут він тобі варить пиво, тут же жене «швидкі» і залучає до цього родичів — я багатьох його близьких знаю саме через постачання автомобілів для фронту.
Кілька прекрасних «швидких» передавав з Мюнхена Український вільний університет. Ми також переганяли 16 автомобілів швидкої допомоги від уряду Нідерландів Міністерству охорони здоров’я України.
Є і приватні ініціативи. З останніх — двоє австрійських дядечок вирішили купити в Україну «швидкі». Купили та звернулися з їх переданням до Rotary Club Austria. Єспер є членом цього клубу, був його президентом. Він скерував благодійників до нас, і ми передали ці машини на потреби ЗСУ.
Там була неймовірна історія. Коли хлопці приїхали забирати «швидку», то представили нам медика, який на ній мав працювати. Бачу, що чоловік серйозний, мовчазний. Ми всі жартуємо, а він уважно спостерігає, мовчить. Я до нього звернулася і второпала, що він мене геть не розуміє і дуже зрадів, коли я звернулась до нього англійською. Хлопці пояснили, що цей медик на контракті у ЗСУ — з Австрії, і лише потроху починає говорити українською. І «швидка» до нього приїхала австрійська. Це абсолютна випадковість, таке неможливо зрежисувати.
Ми розуміємо ситуацію у різних бригадах і закриваємо дірки на певних ділянках фронту
Ми передаємо машини з
Я пробувала звернутися до командування Медичних сил ЗСУ щодо розподілу машин, коли була змога завезти їх партіями, але, на жаль, вони тоді не спрацювали швидко. У нас же це займає всього кілька годин — від моменту, коли з’являється інформація про потенційну машину, і до вибору військової частини.
Ми розуміємо, що є у бригадах, і намагаємося закривати дірки на певних ділянках фронту. Скоро буде наступна партія автівок, тож я підіймаю контакти та знаю, де ситуація найгірша, яка частина найбільше втратила медичної техніки. Туди й спрямуємо допомогу.
Із закупівлею речей для військових, які є дефіцитними, непросто. По-перше, психологічно. Автомобілів набагато менше, ніж запитів, і складно прийняти, що ти не можеш допомогти усім і швидко. Або ж що твоя допомога може надійти запізно. Це питання грошей, браку часу та роботи з донорами.
По-друге, це затримки через особливості нашої банківської системи. Я з’ясовувала, як організація може купити транспортний засіб, і виявилося, що на це треба зібрати величезну купу документів.
Зараз ми готуємо проєкт з мінімум сімома санітарними джипами для підрозділів ЗСУ, але погодили з донорами, що вони перекажуть основну частину суми на закупівлі транспорту нашому партнеру у Європі. Бо якщо гроші підуть нам, ми будемо дуже довго розбиратися з банком. Це сильно дратує, але мусимо підлаштовуватися під реалії.
