Релокація в Туреччину. Український айтішник — про 4 роки життя в Аланії, приємні ціни та про те, чому ваш телефон імовірно заблокують
Туреччина і досі асоціюється у нас здебільшого з all inclusive та культурним туризмом, але чи комфортно айтішнику там жити та залишатися на зимівлю?
Sales та Support Engineer Валерій Парахненко разом із дружиною Тетяною релокувався до Туреччини 4 роки тому і розповів DOU про підводні камені переїзду: складнощі пошуку житла та «схеми» розводів, блокування телефону після релокації, особливості турецького банкінгу та зручності транспорту. А ще пояснив, чи потрібно вивчати турецьку, аби комфортно жити у країні, як адаптуватись до суміші європейського та східного менталітету і чому до Туреччини варто везти українську каву.
Спершу були стандартні поїздки на all inclusive
Моя історія з Туреччиною почалася ще задовго до того, як я вперше туди поїхав — з дитячого захоплення футболом. У 90—х я купував журнал «Футбол», бачив там звіти про Чемпіонат Туреччини і потроху почав цікавитися, що то за країна така з незвичною сумішшю Європи та Азії.
У 2010 я вперше сюди поїхав на стандартний відпочинок all inclusive. Країна сподобалася мелодійним звучанням мови та тодішнім розвитком у порівнянні з Україною — це був саме розквіт турецької економіки. Тоді ж зародилася мрія почати працювати на фрилансі десь на узбережжі Середземного моря. І Туреччина виглядала досить гарним варіантом для такого релокейту.
Ще одним поштовхом став 2014 рік. Я тоді жив неподалік кордону із Росією і став трохи хвилюватися, що «прилетить» і у нашу Сумську область. На щастя, цього не сталося. Та зернятко думки «Варто б поїхати до Туреччини, навіщо жити в Україні» проросло ще глибше. Але тоді такої можливості не було. На той час у Сумах існувало лише дві-три IT-компанії, а я працював за освітою — системним адміністратором у державній установі, повна назва якої — Навчально-методичний центр професійно-технічної освіти Управління освіти та науки Сумської обласної державної адміністрації.
Певної миті я вирішив, що офіційна зарплата у 2 тисячі гривень за 1,5 ставки, коли надворі 2015 рік — то вже занадто, доводилося йти у мінус за кредиткою. Тоді я подався на вакансії й отримав офер на посаду Support Engineer від SupportYourApp до Києва. У Сумах мене нічого не тримало, тож я переїхав.
Доки жив там, продовжував більш-менш регулярно їздити до Туреччини на відпочинок та якось вирішив піти на курси турецької мови — хотілося глибше спілкуватися із місцевими. На курсах я познайомився зі своєю майбутньою дружиною — Тетяною. Вона — вчителька англійської, і під час літніх канікул відвідувала Туреччину більш тривалими заїздами по
Дружина запропонувала: «А може, спробуємо пожити там?» І я такий: «А давай». До того ж для цього були усі передумови: у Туреччині вже були друзі, подобалися мова та культура країни, я знав англійську і трохи турецьку. І у 2018 році, за два місяці після весілля, ми переїхали.
Оформлення візи — найменша із проблем
Я запитав у компанії, чи можу поїхати на пробний період десь зо
Для переїзду на термін, довший за 3 місяці, потрібна віза — ми зробили звичайну туристичну. Це такий собі короткостроковий ВНЖ, який можна потім продовжувати — ми це успішно робимо вже четвертий рік поспіль. Така схема стандартна, якщо ви працюєте віддалено або на фрилансі й вказуєте це при оформленні — жодних питань до вас, швидше за все, не виникне.
Особливих вимог для візи немає: потрібен нотаріально завірений договір на оренду квартири або ж документи на власне житло і стандартний набір папірців, серед яких прописка, паспорт тощо. Актуальний список необхідного є на сайті міграційної служби Туреччини.
Загалом, отримати візу — найменша з проблем. Туреччина дуже легкий варіант релокейту стосовно туристично-візової бюрократії. До того ж тут досить багато компаній, які займаються візовим посередництвом: допомагають з оформленням і володіють англійською та російською.
А от найбільша проблема — це знайти у Туреччині квартиру за адекватні гроші з нотаріальним договором оренди.
Красива «схема-розводняк», або чому шукати житло у Туреччині треба з обережністю
Орендувати у Туреччині житло з вищевказаними умовами можна, якщо знайти гарного рієлтора. Але із рієлтором нам не пощастило, і ми вперше сильно розчарувалися.
Ми пішли у відповідну агенцію, аби обрати житло. Нас покатали, все показали, знайшли десь у горах і кущах житло з гарним краєвидом на море. Мовляв, ви молоді, у вас ноги здорові, ось вам нібито гарна квартира на 100 квадратних метрів, по дві спальні та вбиральні, ще й за 900 лір (за тодішнім курсом це було близько 6 тисяч гривень). Єдине — до найближчого супермаркету та автобусної зупинки — 1,5 км.
Звичайно, у Києві таких цін немає. Але квартира, як виявилось згодом, була в жахливому стані — там весь час щось горіло, ламалося, відпадало. За три тижні таких відкриттів ми кажемо: «Ні, ми виїжджаємо, тут жити просто неможливо». А нам на це відповідь: «Ну, депозит ми вам не повернемо, гроші за агенцію не повернемо, іншу квартиру шукати не будемо і взагалі чоловіка, який вам показував все, ми не знаємо, він звільнився». Красива така схема-розводняк.
При цьому класична комісія рієлтору складає 100% оплати за оренду за місяць, і це крім депозиту за останній місяць проживання. Так нас і кинули. Тоді ми втратили 1800 турецьких лір (за тодішнім курсом — 12 тисяч гривень).
Тим часом дружина знайшла нам у аланському районі Махмутлар нашу нинішню квартиру: у новобудові, також із видом на море, така собі «1+1» (по-нашому — євро-двушка). Вона коштувала 250 євро на місяць. Зараз таких цін вже немає, але до 400 євро можна знайти щось вельми пристойне, з гарною інфраструктурою — басейном, хамамом (громадські бані — ред.), спортзалом у будинку.
Квартиру Тетяна знайшла через Facebook, в одній із численних груп на кшталт «Українці в Анталії». Зазвичай пропозиції оренди там виставляють рієлтори, але трапляються й оголошення від власників. Нам пощастило, і трапився якраз такий варіант — це, як мінімум, заощадження на комісії. До того ж ми внесли депозит лише за перший місяць, а це величезна рідкість для Туреччини. Власниця нашого помешкання — українка, що теж вельми зручно.
Загалом же оренда житла й власники — це лотерея, кому як пощастить. Неподалік живуть дівчата — програмістка та психологиня, які винаймають квартиру у англійця, що мешкає у Німеччині. То він спілкується з орендаторками і дуже дбає про них: чи все гаразд у вас, чи десь потрібна допомога.
Наш район — це такі собі Бровари. Ніби й окреме поселення, але тут курсують міські автобуси й фактично це є частиною Аланії. Махмутлар популярний серед іноземців, зокрема росіян, але трохи попсовий. Зазвичай дуже багато людей із пострадянського простору винаймають свою першу квартиру саме тут. Аланія загалом дуже російськомовне місто, найпопулярніші мови тут — англійська, російська та фарсі, які на вулицях чутно хіба трохи рідше за турецьку.
Також є класний район Обба — там більшість іноземців складають європейці, зокрема з країн-членів ЄС. Ну, і найгламурніший із районів з іноземцями — Клеопатра, але він влітку дуже переповнений. Загалом у цих районах досить спокійно, але у Махмутларі та Оббі є зони з сирійськими гуртожитками, куди зайвий раз краще не потикатися.
Міська інфраструктура та комфорт: до чого варто готуватися
Комфорт у місті, зокрема пересування — це болюча тема. Спочатку нам все виглядало дикувато: звичних нам Uber, Bolt чи місцевих їхніх аналогів тут немає. Каршерінг, кікшерінг (оренда електросамокатів — ред.) відсутні або ж у кращому разі обмежуються Анталією. Таксі тут дороге. Якщо рахувати київськими мірками, то чотирнадцятикілометровий маршрут із центру на Троєщину тут коштуватиме приблизно 80 турецьких лір. Зараз це десь 220 грн, раніше було 300.
З громадським транспортом теж біда: немає чіткого розкладу автобусів, і відстежити їх додатком на кшталт нашого EasyWay не можна: єдиний аналог такого додатку — Moovit — часто не надає актуальної інформації. Доводиться самотужки у голові будувати алгоритм кожного маршруту, втім інколи на зупинці стирчиш по
Аби почуватися тут комфортно, варто подбати про індивідуальну мобільність. Можна дешево орендувати автомобіль. Востаннє ми брали автівку за 300 турецьких лір/день (близько 810 грн). Після закінчення туристичного сезону ціни впадуть, і винайняти можна буде за 200 лір/день (540 грн).
А от купити власне авто тут — дуже дорого. Автівка, яка в Україні коштує $12-15 тисяч, тут обійдеться у $25-28 тисяч. Дуже великі податки на придбання. Тож якщо переїжджаєте до Туреччини навіть на
Якщо у вас є власний автомобіль, то ще до оформлення візи вам потрібно пригнати його сюди власним ходом, зареєструвати, купити страховку, оформити, й два роки машина може безвиїзно тут знаходитись. З позитиву — дороги тут вельми хороші. Загалом, у сенсі транспорту після життя в Києві — тут важкувато. А якщо порівнювати із Сумами — то не гірше.
Працюй на балконі у квітні, казали вони. Буде тепло, казали вони
Щодо клімату, то найкомфортніші місяці — з вересня по травень. У жовтні за вікном +24. Це гарна погода для купання. Зараз якраз серфінг-сезон, який триватиме десь до січня. Взимку температура тримається не нижче 10 градусів, в середньому на позначках
А от влітку стає дуже спекотно — градусів
Банкінг: доведеться наново звикати до речей, яких в Україні немає вже 15 років
Після Привату та Монобанку користуватися турецькими банками — це прям заморока. Наша людина, розбещена ними, піде до турецького (а насправді, як у моєму випадку, іспанського) банку і зіткнеться із речами, про які ми забули років 15 тому: якісь комісії за обслуговування, сервісні квиточки-талончики, складні схеми тощо.
Я у відділенні просидів хвилин 40, щоб оформити собі рахунок. Потім мені знадобилося, щоб друзі перекинули мені за щось грошей. Аби виконати цю операцію, я мав подзвонити до банку, щоб мені розблокували p2p-перекази й зняли ліміт. Застосунки для банкінгу тут є, і нібито непогані, але їхній функціонал менший.
Щоб приблизно уявити, з чим доведеться мати справу, візьміть будь-який український банк другого чи третього порядку — і це буде турецький банк першого порядку. В Україні класний фінтех, а тут він лише розвивається: наприклад, лише зараз дійшли до банкінгу без відділень, як наші Mono, Sportbank і інші.
Важливий нюанс: щоб комунікувати з місцевими банками, точно потрібно знати англійську — деякі установи без цього можуть навіть відмовити в обслуговуванні.
Необхідний мовний рівень: «турецьку можна не знати»
Один мій друг, який також живе у Махмутларі, наразі проводить експеримент: принципово не розмовляє ані турецькою, ані англійською. Говорить лише російською, і живеться йому так цілком комфортно.
Щодо англійської, то щоб почуватися комфортно у лікарні, банку чи якомусь закладі у Туреччині, вам буде достатньо рівня Intermediate. До того ж того Intermediate, який зазначають у резюме, а не фактичного.
Щодо турецької, то можна її й не знати, особливо у регіонах, сповнених іноземцями. Мої знайомі живуть тут вже сім років, і досі турецькою ані слова. Але для подорожей країною, особливо кудись у глибинки чи до не надто популярних туристичних локацій, мова все ж знадобиться. У загальному
Щодо української мови, то її тут також можна почути, але рідше. Зате спілкування нею — чудовий лайфхак, якщо ви не хочете, аби вас зрозуміли. Зокрема росіяни. Коли нас вперше намагалися «нагріти» щодо житла, то рієлторка була росіянкою. Я стою і прямо перед нею кажу дружині: «Мені здається, вона просто рятує своє гузно». І рієлторка ані слова не зрозуміла.
Медицина: деякі родичі їздили сюди на «зубний туризм»
Кожен іноземець, який хоче отримати місцевий ВНЖ, має сплатити страховку. Туристичне медичне страхування — обов’язкове, а вартість розраховується залежно від віку — чим старша людина, тим дорожче. Для молодої людини або середнього віку
З Україною порівнювати складно. В Туреччині куди більше стежать за медичною сферою, навіть державна лікарня сама по собі — вельми непогана. Протоколи використовують європейські, у тому числі в стоматології. Антибіотики — лише за рецептом, що дуже грамотно. Непоганий сервіс — якщо тобі знадобиться перекладач російською або англійською, він буде. Ці витрати покриє страховка. З вакцинацією від Covid-19 все теж просто: можна організувати собі щеплення за 4 кліки.
Стоматологія досить бюджетна: десь як в Україні, й навіть трохи дешевша. Дехто з моїх родичів навіть їздив сюди на «зубний туризм». Імплантація у Туреччині у порівнянні з українськими цінниками обійшлася дешевше відсотків на
Менталітет: якщо ви горобчик-соціофобчик — це не ваша країна
Щодо турків, то вони, безперечно, люди настрою і досить запальні, але при цьому привітні. Та і до іноземців вони все ж терпиміші, ніж до своїх. Люди відкриті до спілкування, на думку українця — інколи навіть занадто. Подекуди можуть його трохи нав’язувати. Зачастив заходити у певний бар чи магазинчик? Готуйся до навали питань, інколи досить особистих. Те, що у нас назвуть «лізти в душу», тут — звичайна розмова.
До того ж під час комунікації варто бути готовим до того, що тверде «ні» або «так» доведеться повторити ще тричі. Тож якщо ви інтровертний інтроверт або ж горобчик- соціофобчик — це точно не ваша країна.
А ще тут є таке явище, як Східний базар — це ніби окремий світ, і тут не варто нічому дивуватись. Покричати щось, потанцювати на вулиці, посигналити клаксонами, дуже активно спробувати щось вам продати — це досить звичні речі. У нашому розумінні поведінка деяких людей може здатися дикунською, але насправді тут досить безпечно. Просто деякі продавці й продавчині приїздять із далеких сіл та гір, інколи вони неписьменні, живуть просто і можуть здатися трохи дивакуватими на думку європейця.
Фото з ринку у Стамбулі
До речі, попри стереотипи, гаманець поглибше можна не ховати. Я навіть у Старбаксі можу спокійно залишити телефон з ноутбуком і піти робити замовлення з впевненістю, що з ними усе буде гаразд.
Але, звісно, будьте готовим, що як на іноземцеві на вас спробують підзаробити. Якщо не знати турецьку мову, то деякі речі можна пропустити повз свою увагу. Якось я привів друзів та родичів до крамниці, де час від часу буваю. А мені продавець і каже: «Тобі який відкат (тобто відсоток подяки за клієнта)? Ти турецькою розмовляєш, тобі який?».
Така от система нетворкінгу і відкатів тут працює дуже гарно. Якщо ти мені когось порадив/привів, я тобі віддячу. Не обов’язково грошима. Щоб по максимуму уникнути підзаробляння на вас грошей, є лайфхак від моєї дружини: постав собі ту суму, яку хочеш витратити, і ані центу більше не витрачай. Зазвичай і справді працює.
Ще можна вмикати режим «братана», це також періодично спрацьовує. До речі, дівчатам така «схема» теж підходить.
Щодо ставлення до українців, то про нас тут знають таке: «Вони відносно бідні, але зазвичай вчать турецьку». Ставляться поважно, зокрема з огляду на політичну ситуацію. Буває, що йду у футболці «Динамо» Київ, і мені кричать прямо на вулиці незнайомці — «брата-а-ан».
Їжа: майже все дешевше, але запасіться львівською кавою
Загалом харчуватися тут дешевше, але є винятки та нюанси. Згадуючи старий мем на DOU, для шанувальників «сиру по 500» — це не та країна. Тут багато своїх місцевих сирів, виробництва яких розкидані по всій країні (крім Аланії), але це не гламурні види.
По поверненні до України витрати з гаманця миттєво зростають. У Туреччині на 1000 грн спокійно можна набрати повний кошик усякої всячини. Але є і те, що коштує дорожче — алкоголь та м’ясо, крім курятини й індички. Остання дешевша й набагато смачніша, ніж в Україні — десь по
Кілограм червоного м’яса тут коштуватиме близько 300 грн. І зрозуміло, що свинини тут фактично не знайти. Хіба що хамон за 2000/кг, і щедро обклеєний наліпками «Обережно, свинина». Втім, якщо ви фанат дичини, то є можливість купити у місцевих мисливців цілого дикого кабана.
Харчування в кафе та ресторанах — теж дешевше. На умовні 200 грн або 65 лір я тут куплю або дуже велику піцу з колою, або чотири ситні шаурми. Якщо говорити про класичні заклади, то в одному з найдорожчих ресторанів на дві сім’ї ми витратили десь 1500 гривень.
Їжа де-не-де може бути гострою, тож якщо не хочете перчене — одразу попереджайте: «No spicy». Але то більше стосується страв у місцевих, не мережевих ресторанчиках.
У Туреччині розповсюджена практика: якщо у кафе чи ресторані вам запропонували чай, то його можуть подати безкоштовно. Але якщо ви самі його замовите — будете платити
Для тих, хто палить IQOS — він тут під забороною, його перевозять контрабандою. Алкоголь — значно дорожче. Пляшка пива від 40 грн — це щось дуже-дуже бюджетне, класична Corona —
А ще тут є одна глобальна проблема, що стосується ...кави. Згадайте офіс, де була найгірша кава у вашому житті — це і буде турецька кава. Попри стереотипи, вона тут куди гірша, ніж у нас, і знайти місце із притомним напоєм досить важко. Тож якщо ви Turn Coffee Into Code, то варто знайти десь на маркетплейсах гарний напій і замовляти собі. Або ж запасайтесь кавовими зернами у Львові.
Аналогічно і щодо ковбаси: вона тут відверто кепська. Коли ми прожили тут пів року, я пожартував: «Точку неповернення пройдено, мені почали подобатись турецькі сосиски та ковбаса». Такі вподобання можна вважати знаком цілком успішної адаптації у країні.
Гроші: на 1000 доларів на місяць жити виходить краще, ніж в Україні
З бюджетом у $1000 на місяць сім’ї з двох людей у фінансовому плані тут живеться вільніше, ніж в Україні. Оренда житла — під $300 (близько 8 тисяч грн). На комунальні послуги у середньому йде $100 (2600 грн) на місяць разом з інтернетом. Причому дорожче — влітку, аніж взимку. В Аланії немає класичного опалювального сезону, взимку використовують обігрівачі. Але є сезон «охолоджувальний» — влітку, коли кондиціонер не вимикається.
Ще є платежі за прибудинкову територію (турецькою «aydat»), де розташовуються басейн, сауна, гірки для дітей тощо. За неї платіж — $20-40 на місяць (близько
До речі, централізованого постачання газу немає — його привозять у балонах. Доставка аналогічно з українською доставкою води: дзвониш, і тобі доставляють, все встановлюють і підключають. Ще запитають, як справи, й пригостять цукеркою. Насправді у цьому немає якогось дискомфорту, швидко звикаєш.
Щодо продуктів, то витрачаючи на них трохи більше 1000 грн на тиждень, можна більш- менш нормально закуповуватися, в тому числі брати якісь смаколики й солодощі. Якщо закласти на родину десь 2600 на закупівлі на тиждень — то можна загалом не задумуватись про бюджет і купувати у тому числі імпортні продукти, якесь пиво тощо. Якщо жити геть простенько, то близько 600 грн на тиждень — це будуть якісь базові продукти.
Податки — невеликі. Раз на рік ми маємо сплатити іноземне мито. Воно, що цікаво, залежить від громадянства — кожній країні дають якийсь власний коефіцієнт. Росіянам — трохи дешевше, казахам — трохи дорожче. Ми, українці, десь посередині цього списку. У мене тут є друг із Пітеру — йому податки обійшлися приблизно на 30% дешевше. Також є державне мито — 1200 лір (3200 грн) і мито за місцеву
Інтернет та мобільний зв’язок: за 4 місяці ваш телефон можуть заблокувати, зате тут дешевий Netflix
Інтернет та мобільний зв’язок — куди дорожчий, ніж в Україні. У мене домашній 50 Мбіт/с, плачу приблизно 500 грн на місяць. Щодо якості... коли як, інколи підвисає, а фактична швидкість десь 35 Мбіт/с. Мобільний зв’язок — 130 грн за тариф із 5 ГБ інтернету та 250 хвилинами на розмови. Зате 4G тут справді літає і подекуди відчутно кращий за домашній інтернет.
Важливий момент: після 4 місяців перебування у Туреччині вам, швидше за все, заблокують ввезений телефон. Інколи це трапляється після
Можливість розмитнити телефон є — це десь 300 доларів, тобто фактично ціна нового бюджетного смартфона. Їздити до України чи за кордон теж не дуже допоможе. Хіба поїдете, продасте там свій старий телефон і купите новий. Ми з дружиною один раз розмитнили, а потім податки підвищили, і відтепер ми просто обмінюємо телефони в Україні. Як варіант обходу — перепрошивка телефону, але номінально це нелегально та й не факт, що допоможе.
Технології тут загалом дорожчі. За винятком різних стримінгових сервісів — вони тут за дуже доступними цінами. Річ у тім, що Туреччина посідає одне з перших місць у світі за рівнем розповсюдження піратського контенту. І корпорації борються з цим піратством, значно здешевлюючи легальні підписки, паралельно через суди виборюючи блокування усіляких торентів і подібного.
Підписка на Netflix із турецьким обліковим записом коштує близько 130 грн, Spotify — 80 грн, YouTube Premium — 70 грн. Але той же Spotify чи YouTube Premium неможливо оформити без турецької банківської картки. Netflix можна оформити через українську, але доведеться вигадливо потанцювати із бубном.
Поради щодо подорожей: де чайна та гастрономічна столиці Туреччини
Якщо брати не попсові місця, то можу сміливо порадити кілька.
Трабзон — це Чорноморське узбережжя. І ближче до кордону із Грузією є Різе — чайна столиця Туреччини. Самі турки жартома називають це місто «Різе-де-Жанейро» — там зелено, гарно і взимку випадає сніг.
Ескішехір — доволі хіпстерське містечко із 800 тисячами населення, яке колись заснували італійці. Там є власний палац а-ля Діснейленд, багато каналів, трамвайчиків, а ще — кримська діаспора, яка спеціалізується на чебуреках.
Гарно також у Кайсері — там високотехнологічні трамваї, гірськолижний курорт, цікаві спортивні активності і їхня гастрономічна візитівка — пастурма (страва з м’яса — ред.), які варто спробувати.
Газіантеп — гастрономічна столиця Туреччини. Туди варто їхати, аби добряче поїсти й зробити закупи.
Антак’я — незвичайне місце, де збережено багато давньої сирійської культури, знаходиться під охороною ЮНЕСКО.
І Ізмір — культурна столиця, такий собі «турецький Львів». Люди тут загалом спокійніші, вихованіші, а у самому місті багато пам’яток до розгляду.
Особисті плани та релокація під час пандемії: як кажуть турки, як Бог дасть
Чи варто релокуватися під час пандемії? В принципі, якщо ви вакциновані, то зараз переїздити на релокейт чи на зимівлю — нормально. Перші три місяці до оформлення візи на вас точно не розповсюджуватиметься більшість обмежувальних заходів. Під час локдауну ми навіть ганяли друзів-туристів у справах тоді, коли нам не можна було зайве виходити на вулицю.
Те, що відомо у країні наразі — завдяки рівню вакцинації
Наші плани щодо подальшого життя у Туреччині можна описати турецьким «Іншалла» — як Бог дасть. Будемо тут, доки все цьому сприяє. Можливо, змінимо місто, аби більше зануритися саме у місцеву культуру. Та це вже наші особисті таргани й забаганки, багато хто приїздить сюди тільки за комфортною зимівлею.
