Українська легенда IBM. Інтервʼю з науковцем та винахідником Любомиром Романковим
Любомир Романків — провідний науковець компанії IBM, автор майже 70 патентів і двох десятків відкриттів. Народився в Україні, здобував освіту у таборах для біженців, емігрував у Канаду та став винахідником світового масштабу у США.
Його називають «хрещеним батьком» Apple — Романків зробив революцію в комп’ютерній індустрії, винайшовши тонкоплівні магнітні головки для запису інформації, які уможливили появу жорстких дисків і персональних комп’ютерів. IBM Fellow з 1986 року — відзнака, якої удостоїлася всього 331 людина за всі роки існування компанії. У 2012 році Любомир Романків був введений до Національної зали слави винахідників США, ставши другим українцем після Ігоря Сікорського. Зараз науковцю вже 91 рік, а він продовжує продукувати ідеї для винаходів.
Ми поговорили з паном Любомиром про його життєвий шлях, створення тонкоплівних магнітних головок і перший візит в Україну після еміграції, який був схожий на сюжет пригодницького фільму про шпигунів. А ще науковець розповів, як обирав між чотирма найпрестижнішими вишами США, чому не зустрічався з Возняком і як це, ставитися до науки як до гри.
«Мої знання з фізики, хімії, технології та інженерії були набагато вищі, ніж у моїх канадських однокласників»
— Ви покинули Україну у 1944 році, коли вам було 13. Освіту продовжували здобувати у таборах для біженців. Як вдалося отримати таку сильну підготовку з математики, фізики, хімії, що ви успішно склали випускні іспити, а потім вступили до університету?
До від’їзду з України я вчився у Львівській гімназії. А до того батьки мене навчали вдома, бо йшла війна й освітній процес був призупинений. Моя мама — вчителька, а батько — правник, тож вони добре орієнтувалися в науках і дали мені знання з математики та фізики. Крім того, часом вони наймали для мене людей, які займалися з дітьми, що не мали можливості ходити до школи. Щойно стабілізувалася військова ситуація у
Загалом математика, фізика, хімія в Україні (в ті часи Львів перебував у складі Польщі, а потім під німецькою займанщиною) були на рівень вище, ніж у Канаді чи Америці. Я б навіть сказав, що й до сьогодні математичні, фізичні, хімічні науки продовжують бути на рівень вище в Європі, ніж в Америці чи Канаді.
Коли радянський фронт, який швидко просувався, уже доходив до Тернополя, більшість людей, які не бажали залишатися у СРСР, тікали до східної Польщі або Словаччини. Ми спершу виїхали до Криниці — тоді це була Польща. Весь цей час батьки вчили мене. Одночасно майже всі викладачі з двох львівських гімназій виїхали до Криниці, бо казали, що це буде останнім місцем, де фронт затримається. Але той просувався далі — і ми переїхали до Словаччини, спершу осівши у Братиславі. І знову-таки весь цей час ми їхали не самі: з нами було багато вчителів і студентів з обох львівських гімназій. І як тільки ми осідали на
Коли закінчилась війна, ми опинилися в Австрії, біля Зальцбурга. А звідти переїхали до табору для переміщених осіб у Мюнхені. Там я продовжував навчання з тими самими вчителями. Якщо не було викладачів з якогось предмета, на їхнє місце підбирали іншого фахівця з цієї дисципліни в таборі — і ми продовжували науку.
«Хотів стати архітектором, але життя склалося не так, як я хотів»
Мій прадід виїхав до Канади ще 1908 року. Ми знали, що він має ферму в провінції Альберта. Через ООН батьки сконтактували з ним, ми зробили еміграційні папери та переїхали до Едмонтона.
Як тільки прибули, мене миттю послали до української католицької школи (шкільна освіта в Канаді була безкоштовною) в 11 клас. Мої знання з фізики, хімії, технології та інженерії були набагато вищі, ніж у моїх канадських однокласників. Натомість мені бракувало володіння англійською мовою. Вчитель з математики та фізики був українського походження, він сказав мені: «Якщо ти не можеш відповісти англійською мовою, пиши українською, а ми знайдемо когось, хто перекладе». Тож я розв’язував задачі, і коли не знав, як написати відповідь англійською, писав українською, а за два дні мені повертали всі чернетки, де були написані англійські слова.
У такий спосіб я довідався, що у тій школі було троє вчителів українського походження, але народжених у Канаді. Вони намагалися мені допомогти. Пізніше навіть один священник, який викладав у школі, сказав мені: «Якщо ти не знаєш, як вимовляти правильно слова англійською, приходь до мене після занять, і будемо з тобою вправлятися у вимові». Я скористався його пропозицією та після уроків о
А о
Любомир Романків разом з батьками та сестрою. Фото з сімейного архіву
За цей час я настільки засвоїв англійську мову, що навіть міг працювати в урядовій інстанції, наприклад Альбертському провінційному парламенті. Я закінчив школу, склав іспити та заробив достатньо грошей, щоб частково оплатити собі університет. Просив, щоб мені дали можливість навчатися зі знижкою — і вони на це згодилися (хоча потім жодної знижки так і не надали). Спершу я хотів вступити на факультет архітектури, але в Університеті Альберти такої спеціальності не було. Тому я пішов на хімічну інженерію.
— Ви хотіли стати архітектором. Чи не жалкували потім, що не вдалося? Можливо, змогли інакше реалізувати свою любов до архітектури пізніше?
Так, я хотів стати архітектором, залюбки малював багато речей. Знайомі архітектори говорили, що з мене вийшов би гарний спеціаліст. Однак життя склалося не так, як я хотів. В університеті в Едмонтоні архітектурного факультету тоді не було. В Канаді ця спеціальність була лише в університетах Торонто, Вінніпегу та Британської Колумбії. А я не мав коштів їхати кудись, бо мусив заробляти не лише на те, щоб вижити самому, а й допомагати батькам. Моя сестра, яка теж вчилася в університеті на фармацевтичному факультеті, теж працювала після навчання з 18:00 до 00:00 у клініці. Це були найтяжчі роки, бо обставини вимагали від мене у
Спершу — так, я жалкував, що не можу піти на архітектуру. Але потім під час навчання зрозумів, що хімія для мене є цікавою, і перестав думати про архітектуру. Я просто концентрував свій розум на тому, щоб працювати на щось, що б приносило гроші на прожиття.
«Мою технологію використовують у видобуванні цинку вже майже 40 років»
— Після Університету Альберти вас прийняли ще в кілька університетів. Чому зупинили свій вибір на Массачусетському?
Якраз у той час, коли я закінчував навчання, в Альберті відкрили великі поклади нафти та природного газу. Після університету я пішов працювати на два роки до фірми Sherritt Gordon Mines, яка випродуковувала з природного газу пластики та нікель з нікелевої руди. Тоді я думав, що то буде праця на ціле життя. Мене це настільки зацікавило, що я продовжувати це вивчати.
Я назбирав грошей і прийшов до свого декана зі словами: «Я хотів би продовжувати вивчати хімічну інженерію в Альбертському університеті. Чи ви мене приймете?». Я майже не сумнівався, що він погодиться, бо я був другим за успішністю з 42 студентів на курсі. Він відповів, не вагаючись ні хвилини: «Ти вже знаєш все, що ми можемо тобі дати. Для тебе немає найменшого сенсу йти сюди. Я підберу університет, де тобі буде набагато краще вчитися, вищого рівня, ніж Альбертський».
Я не сподівався, що то буде Массачусетський технологічний інститут чи подібний за престижем. Коли за три дні я знов прийшов до декана, він сказав: «Ти маєш на вибір Массачусетський технологічний інститут, Колумбійський університет, Університет Пердью або Каліфорнійський університет. Обирай, який хочеш. Кожен тебе прийме, бо я з ними уже переговорив». Це були чотири найкращі з наукового погляду виші, які існували на той час у США.
Я переглянув програми тих університетів і вирішив, що спробую спершу піти до магістратури, а потім до докторантури. Коли я працював у Sherritt Gordon Mines, то зробив кілька винаходів, але не зміг переконати інженерів і керівників тієї фірми, що вони розв’язують цікаві проблеми та їх варто розробляти. Вони жартували: «От що ти знаєш, якщо ти лише два роки тому закінчив університет?!». Виявилося, що я знав більше, ніж вони думали. Бо насправді я знайшов набагато простіший спосіб видобування цинку з руди, ніж використовували до цього, коли потрібно було розпалювати руду до дуже високої температури, щоб отримати чистий сульфід цинку. Я ж винайшов хімічний спосіб, для якого була потрібна температура лише до 150 °C.
Коли я приїхав у Массачусетський технологічний інститут, то заявив, що хотів би взятися за цю тему. Професор, який мене прийняв і з яким я мав би працювати, вислухав мене і сказав: «Я про цю тему нічого не знаю. Не можу коментувати. Але схоже, ти знаєш, що хочеш зробити. І я буду радий стати професором для твоїх дослідів». Так, я почав працювати майже сам, бо він мав мало часу на мене.
Обставини вимагали від мене у
Після трьох років роботи я отримав достатньо результатів, прийшов до професора та спитав: «Чи можемо ми переглянути те, що я зробив? Бо, можливо, я вже виконав усе, щоб отримати докторський ступінь». Я виступив на дводенній конференції, де пояснював, як розв’язав поставлені проблеми. Після того він сказав: «Мені було цікаво довідатися, що вийшло — я не дуже цікавився тим, що ти робив, бо опікуюсь іншими проблемами. За пів року я виїжджаю до Європи на 12 місяців і хотів би знати, чи встигну дати тобі докторське звання? Напиши тепер наукову працю». Секретарка, яка слухала наші розмови, сказала: «Після двох днів, що ви між собою сварилися та розв’язували проблеми, професор вирішив, що в цій специфічній ділянці ти знаєш більше, ніж він, і що він може нагородити тебе докторським ступенем, а потім їхати до Європи».
Професор кудись виїхав на кілька місяців, а коли повернувся, то я вже мав закінчену наукову працю. І не тільки — відразу дві фірми захотіли використовувати мою технологію для видобування цинку з сульфідно-цинкової руди. Отак я майже самостійно втілив ідею, як по-іншому підходити до коштовного процесу, який потребував багато газу й інших палив. Мій спосіб полягав у тому, що руду просто вкидали у розчин, який розчинював її й електрохімічно виділяв з неї метал. Мою технологію використовують у видобуванні цинку вже майже 40 років.
Після цього Альбертський університет запропонував мені заснувати та очолити кафедру металургії. Однак на це були потрібні державні гроші, які я мусив чекати приблизно рік. У Массачусетському інституті довідалися про це та запропонували мені залишитися ще на рік навчання та робити досліди у них. І я погодився.
Роком пізніше, коли я мав би зачинати кафедру в Альберті, я захотів розглянути можливості для себе в Америці з урахуванням моїх кваліфікацій. Бо я був канадцем, а у США перебував лише як студент. І я подався до різних фірм. І вірите мені чи ні — всі вони запропонували мені роботу після інтерв’ю. У мене на руках було 16 оферів стати науковцем у різних фірмах. Так що Альбертський університет абсолютно відпав. І з тих пропозицій я обрав компанію ІВМ — International Business Machines.
— Чому саме її?
Тоді електрична технологія була на початковому етапі розвитку, всі тільки починали говорити про можливості комп’ютера, який міг би автоматично розв’язувати багато проблем. І мене ця тема зацікавила, тож я обрав ІВМ.
Чи не перше завдання, яке мені дали, привело до мого найважливішого винаходу. Комп’ютер складається з двох елементів — напівпровідникового процесора та пам’яті. Єдиним, що видавалося можливим для зберігання інформації, були тонкі магнітні плівки. Коли я починав працювати в ІВМ, магнітні головки виробляли за допомогою випарювання металів: вручну робили магнітну підкову, а потім теж вручну намотували її металевим дротиком. Це був неймовірно складний процес, коштовний і дуже повільний. Коли я почав розглядати можливості, як це змінити, мені спало на думку: а якщо застосувати для цього не лише металургійну галузь?
«Моя технологія зробила великий переворот у комп’ютерній індустрії»
— В одному з інтерв’ю ви казали, що паралельно з вами над цим завданням працювали дев’ять фірм-конкурентів. Чого не вистачило їм та що стало вашою перевагою?
Мої знання були унікальні в тому, що я мав дві спеціальності. Так що я вдало зміг сполучити знання з хімічної інженерії, металургії і додати до того літографію. Так що на тонких плівках я літографічно витворив дуже преціозну магнітну підкову величиною 1\4 людського волоска. І рівночасно хімічно опрацював метод, як ту підкову обмотати мідним дротиком.
Моя технологія зробила великий переворот у комп’ютерній індустрії. Бо раптом проблема, яка забирала величезну кількість сил і часу, була автоматизована за допомогою електрохімії та літографії. І замість 30 головок на площі 5×5 сантиметрів я продукував приблизно 1000 таких головок. За дві години можна було зробити кілька тисяч магнітних головок. І кожна з них була однакова, меншою за 1\4 людського волоска. Спосіб записування інформації став дешевим і швидким.
Насправді технологію ультратонких та ультрамалих дротиків для створення електрохімічних елементів використовують у багатьох сферах, не лише у магнітному записуванні інформації. А й у сполучуванні чипів з носіями тощо.
— Скільки часу ви витратили на розроблення свого винаходу?
Там було багато етапів, тож відповісти непросто. Сам процес будування такої головки — неймовірно складний, він вимагає 500 різних кроків у виробництві. Якщо підсумувати весь час, я б сказав, що витратив на розроблення перших магнітних головок три роки.
Щоб випробовувати головки, мені потрібно було співпрацювати з іншою частиною виробництва. Так що я майже кожні два тижні літав до Сан-Хосе, де інженери працювали над комп’ютерами, дисками та магнітним записом. Там я перебував упродовж тижня, поліпшував свою технологію, робив її простішою та легшою для використання. І потім знову летів до центральної лабораторії ІВМ у Нью-Йорку — The Thomas J. Watson Research Center (саме там розробляють більшість винаходів для ІВМ), де працював над іншою темою. А згодом знову повертався до Сан-Хосе. Тож у мене накопичувалася величезна кількість миль літання... Але то було моє нормальне життя.
— Перші роки роботи в IBM у вас не було публікацій, лише патенти. Чому так?
Відповідь на це питання дуже проста. Коли фірма ІВМ побачила, що має технологію, якою ніхто інший не володіє і навіть не розглядає як можливу, мені сказали: «Дуже добре! Ти зробив прекрасну роботу, і ми даємо тобі винагороду. Але тобі не можна буде публікуватися впродовж 10 років, бо ми хочемо мати контроль над цим знанням». Я погодився, мені платили дещо збільшену зарплату впродовж пів року.
Щойно заборона була знята, я почав публікувати матеріали. Але вже тоді майже підпільно багато фірм стали використовувати мою технологію. Ми в ІВМ намагалися зберігати її у великій таємниці. Але уявіть: лише дослідницька лабораторія нараховувала близько 1000 людей, тому встежити за всіма було нереально. Одними з перших, хто став продукувати магнітні головки за моєю технологією, була японська компанія NEC. Вони мені розповіли: «Ми купили знання в одного з науковців, який покинув ІВМ і був готовий нам продати інформацію». Ця японська фірма знала, що я не можу публікуватися, і також заборонила своїм працівникам це робити задля того, щоб тримати інформацію у таємниці й бути унікальними серед тих, хто продукує подібні головки. Щойно ІВМ зняли заборону, вони теж дозволили своїм працівникам писати статті.
Взагалі у цій історії немає чогось унікального. Серед наукових фірм в Америці це є поширеною практикою.
— Чи правда, що в Японії тонкоплівні магнітні головки називають вашим іменем?
Колись називали. Чи досі це так — не можу сказати.
«Ви можете мати й тисячу винаходів, але якщо їх не використовують ніде, то чого ж вони варті?»
— ІВМ спочатку не хотіли використовувати ваш винахід у персональних комп’ютерах. Вважаєте, це було помилкою з їхнього боку?
Вони не хотіли використовувати, бо не думали, що все спрацює так добре, як я описував.
Мушу сказати, що якби я не випродуковував тих магнітних головок, таких малесеньких і так багато на одній підметці, то не знаю, чи фірму Apple створили б так скоро. Перші диски для комп’ютера з моїми головками ми зробили у Сан-Хосе. Звідти виїхав один з інженерів ІВМ, почав шукати роботу та влаштувався в Apple. Він розказав їм про ті диски — й Apple купила в ІВМ перші диски з моїми магнітними головками. Стів Возняк був тим інженером, який застосував мої диски й мої головки, щоб збудувати портативний комп’ютер. Коли вони побачили, що ті диски працюють, то замовили в ІВМ велику партію й дістали у нас ліцензію на виробництво. Через деякий час вони вже почали будувати власні комп’ютери, але все ще використовуючи створені мною диски та магнітні головки.
— Чи зустрічалися ви зі Стівом Возняком? Якщо так, то чи обговорювали з ним своє українське походження?
З Возняком я ніколи не зустрічався. Він живе на заході, в Каліфорнії. І насправді в мене не було жодної причини з ним зустрічатися. Навпаки, моя компанія могла б бути дуже незадоволена, якби це сталося, бо вони могли подумати, що я хочу створити іншу фірму та стати конкурентом ІВМ.
— У вас 180 наукових відкриттів, 68 з них запатентовані. Вам належить фраза: «Коли ви вмикаєте комп’ютер, сім моїх патентів працюють на вас». Розкажіть про ці патенти.
Там є багато різних технологій. Одна з них — це магнітні головки. Інша — сполучення тих магнітних головок до коромисла, яке літає понад диском і вишукує місце з інформацією. Ще одна — зі сполучення різних елементів з головками. І взагалі вся технологія, пов’язана з електрохімією, що нині використовується в електронних приладах, здебільшого базована на моїх винаходах. Я не можу перерахувати всі, але загалом їх 68.
Бачите, ви можете мати й тисячу винаходів, але якщо їх ніде не використовують, то чого ж вони варті? Я маю 68 американських винаходів, які були скопійовані японцями, китайцями тощо, — їх тисяча. Але саме з моїх розробок постійно застосовується в кожному комп’ютері сім або вісім. Щоразу, коли ви натискаєте кнопку «пуск», якась частинка у комп’ютері, яку я винайшов, уже активізувалася і працює для вас.
«Ваші знання та інтуїція можуть підказати найбільш правдоподібну відповідь»
— Ваша цитата: «Я маю дуже широкий світогляд. Науковці часто дивляться вузько, бачать лише один напрямок. Я ж відкритий до всього, що бачу навколо. Третина моїх винаходів — це випадкові речі. Коли шукали щось одне, а знайшли інше». Наведіть приклади таких винаходів.
Мені зараз не спадає на думку конкретний приклад. Але я можу сказати, чим дивував своїх співробітників-науковців. Звичайно, коли ми робимо експерименти, то сподіваємося отримати певні результати. І ось приходить до мене співробітник і каже: «Ми шукали таким і таким чином, а воно не виходить. Навпаки, результат протилежний». Пересічний науковець скаже: «Ну, добре, то давай далі шукати правильну відповідь». Моє ж перше прохання завжди таке: «Опиши мені точно свої спостереження». Після того я йому кажу: «Дуже добре!» — і знаходжу ту ділянку, у якій цей результат можна застосувати. Хоча насправді такої цілі не було. Цей винахід був випадковим, невдачею для мого оригінального процесу, але він може бути важливим для чогось іншого. І я шукав, куди це застосувати.
Часто люди вважають результати невдачею та відкидають ідеї. Я, маючи широкий погляд на різні сфери (чи це металургія, хімія або електроніка), завжди дивлюся: добре, де я можу використати те, що винайшов? Таких випадків було дуже багато.
— Що вплинуло на формування у вас широкого світогляду? Як вам вдалося звільнитися від зайвих рамок?
Мене цікавить багато речей. Коли я чимось захоплююсь, то намагаюся дізнатися більше. Так що я, приміром, часто читаю про відповідне харчування; про те, як функціонує людський організм — все це мене цікавить. І я намагаюсь ознайомитися з усією можливою інформацією.
— Ви також колись казали, що велику роль у вашій науковій, винахідницький діяльності відігравала інтуїція. Комусь може це здатися дивним у плані застосування до точної науки...
Коли ви думаєте про різні речі, можливості, вам спадають на думку різні відповіді. Ваші знання та інтуїція можуть підказати найбільш правдоподібну відповідь. Нерідко певна ідея може видаватися ідеальною, але насправді вона ані настільки добра, ані життєздатна. Тому треба шукати іншу. Коли я думаю про наукові речі, то питаю себе: чи це можна втілити у реальність або ж це лише щось уявне, неможливе на практиці? Звичайно, мені важливо, щоб питання було розв’язане не лише у моїй голові, а була практична цінність.
— Ще у 1970-ті у вас була ідея збудувати невеличкий комп’ютер, сполучений з мозком електричним сигналом, що допомагатиме людині запам’ятовувати інформацію. Чи були ще схожі ідеї, які ви не реалізували, але з часом вони стали реальністю чи більш імовірними до втілення?
У мене було багато ідей. Але я пригадую дуже точно цей момент, коли розробив перший портативний елемент, поклав його у кишеню, прийшов з ним до директора та сказав йому: «Я маю тут елемент, який може запам’ятовувати все те, що ми говоримо». І ми почали обговорювати те, як він працює. За сьогоднішніми мірками він був досить примітивний, але вже працював. Коли я повертався від директора до своєї лабораторії, мені спало на думку: а що як знайти спосіб сполучення з мозком? А це означало, що треба було мати короткохвильовий елемент, який буде з одного боку у вашій кишені, а з іншого — десь за вухом, на шкірі — без того, щоб проломлювати череп. Тоді те, що ви думаєте, відразу автоматично записуватиметься на цей комп’ютер у кишені.
Якби тоді мені не дали інших завдань, я б, можливо, почав працювати над цим. А сьогодні Ілон Маск став займатися таким елементом. Не знаю, як далеко він зайшов, але ми бачимо, що він використовував мавп для вбудовування в їхні мізки чипів.
«В останній рік я мало займаюся винахідницькою діяльністю, бо живу далеко від лабораторії»
— Ви якось говорили, що на ваших винаходах ІВМ заробили 2,1 мільярда доларів. При цьому премію ви отримали лише раз. Якщо фінансових заохочень не було, як керівництво показувало, що цінує вас? Наскільки часто надходили пропозиції від інших компаній, чому не приймали їх?
Я залишився в ІВМ навіть попри те, що мав багато пропозицій від інших компаній, зокрема заснувати та керувати двома компаніями. Також я отримав запрошення стати професором у двох університетах.
Однак після перших моїх винаходів і того, як ІВМ побачили мої знання, вони старалися зробити все можливе, щоб я мав якнайменше зв’язків з іншими фірмами. Для них це була небезпека, що я піду працювати деінде.
Крім цього, ІВМ у той час вважалася провідною фірмою у сфері комп’ютерів. І це відігравало важливу роль. Коли я приходив до них і говорив: «Я винайшов таку-то річ. Це буде цікавим для того чи іншого», — вони настільки мені довіряли, що казали: «Так, це цікаво. Скільки тобі потрібно людей, щоб далі розробляти це?». Розумієте, вони надавали мені всі умови для роботи. Може, й не платили стільки, скільки б я отримав, якби, скажімо, заснував власну фірму. Але ІВМ давали можливості в різних сферах, де інші фірми мали обмеження.
— Ви працювали до 85 років, хоча зазвичай в IBM йдуть на пенсію у 65. Це було більше ваше бажання залишитися чи ініціатива керівництва?
Коли я вже збирався казати «Ну, тепер я хотів би йти на пенсію», мене спитали: «А тобі нудно у нас? Якщо ні, то лишайся і скажи нам, над чим хочеш працювати». Мені давали свободу обирати проєкти, чого я б не мав у інших фірмах. Приміром, коли треба було винайти свій спосіб продукування сонячних батарей, це потребувало п’ятьох людей і два роки часу.
Романків у пластнуському однострою. Про звʼязок науковця з «Пластом» — далі за текстом
— Над чим саме працювали в останні роки перед пенсією?
Серед іншого над сонячними батареями. То був контракт, який взяли ІВМ. Так що я переїхав до Франції та займався цим. Французам вдалося зробити сонячні батареї, але розміром лише 5×5 сантиметрів, а щоб вони приносили практичну користь, потрібно, щоб вони були приблизно метр на метр. Я був єдиною людиною, яка розуміла, як масштабувати пластини, які покривали метали. Застосував для цього свій спосіб. Там мала бути дуже рівномірна площина, і це було складно зробити, навіть потрібно було збудувати фабрику, яка б це робила.
— Уже після того, як ви вийшли на пенсію, чи виникали у вас ідеї, які ви передавали, наприклад, у ту ж фірму ІВМ? Чи ви зовсім відійшли від винахідницької діяльності?
В останній рік я мало займаюся винахідницькою діяльністю, бо живу далеко від лабораторії, книжок і матеріалів, які я міг би використовувати. Так, у мене є багато ідей. Я стараюся передати їх молодшим колегам. Я вважаю, що я не єдиний маю право на якісь винаходи. Якщо я віддав комусь ідею і бачу, що вона працює, то я з ними радо комунікую, обмінююся думками. Якщо вони, скажімо, натрапляють на труднощі, то я просто кажу: «А давай-но спробуємо таке і таке: чи воно вдасться?». Для мене робота з приємними людьми — своєрідна забавка.
— Але ж ви пішли на пенсію у 85, тобто потім наступні п’ять років до 90 все одно продовжували працювати?
Так, я продовжував робити багато речей. Це тільки називалося виходом на пенсію, але насправді я працював над різними ідеями. Наприклад, над конденсаторами для електричного живлення. Або якщо бачив, що хтось розробляє певну тему, а я можу долучитися, то робив це. І для мене не важливо, чи внесуть потім моє прізвище в список винахідників. Я задоволений, що ця людина просунулась уперед.
«Скажімо, я хочу полетіти на Місяць чи Марс, але хто оплатить усі мої плани?»
— Цитата з вашого інтерв’ю: «Я йду на роботу з радістю, бо буду „гратися“ з моїми колегами увесь день чи ніч». І зараз ви сказали, що робота з людьми, з якими вам приємно працювати, «то є своєрідна забавка». Як це — ставитися до науки як до гри?
Так, це моє розуміння науки. Як я отримую певне задоволення від того, що роблю? Я маю певні виклики та шукаю відповіді на них. Я кажу, що малі діти мають дешеві, невеликі забавки. А старші, як я, мають більші, такі, що можуть коштувати й 100 тисяч доларів. Я займаюся наукою не для того, щоб здобути собі ім’я. Це «гра», моя «забавка». Так я задовольняю своє бажання дати щось нове світу. Як художник, побачивши цікавий краєвид, каже: «О, я це намалюю», так само і я — бачу щось цікаве: «Ну, чи зможу я реалізувати таку річ, що дотепер ніхто не реалізував?». Це певний виклик.
— У вас була така професійна свобода, ви могли займатися тим, що хотіли. Чи всі ваші задуми, мрії вдалося здійснити?
Здебільшого я думав дуже реалістично. Я ніколи не вигадую речей, які на ділі не можна втілити. Я не фантазую дарма, якщо мій розум каже мені, що наука ще не розвинена до тої міри, щоб це стало можливим. Я обираю цікаві завдання, які потрібні для світу і є реальними. І не лише з погляду виконання, а й фінансів. Скажімо, я хочу полетіти на Місяць чи Марс і повернутися. Але хто оплатить усі мої плани та побудову того апарату, на якому б я летів? Так що я беруся до виконання того, що можливо. Це не означає, що кожну річ я успішно виконаю. Бо кожна з них є новим викликом для мене, для інших науковців.
Іноді я зацікавлююсь, коли хтось каже: «Це вже намагались зробити, але не досягли успіху, це неможливо втілити в життя». Я тоді пропоную: «А давай я подумаю і, може, знайду спосіб?». Я вам говорив про сонячні батареї, над якими я працював для Франції. Тоді професор з Парижа винайшов можливість зробити батареї, але лише 5×5 сантиметрів, так що вони практично не мали застосування. Він сконтактував зі мною через свого приятеля, і ми домовилися, що можу попрацювати над тим, щоб збудувати батарею величиною метр на метр. А він мусив дістати гроші від французького уряду.
Я ніколи не вигадую речей, які на ділі не можна втілити
Влада дала фінансування, і мені виділили лабораторію у Франції, де я пробув рік. Сама собою батарея дуже складна, має
Як мені розповів професор, уряд взяв до відома, що такі батареї можна збудувати, і вони це тримають як одну з можливостей генерування електроенергії. Як я знаю, наразі вони ще використовують їх як експериментальний метод, а не комерційно. Можливо, зараз беруть для специфічних або військових цілей, але наразі мені про це ніхто не повідомляв.
— Як ви ставилися до того, що вам не вдавалося у професійному житті?
Для мене кожен експеримент має два або й три варіанти закінчення. Перший — це успіх у тому, що ви запланували зробити. Другий — повна невдача. Але з кожної невдачі ви можете багато чого навчитися і часто випродукувати щось, що ви на ділі не вважали за можливе.
Переважно науковці вважають: у мене є такий-то план — і буде успіх, а якщо не вийде, то покину спроби й буду дуже незадоволений тим, що робив. Мій підхід такий: я маю певну ціль, намагаюсь її досягти, і знаю, що повинно бути успіхом, а що ні. Але якщо немає успіху, то я дивлюся, що можна зробити з тим, що я винайшов, чи є інший спосіб це ефективно використати.
«Кожний мій крок у Москві відстежували»
— В одному з інтерв’ю ви казали, що читаєте українські новини по три-чотири години на день. Зараз так само?
Всі новини з України мене дуже цікавлять. Коли було 9 травня, я нетерпеливо очікував: що станеться, що путін вигадає? Я майже не спав, а слухав усе, що міг знайти у телефоні про ситуацію в Україні. путін хвалився, що він досягнув усіх своїх цілей, але мало що здобув, майже нічого. Бо Україна надто сильна країна, і українці дуже прив’язані до своєї нації, віддані їй. Тож йому нічого не вдасться.
Я дуже-дуже переживаю за все, що відбувається в Україні. Декому це може видаватися дивним — тим, хто спеціально переїхав з України до США, Канади та за два-три роки намагається якнайкраще вивчити англійську мову, переходить на неї у спілкуванні з дітьми. Мене це не лише вражає, а й ображає. Я приїхав до Америки у віці
— Який ваш найяскравіший спогад з дитячих років у Жовкві?
Мені важко обрати єдиний спомин, їх багато з Жовкви. Наш дім був якраз навпроти парку, і я завжди бавився там. Ще моя мама пускала мене через дорогу, де був фотограф, який робив миттєві знімки. І я залюбки дивився, як він робив ті світлини, а потім продавав їх клієнтам. Тоді думав: а може, я колись стану фотографом? І насправді я люблю фотографію та зробив багато знімків у зрілому віці.
— Чи залишилися у вас родичі чи друзі дитинства в Україні?
У мене є родичі в Україні. Переважно на заході країни, а також на Холмщині, яка тепер є частиною Польщі. Так, ми з ними на зв’язку.
— Коли ви вперше побували в Україні після того, як покинули батьківщину у 13 років?
У
У Москві мене шокував один випадок. Там була велика конференція приблизно з тисячею учасників. Я чекав телеграму з Америки. І от думаю собі: напевно, її донесуть до кімнати. Раптом, під час перерви у виступах, коли ми, науковці, говоримо між собою, хтось ззаду по плечу мене поклепав: «Ви Романків?» — «Так». — «Для вас тут телеграма». Тобто він ззаду мене впізнав, що я — Романків! То мені дало знати, що кожний мій крок у Москві відстежували.
Після моєї доповіді про головки до мене підійшов дуже приємний чоловік, джентльмен і заговорив чудовою українською мовою: «Я є професором університету в Києві. Мене просили вислухати вашу доповідь і сказати, чи варто вас запрошувати з доповіддю. І я вирішив: так». Я сказав: «Добре, я поїду. Але я ж просив Київ і Львів, а ви мені говорите лише про Київ». Той чоловік відповів: «Насправді я не повинен вам того казати, але від того, як ви поводитиметесь у Києві, залежатиме, чи поїдете ви до Львова». Так що я зрозумів, що мушу поводитися дуже коректно.
Архівні кадри Києва у
У Києві, крім намагання бути чемним, робити все те, що вони бажають, мені довелося читати доповідь у Київському університеті. Перед цим мене питали, якою мовою я виступатиму — англійською, російською чи українською. Я сказав: «Українською». І до мене увечері привели студента чи викладача, щоб перевірити, як моя доповідь звучить українською.
Наступного дня я пішов в університет з доповіддю, аж раптом професор Андропов (він був головою відділу хімічної інженерії, я дуже добре пам’ятаю його прізвище) знову запитав мене, якою мовою я виступатиму. Я відповів і додав, що лише українською можу добре висловитися на цю тему. Тоді він каже: «Зачекайте хвилинку! Покличте перекладача, бо я погано розумію українську». Я пожартував: «Мене дивує, що я в українському університеті, де всі повинні розуміти українську мову, а мушу мати перекладача на російську». Я був здивований, що той професор не озлився на мене, тільки сказав: «Я дуже перепрошую, але я росіянин і є головою цього відділу, але не розумію української».
Так, я дуже чемно поводився, але на кожному кроці, де міг підкреслити, що я українець, запрошений як українець і винаходи зроблені українцем, а не, наприклад, канадцем чи американцем, я це робив. І тому говорив рідною мовою.
Доповідь пройшла добре, мені ставили різні запитання. А потім ввечері кілька студентів показували мені Маріїнський парк. Ми прийшли туди. Чому вони обрали той маршрут, мені стало ясно, коли стали пояснювати, що тут колись була наша Верховна Рада, відбувалися такі-то речі за часів Першої світової війни, потім були такі зміни тощо. Вони були, так би мовити, «свої хлопці», які використали нагоду побути зі мною та хотіли передати мені знання про Україну, показати Київ, повідати про його історію. І рівночасно розказати про себе і довідатися, що діється у західному світі. Так що я був дуже задоволений.
Потім у парку був цікавий випадок: вони замовили столик у кафе, але нам дали не той столик, що ми хотіли, а інший. Ми попивали пиво, спілкувалися. Якщо я починав говорити на дуже чутливі для них теми, то один зі студентів тримав черевик на моєму черевикові й натискав мені на ногу, щоб я припинив. А потім він взяв мою руку, підніс попід стіл і дав помацати, що там був апарат для прослуховування.
Загалом мені сподобалась подорож до столиці, але ж я домовився, що їду до Києва лише за умови, що мене пустять до Львова. Тому я спитав, коли це буде. Мені відповіли: «Сьогодні їдемо поїздом проти ночі». По приїзді мене поселили у готель «Інтурист», показували, де і що.
Я так хотів поїхати туди, бо мав родичів у Львові. Але в той час було просто неможливо, щоб вони приїхали відвідати мене до готелю — для них це було дуже небезпечно.
— Ким були ваші рідні?
Це була сестра тітки, яка працювала лікаркою. Ще одна двоюрідна сестра, фармацевтка, заміжня за лікарем. То була українська інтелігенція. Вони дуже хотіли, щоб я до них приїхав, але боялися навідатися до мене. Так що ми домовилися, як я маю одягнутися: у сірі штани та білу сорочку — так тоді більшість людей ходили по вулицях. Львів я знав, тому що там мешкав, коли вчився в гімназії. Рідні мені назвали точне місце, де я маю зловити таксі і за якою адресою вони мене чекатимуть.
До речі, був цікавий випадок у готелі. Я припускав, що мене можуть підслуховувати або підглядати за мною. Тому коли увійшов до номера, то став шукати настінні гачки, на яких нічого не висить. Так я і знайшов на одній стіні такий гачок і повісив на нього свій капелюх. Так що я був більш-менш підготовлений до «операції», щоб зустрітися з рідними.
Мене спитали, які в мене плани після обіду. Я сказав, що дуже втомлений нічною подорожжю та хотів би, щоб мені дали спокій і можливість виспатися: «Прийдіть до мене після 18:00». Бо зі мною весь час від Києва був «опікун», який не відступав ні на крок. Але якщо у столиці мене приводили до готелю, скажімо, о
Отже, я сказав, що хочу відпочити. То була
Коли я від’їздив, то мав дуже цікаву розмову про те, «чи не хотіли б ви залишитися тут, бо це таке гарне місто, а ви тут колись вчилися, ми дуже радо слухатимемо ваші доповіді» тощо. Я відповів: «На жаль, ні. Мене пустили до Львова на два дні, і тепер я мушу їхати до Києва». Схожа ситуація була у Києві, але навіть більш настирлива. Студенти (я не знаю, чи то їм казали так робити) настоювали, щоб я залишався, бо, мовляв, університет дасть мені усі можливості, які я маю в ІВМ, і я матиму не лише 20 студентів, що зі мною працювали, а якщо треба, то й 50. Я сказав: «Дуже вдячний, але я планував відвідати вас, прочитати доповідь та повернутись. Я не можу ламати ці плани, бо в фірмі ІВМ я маю роботу, яка гарантована до кінця мого життя. І ви точно використовуєте більшість речей з того, над якими я працюю в IBM, бо копіюєте їх».
«В Україні, коли я приїздив у 60-річному віці, на мене дивилися як на того «старенького чоловіка»
— А після того, чи багато разів ви поверталися до України?
Після того мене ще запрошували до України, щоб я переїхав і вів досліди там. Але я завжди їм казав: «Я маю забезпечену на все життя працю в фірмі ІВМ. Вона дуже цікава. Мені дають змогу обирати те, над чим я хочу працювати, а не те, що вони наказують мені робити». Після того, як я винайшов магнітні головки, мені дали майже повну свободу.
— Ви сказали, що були забезпечені працею на все життя. Як це?
Якщо ви добре працюєте, то фірма вас ніколи не звільнить. До того ж мене зробили IBM Fellow — це найвища відзнака від компанії, яка означає, що ви не лише маєте роботу на все життя, а й повну свободу вибору проєктів. Таких IBM Fellows до 400 людей на цілу фірму.
— Після 1971 року скільки разів ви були в Україні?
Я більше не їздив в Україну після 1971 року аж до проголошення незалежності. Після
У мене двоповерховий дім, є велика українська бібліотека: всі твори Шевченка, Франка тощо. Видання і довоєнні, і часів займанщини, і ті, що з’явилися після 1991 року. Я ввечері йому сказав: «Ця кімната для вас, влаштовуйтесь. Якщо хочете, то почитайте книжки, які вас цікавлять». Уранці я прийшов і кажу йому: «Видається, що ви навіть не спали, бо навіть не роздягнулися». Він відповів: «Книжки ваші такі цікаві, що я всю ніч витратив на читання, бо тих книжок у нас не дістати й не побачити!».
«Пласт» дає відкритий спосіб мислення
— А після 1991 року чи багато разів ви були в Україні?
Після проголошення незалежності я їздив в Україну майже щороку, а іноді й кілька разів на рік, бо старався розбудовувати український «Пласт» [Романків є активним членом «Пласту» з середини
Я до сьогодні маю великий склад різних фото — головним чином із занять пластових груп, мені було цікаво їх знімкувати.
«Пласт» дає відкритий спосіб мислення. Він вчить того, що все, що ви робите, є своєрідною грою. У «Пласті» діти навчаються практичних речей. Наприклад, як прожити ніч у лісі без спального мішка. Ви можете взяти дітей у ліс, той ліс пройти — і нічого не побачити. А можете з’ясувати всі види дерев, що з них можна зробити, як їх вирощувати, який вигляд вони мають, коли щойно «вискочили» з землі, а який — коли це вже велике доросле дерево. Розумієте, то наука і гра.
У світі є 180 країн, у 160 з них є скаути. Що чотири роки відбувається світовий з’їзд скаутів — «Джемборі». Кожна країна посилає туди свої делегації — групи по
Я більше не їздив в Україну після 1971 року аж до проголошення незалежності
Я завжди вважав і вважаю, що вклад у розбудову української молоді — сильної, свідомої, обізнаної — є набагато важливішим, ніж вклад у старших людей, які мають сформовані погляди на життя. І часто вони є правильними. Навіщо їх міняти? Обмінятися думками — це одне, але щоб «накидати» комусь знання — абсолютно ні.
— Крім занять з «Пластом», чим ще були наповнені ваші візити до України?
Я давав лекції у Львівському університеті, Київському політехнічному університеті про технологію, яку розробив. Я також запрошував професорів з КПІ читати доповіді в ІВМ.
— Чи пропонували вам роботу в Україні вже за часів незалежності?
Не пропонували. Але я думаю, що головна причина була в тому, що тоді вже був широкий доступ до науки в Америці: професури та літератури, тому не було потреби щось вишукувати таємно. Так що це справді було не потрібно.
— А якби вам все-таки запропонували роботу в Україні, чи погодилися б? Яка це мала б бути робота?
Скажу чесно — я б не погодився. Як науковець я міг будь-коли приїхати читати доповіді в Україні. Фірма мене ніколи не обмежувала у таких подорожах. А якби я переїхав в Україну, то мав би фінансові обмеження та не мав би тих можливостей, які в мене були впродовж життя. Майже до
— Чи стежили ви за розвитком ІТ-індустрії в Україні?
Я перестав стежити роки три тому. Це почало бути для мене дуже обтяжливим.
«Якби я мав комп’ютер удома, то витрачав би час, який мені потрібен на відпочинок, на пошук цікавої інформації»
— Це правда, що у вас вдома немає комп’ютера? Чому?
Так. Усе дуже просто. В офісі я мав портативний комп’ютер. На роботі ніколи не було часових обмежень: я міг працювати скільки й коли хотів. Люди дивувалися, коли я дзвонив до них о третій ранку за моїм часом, а за їхнім часом то був приблизно обід. Просто коли мене щось цікавить, я витрачаю весь час на те, щоб це розв’язати, дістати відповідь на питання. Чому я не маю комп’ютера вдома? Тому що я б витрачав час, який мені потрібен на відпочинок, на пошук цікавої інформації.
— А коли вже вийшли на пенсію, чи не з’явився у вас все ж таки комп’ютер вдома?
Так, спершу я мав комп’ютер, але потім відніс його на роботу. І зараз користуюся здебільшого телефоном.
— Чотири роки тому в інтерв’ю ви сказали, що пишете книгу. Про що вона?
Так, я мав план написати книгу. Не про технології, а про свій життєвий шлях. Щоб дати людям можливість подумати, як можна у Канаді, Америці, Англії, Аргентині чи Бразилії бути українцем і залишитися ним назавжди.
— Чи вдалося вам її дописати?
Ні, тому що я захворів на серцеву недугу. А після неї на COVID-19. І зараз я ще поволі відходжу від цього. Думаю, якщо час на те дозволить, то я ще це зроблю. Але якщо Бог не дасть мені нагоди це зробити (мені вже 91 рік), то значить ні.
— Ваше ім’я внесене до Національної зали слави винахідників США. Крім цього, ви маєте ще десятки нагород і відзнак. Яка для вас найдорожча?
Насправді найдорожчим є якраз внесення до Національної зали слави винахідників США. Це дуже обмежений список, до якого приймають не більше як п’ять осіб на рік. Серед тих 580 науковців, які там є, всього троє з українськими прізвищами: я, Возняк і Сікорський.
«Я постійно питаю себе: «А що далі? Що я ще можу зробити, що можу дати світові?»
— Ваша цитата: «Прогноз на п’ять років можна зробити, на десять — важче. А спрогнозувати на сотню літ наперед — неможливо». Який ви можете зробити прогноз на п’ять років? А які припущення на десять?
Якщо говорити про п’ять років, то комп’ютерна технологія буде значно простішою — щось на кшталт маленького комп’ютера в кишені, про який я згадував: ви лише подумаєте, а вся інформація буде вже на ньому. А коли буде треба, то ви зможете ту інформацію черпати до свого мозку та її застосовувати. Це є вже напівреальним.
А припущення на десять років — це просто неможливо. Наука розвивається таким темпом... Не лише кожен рік, а з місяця на місяць. Думаю, майже немає науковця, який би міг передбачити її розвиток. Так, ми можемо спрогнозувати багато речей: польоти на Місяць, Марс тощо. І це все може статися. Але якщо говорити про речі, пов’язані з точною наукою, електронікою, їх важко передбачити. Я б не відважився. Я можу тільки сказати, що наука розвиватиметься таким темпом, що ми будемо робити речі, про які сьогодні навіть не можемо подумати.
— Як би ви порадили науковцям ставитися до роботи, щоб досягти успіху?
Перша і найважливіша річ: так, ви мусите працювати, щоб заробити собі на життя — це, звісно, вимога сьогоднішнього світу. Але рівночасно, як ви співпрацюєте з іншими людьми й піддаєте їм ідеї, ви популяризуєте свої думки, даєте тим людям можливість далі розбудовувати науку, технології. Я завжди дивлюся на науку як на щось цікаве, як на гру, але не таку, яка закінчується як партія у доміно. Я постійно питаю себе: «А що далі? Що я ще можу зробити, що можу дати світові?».
І не тільки як науковець, але як людина. Коли я, приміром, перемкнувся більшою мірою з наукових ділянок на «Пласт», то почав інтенсивно ним займатися. Дістав певні кошти з різних фірм на те, щоб розпочати групи у різних містах України. І в той спосіб заснував «Пласт» у майже ста населених пунктах.
— У розмові з вашим помічником я дізналася, що ви хотіли б приїхати в Україну...
Наразі лікар не дозволяє мені літати після ковіду. Але коли він мені дозволить, то я, певно, ризикну.