Июнь 02

"Я повна протилежність двадцятирічним сеньйорам". Розмова з DevOps, якого найняли на Djinni на $15k

Нещодавно на Djinni було пробито «стелю» суми найму — Lead DevOps Engineer погодився на офер у $15 тисяч. Він анонімно розповів про свій кар’єрний шлях, «пізнє дозрівання» у кар’єрі девопса та власні поради щодо того, як отримати високий заробіток.

Я мріяв стати кіберспортсменом, а не айтівцем

Я не планував ставати айтівцем. Ба більше, я повна протилежність двадцятирічним сеньйорам, бо почав будувати кар’єру порівняно пізно. Навіть комп’ютер у мене з’явився тільки у 15–16 років. До того я, як і багато підлітків, ходив до комп’ютерних клубів і мріяв про напівпрофесійну лігу в кіберспорті.

Ця мрія зберігалася до закінчення університету. Я вступив на інформатику у середині 2000-х, вчився на контрактній основі. Тоді ця спеціальність вважалася престижною. Але мене звідти «попросили», бо мені бракувало математичної бази. І я перевівся на факультет іншої, «довколайтішної» спеціальності.

Відверто кажучи, навчання мене не цікавило, багато пар я пропускав, граючи у тому ж таки комп’ютерному клубі. Довго закривав сесії, а ще довше — академічну різницю після переведення. Пам’ятаю, через не надто великі успіхи у навчанні до викладачів приходив за мене просити мій дідусь. Бувало, доводилося їздити на своєрідні «хабарі» — наприклад, до фізкерівника фарбувати гаражі. Загалом свій диплом бакалавра я вимучив.

Після закінчення університету довелося шукати першу роботу — батьки натякали, що кишенькових грошей просто так не даватимуть. І я попросився другим адміністратором до клубу, де протягом усього цього часу продовжував грати. Мене без проблем взяли — за роки, що я там провів, я вже знав і власника закладу, і перших адміністраторів, і клієнтів.

Та й плани щодо кіберспорту на той час мене ще не повністю залишили, тож це була win-win ситуація: я приходив грати, а після або до — працював. Це була позмінна робота «на побігеньках», заробляв я там близько 200 грн на місяць. Якщо перший адміністратор — тримав касу, то я протирав клавіатури після спітнілих дядьків і інколи підміняв його на посту.

Кар’єру айтівця я почав у суді

У 2010-му ми з командою брали участь в онлайновій аматорській лізі з Counter-Strike 1.6 від Cyberarena, які того ж року відкрили на той час найкрутіший комп’ютерний клуб Європи в Києві, посіли там одне з призових місць. Це давало нам можливість переходити на напівпрофесійний рівень.

В Cyberarena також був потужний онлайн-портал, журналіст якого взяв у мене інтерв’ю і запостив на їхньому сайті. Приблизно тоді ж я зрозумів, що мені подобається і вдається писати. Тож я запитав цього журналіста, чи не потрібен їм на сайт ньюзмейкер. Слово за слово — і згодом я почав там працювати.

Це була віддалена робота, яку я міг поєднувати зі своєю основною роботою адміністратора у клубі. У мене не було особливих зв’язків у світі кіберспорту, тож я продивлявся іноземні портали, обирав найбільш актуальні новини, перекладав їх та переписував своїми словами. Ловив інфоприводи, збирав статті — загалом займався усім, що робить копірайтер. Поєднуючи дві роботи, адміністратора та ньюзмейкера, я непогано заробляв для 2010–2011 років — близько 1000 грн на місяць.

Так продовжувалось трохи менше ніж рік. Аж якось один із перших адміністраторів клубу спитав мене, чи не хочу я попрацювати у суді спеціалістом з інформаційних технологій. Цю посаду обіймав він, а тепер звільнявся і пропонував мені спробувати свої сили. Офісна робота за трудовою книжкою, якої я раніше й у руках не тримав.

«Якщо я на держслужбі тебе зарекомендую, то конкурс на посаду буде суто формальністю. Ти підеш складати екзамен, і якщо намалюєш картинку пеніса, тебе не візьмуть, але якщо сильно не схибиш, то робота твоя», — сказав адміністратор.

І я погодився, бо жодних інших планів чи амбіцій на той час не мав. На папері виглядало, що я зароблятиму значно більше, ніж у комп’ютерному клубі. А поєднуючи це з новинами, перспективи були непоганими.

Тож я пішов на екзамен, де були базові питання щодо ОС та мереж, і склав його. Реальний бал мені не сказали, бо про мене «попередили», але думаю, я й сам впорався непогано — питання були простими.

У суді в мене де-юре були обов’язки системного адміністратора, а де-факто я займався усім пов’язаним з технікою: замінити картридж, зробити ксерокопію документів, обрізати кабель, перевстановити Windows, зібрати з «гівна та палок» робочий комп’ютер, записати запис засідання на диск, щось потикати, час від часу стукати кулаком по принтеру.

Зарплата становила близько 1250 гривень. І я продовжував копірайтити — подекуди прямо у суді. У мене було комфортне робоче місце з комп’ютером, а на завдання у суді йшло лише кілька годин на день — протягом іншого часу я міг спокійно займатися своїми справами, в тому числі грати в ігри.

Трохи згодом я перейшов працювати з Кіберарени на один з найбільших російських порталів про кіберспорт, і там у пікові періоди заробляв до $450. В перерахунку на гривні новинами я заробляв більше, ніж у суді, але мені подобалося працювати і там, і там. Особливого бачення свого професійного майбутнього у мене ще не було, обидві роботи мені подобалися, і я все встигав.

Якось до суду прийшов лід технічного напряму в держпідприємстві на базі судової адміністрації, яке займалося всіма судами по області. Ми познайомились, і він мене запросив до себе — якраз розширювали відділ. І я легко пішов — там пропонували заробітну плату, що вчетверо перевищувала мою на той час і становила 4–4,5 тисячі гривень. Як на 2012 рік, це були хороші гроші, і їх давали одразу — без класичної для ІТ ситуації: «Гей, а можна мені +30% щороку, інакше я піду в сусідню компанію на +$500?».

Це держпідприємство писало софт, яке мало перевести весь документообіг у судах з паперу в електронну форму: призначення суддів на справи, розклади судових засідань, прив’язка записів судових засідань тощо.

Я вчився, але не в академічному сенсі. Є проблема — ти маєш знайти її вирішення, паралельно розбираючись, що і як влаштовано

Ми ж були підтримкою цієї системи — катались по районних центрах і встановлювали «залізо» для софту, сам софт, хардвер, під’єднували до мережі. Вирішували і глобальні ІТ-проблеми судів — відчувався брак кваліфікованих кадрів, все ж бути айтівцем у суді ніколи не вважалося модним.

Пропрацював я там 3–3,5 року. Два з них я ще вчився чогось нового, але геть не в академічному сенсі. Є проблема — ти маєш знайти її вирішення. І шукаєш, паралельно розбираючись у базисах, що і як влаштовано. Мені вдавалося робити все на льоту. І, звісно, я факапив, та й досі вважаю, що краще помилятися, але робити, ніж сидіти в когось на вухах і тисячу разів обмірковувати наступну дію.

Втім, про світ сучасних DevOps для мене тоді геть не йшлося, я ледь «пошкрябав нігтем» поверхню цієї професії, навіть про неї не задумуючись.

Як я потрапив до своєї першої ІТ-компанії

Останні півтора року на держпідприємстві були нудними — систему ми налагодили, нової з технічного погляду роботи майже не було. Ми часто просто сиділи й дивились серіали, рубились у World of Tanks з керівником. Ньюзмейкерство протягом моєї роботи там відвалилося. Кіберспортивні амбіції також. Для них було запізно — тоді зіркою в цій галузі треба було ставати до 20 років. Кіберспорт загалом переживав перехідний період, клуби закривались, локальних маленьких LAN-турнірів уже майже не проводили, у всіх вдома з’явився гарний інтернет і комп’ютери.

Якось влітку 2015 року я подзвонив своєму товаришу з університету. Слово за слово, і ми зустрілися на пиво. На той час він вже працював .NET-розробником на аутсорсі. «Слухай, — каже він. — Нашого сисадміна клієнт забрав в Ірландію. Зараз у нас відкривається вакансія. Не хочеш піти?».

Певний час я міркував над пропозицією, радився щодо цього з батьками. Зарплатну вилку мені озвучили на копійки більшу, ніж моя тодішня зарплата за трудовою на держпідприємстві. На старому місці роботи — життя, влаштоване на роки. Але мені пропонували перспективу працювати з чимось новим.

І хоч з погляду раціональних сенсів і мотивації це була авантюра, я погодився. Пройшов співбесіди, склав тести на системного адміністратора. Смішно, але коли я влаштувався у нову компанію, мій товариш релокейтнувся до Львова, аби працювати в одній з найбільших ІТ-компаній в Україні.

У своїй першій IT-компанії я пропрацював трохи менше ніж рік. Спочатку заробляв 4,5–5 тисяч гривень, згодом оплата зросла до 8–9 тисяч гривень. Там я вже добре ознайомився з серверами, трошки з Linux, хоча й залишався «Windows-man». Дізнався, що таке Git, Development Life Cycle, continuous integration, continuous delivery. Навчився реліз-інжинірингу, щось білдити, пушити мобільні маркети, автоматизувати тощо. Загалом закріпив усе те, що вмів раніше, але в серйозних масштабах. Ще й прокачав англійську, спілкуючись із клієнтами.

Чому я вирішив податися у DevOps

За рік той самий товариш з університету, який тепер працював у «топгалері», загітував мене пробуватись у DevOps. Мовляв, береш усе, що вмієш, їдеш у велике місто на таку вакансію й отримуєш величезні гроші.

Звісно, у реальності все було не так райдужно — для стеку DevOps мені ще не вистачало знань. Там був серйозний акцент на Linux, куди більша взаємодія з розробниками, керування продом та клаудами. В останньому я взагалі нічого не тямив — трішки потикав AWS, та й усе. Тож я став надолужувати ці прогалини, і через три місяці, навесні 2016 року, почав закидати CV на вакансії DevOps у Києві.

Розіслав небагато — менш як 10. З них три компанії мені відповіли, всі — з технічними співбесідами. Одна компанія відмовила, бо хотіла сеньйора. Я ж у своїх CV багато чого витягував з пальця і сеньйором точно не був. Хіба що Senior Windows Administrator.

Інша компанія сказала, що, мовляв, ти дуже крутий чувак, але маєш прогалини у знаннях, і «ми перетелефонуємо». Але вона запам’яталась, попри відмову, дуже приємним інтерв’ю.

Третя компанія — київський аутстаф, проінтерв’ювала мене спочатку з HR, а потім я мав розмову з американським клієнтом, який запитував про мої знання у форматі: «А ти це знаєш? Так/Ні». На 66% його питань я відповів «так». Мені надіслали офер протягом кількох днів.

Я на нього пристав, переїхав до Києва і прийшов туди на скромну зарплату у $1250 доларів і позицію Middle DevOps. Після випробувального терміну зарплата мала збільшитись до $1500. Однак закінчення випробувального терміну я не дочекався, тому цієї компанії навіть немає у моєму LinkedIn. Але про все по черзі.

Коли я почав працювати, то мій клієнт — СТО у стартапі — майже не дозволяв мені ні над чим працювати. Він давав базові операційні задачі з нульовою відповідальністю. Скидав мені книжки про технології, які використовувались у його стартапі і які я мав прочитати. Загалом, перш ніж справді підпустити мене до проєкту, він хотів зробити з мене «well done DevOps». На все це я ходив жалітися своїм «рабовласникам» з аутстафу, але безрезультатно.

Паралельно я намагався увірватись в київську DevOps-тусовку. Ходив на місцеві вебінари, аби підчепити досвід з реальних робочих практик і зрозуміти, куди рухатися далі. Рівень, який там показували фахівці, і робочі задачі мені «заходили», адже сильно відрізнялись від моїх базових задач. На одному з таких вебінарів наймали людей у великий аутстаф, і я написав їм. З’їздив на співбесіду, де мені одразу ж дали офер на $2500. Я з легкістю погодився.

Мене взяли на позицію Middle DevOps влітку 2016 року. Проєкт — глибокий ентерпрайз з купою legacy, написаний здебільшого на Java. В мої обов’язки входив класичний девопсівський стек: Infrastructure-as-Code, СI/CD, monitoring/logging, адміністрування баз даних та хмари тощо.

Працювалося мені там класно: я багато спілкувався, вривався у тусовку, ходив на різні конференції, загалом прокачував свої soft skills. Щодо hard skills, то, відверто, я на той час ще не зовсім розумів, що роблю. Виконував рандомні речі, серйозних проблем як мідлу мені розв’язувати не давали. Та й проєкт був з такою купою технічного боргу, що розібратися було складно. Але це, звісно, моя відмазка. Розуміння «а, то он що я роблю» почало з’являтися у 2017 році.

Моє ставлення до зарплати та роботи змінив ментор

У цій же компанії я познайомився з людиною, яку вважаю своїм ментором. На той час він був Senior DevOps, роки на три старший за мене. Завдяки йому я навчився багатьох софтових штук — і збільшувати заробітну плату, зокрема. Ми й досі підтримуємо зв’язок.

Шкода, що не вдалося більше перетнутися на роботі. Хоча то він мене, то я його намагалися перетягнути до своїх компаній, але не виходило. Просто ми люди, які «зажрались», і просимо стільки грошей, що мало де нам разом знайдеться місце.

До слова про «зажрались» — ми просимо так багато грошей не тому, що вважаємо, що коштуємо стільки. Просто розуміємо парадоксальність ринку. Зараз почалась війна, і ринок впав. Мильна бульбашка українських айтівських заробітних плат лусне. Ми ще задовго до повномасштабної війни у своєму колі обговорювали, що це колись трапиться. Настане наступна криза — і нам доведеться попрощатися з нашими шаленими зарплатами. Тож зараз треба трошки змінювати цілі та плани щодо того, як виживати наступний рік. Хтось більш патріотично налаштований — донатити і відбудовувати країну. Хтось менш патріотично — «сісти на трактор» і поїхати якомога далі, щоб ядерні ракети долетіли в останню чергу.

Основна думка, якої я у нього навчився, — правил немає, як і немає ринку. Дій за принципом «Fake it till you make it». Він навчив інакше ставитися до роботодавця, далі я це опишу в кількох порадах і доповню власним досвідом.