Вранці письменник, вдень розробник. IT-спеціаліст — про те, чому почав писати романи та як поєднує в собі технаря та гуманітарія
Артем Поспєлов — колишній GameDev-розробник, який нині працює у R&D-команді, а ще пише романи. Нещодавно він випустив у світ свою першу книгу «Тадуш», що вже встигла потрапити до довгих списків Книги року від BBC. Він розповів DOU про незвичне поєднання художнього письма та програмування, стереотипи про «технарів» і «гуманітаріїв» і те, чому собака — найкращий тайм-менеджер, якщо у тебе дві роботи.
Я ніколи не був творчою дитиною
Сказали б моїй мамі багато років тому, що я буду письменником — вона б сильно здивувалася. Творчою дитиною я ніколи не був, хіба складав недолугі віршики й криві малюнки малював, оце й усе. Вчився гарно, любив математику, твори писав неохоче — такий класичний набір уподобань. Та й про кар’єру розробника думав не геть змалку: програмування мене захопило у класі восьмому. Тоді ми якраз почали вивчати Pascal. До 11 класу писав МАНівські роботи з інформатики, далі пішов у тому ж напрямку.
Шлях визначила школа: я навчався в політехнічному ліцеї при КПІ у фізико-математичному класі, і у 2010 році вступив до політехнічного університету на факультет комп’ютерної інженерії.
Щоправда, провчився там недовго — перший курс не закінчив, у другому семестрі покинув. Частково це сталося через особисті причини. Частково через те, що мене перестало влаштовувати середовище. Зіграла роль і застаріла система навчання, у якій викладачі із
Мабуть, саме тоді на тлі різноманітних емоційних подій у мене прокинулося бажання писати. Висловлюватися, виливати власні емоції в писемну форму. Майже одразу це бажання трансформувалося у вірші — з них усе й почалося.
Після того як покинув КПІ, думав повністю змінити напрям, поглядав навіть у бік журналістики. Однак не зробив цього. Влітку краще пересклав ЗНО й знову вступив — тепер до Могилянки, на факультет інформатики. Тепер можу сказати, що це, певне, було одним з найкращих рішень у моєму житті. Могилянка пропонувала гнучкіший, сучасніший підхід до навчання, давала більше вільного часу та додаткову можливість вивчати предмети не за фахом. Так, у 2014 році я прослухав лекції з американської літератури XX сторіччя — якраз у той період почав усвідомлювати, що хотів би спробувати писати. Отже, мав бути ближчим до літератури.
На четвертому чи п’ятому курсі збагнув, що мене цікавить розробка ігор. Спочатку мені сподобалася C#. Потім я став слухати різні курси, згадувати те, що вчив і робив. Поступово прийшов до Unity. І 2016 року влаштувався на свою першу роботу. Магістратуру так і не закінчив, пішов за кілька місяців до здачі диплома. Втім, вона не минула марно: саме у той час я зрозумів, куди хочу рухатися далі.
З GameDev я потрапив у Research, де відповіді потрібно намацувати власноруч
У мене був класичний сценарій першої роботи. Працював у невеликій «гаражній» аутсорс-компанії StudioVision. Вони брали багато різних проєктів, замовлень, але при цьому могли подужати тільки половину, якщо не менше. Я туди прийшов геть зелений — власне, здебільшого саме новачків туди й брали.
Мене одразу ж посадили за розробку на той час найпроблемнішого проєкту в компанії. Це була багатостраждальна покрокова онлайн-стратегія, яку дописував і переписував кожен наступний «щасливчик». Дали застаріле технічне завдання, що багато в чому не відповідало тому, що я побачив у проєкті. Смішно, але тоді, не маючи жодного досвіду, я намагався розказувати колегам, як там усе погано написано і що — звісно ж! — все потрібно переписати.
За кілька місяців проєкт заморозили, а за пів року я та ще кілька людей пішли через конфлікт, пов’язаний із зарплатою. Проблеми з виплатами тут виникали регулярно. Зате здобув досвід роботи в команді, зрозумів, з якими людьми мені ок працювати, а з якими ні. Побачив, як втілюють проєкти... Хоча там їх реалізовували відверто погано: приходили такі самі студенти, як я, працювали
Після місяця пошуків я влаштувався у BitMedia, ще меншу компанію: у команді був дизайнер, художник і два програмісти включно зі мною. Тут створювали невеликі інді-ігри. І, власне, саме в цій компанії я почав розуміти, як розробляють ігри, зокрема, коли треба самому ухвалювати багато рішень. Так я зробив свій перший продукт. Це був футбольний симулятор штрафних ударів — різні версії з елементами аркади та мультиплеєра. Вперше на рівні готової гри попрацював із 3D-графікою.
У цій компанії я пропрацював два з половиною роки. За цей час команда розширилася до 20 людей. Все було без поспіху, фахівців наймали за потреби, потроху випускали проєкти. Тоді, за рік до того, як пішов із компанії, було 5 ігор в App Store, Google Play, які підтримували або ж розвивали. У головної — симулятора штрафних ударів — була аудиторія,
Тоді ми активно випускали клони вдалих проєктів — звична на той час практика. Та згодом Google змінив структуру рейтингів у Play Market, прибравши розділ з новими іграми. Це стимулювало розробників підтримувати вже створені проєкти, а не копіювати пачками одне й те саме.
Motion capturing для симулятора штрафних ударів. Світлина з періоду роботи у BitMedia
Я пішов з компанії, бо відчував, що вигораю у таких умовах: немає чіткого плану, немає чіткого результату. По суті, ти сидиш, від тебе чогось чекають, а ти вже не знаєш, що можеш дати.
До якого рівня тоді зріс у сенсі класичних Junior — Middle — Senior сказати важко: там не було жодних рангів. Думаю, на момент звільнення з компанії я був джуніором, який переходив на мідла, але все це дуже умовно.
Нині працюю у SQUAD. Я потрапив до Research Department і зрозумів, що більше не хочу працювати у геймдеві — і досі до розробки ігор мене не тягне. У компанії я розробляю синтетичні дані. Сюди входить моделювання життя району, робота з 3D-графікою та штучним інтелектом. Синтетичні дані потім використовують для удосконалення та підтримки Machine Learning проєктів, що, своєю чергою, допомагають покращити роботу продуктів.
Research — це трохи інший темп і методика розробки. Тут все про пошук нових підходів і реалізацій, коли ти щось робиш якщо не першим у світі, то принаймні одним із небагатьох. Немає конкретних відповідей, туторіалів. Ти буквально сам усе мацаєш і виконуєш. Ніхто не поспішає. Немає дедлайнів на кшталт класичних релізів. Тобто вони ніби і є, але не прописані чіткими датами. Працюєш собі у власному темпі. Задачі — цікаві, ніколи не повторюються і часто великі, на виконання яких іде від кількох тижнів до кількох місяців.
Нерідко вони пов’язані з розробкою нових механік штучного світу, які хочуть досягнути певного рівня реалізму. Багато задач стосуються шейдерів і роботи з картинкою. Іноді завдання більш монотонні, коли йдеться про інтеграцію бібліотек. У таких випадках доводиться комбінувати новий пайплайн зі старим плагіном, коли пайплайн ще у бета-версії, а плагін вже давно не оновлювався. І навпаки — бета-версія плагіну плюс застарілий пайплайн. Тоді треба самому згладжувати кути, власноруч щось дописувати та влазити на нижчі рівні вже написаної системи.
Наразі наша компанія практикує віддалений формат, але можна приходити й до офісу. Я переважно працюю з дому, бо так маю більше вільного часу і більше встигаю.
Перші твори були згустками емоцій та атмосфери
Не знаю, чи був чіткий момент, коли усвідомив, що хочу стати письменником. Пам’ятаю, у 2014 році зрозумів, що хочу писати більш фахово, і створив перше оповідання «По ту сторону ограды». У ньому йшлося про жінку літнього віку, яка повертається в будинок, з якого вона поїхала після смерті чоловіка. Думаю, теми та сюжет дебютного роману зародилися там.
За цим оповіданням було ще одне, потім — ще і ще. Інколи виходило одне на тиждень, інколи одне на місяць. Спочатку це були згустки емоцій і атмосфери, просто сцени, які надихали. Я або втілював певні мрії, або просто писав про те, що зі мною сталося. Про все, що резонує: дитячі спогади, поїздки, перше кохання, секс, інколи травматичні речі.
Також намагався читати по книжці щотижня, хоча, звісно, через брак часу це не завжди вдавалося. Здебільшого це була американська художня література XX століття: Фолкнер, Томпсон, Генрі Міллер, Кен Кізі та інші. Якщо говорити про літературу загалом, то починав з Поланіка, Кафки та Керуака, вони найсильніше вплинули на моє бажання писати в майбутньому. Люблю Стругацьких, Філіпа Діка, Воннеґута, Капоте, Лема, Ґарленда. Книжка «Товстий зошит» Аготи Крістоф теж свого часу вразила. Список можна довго продовжувати.
Публікуватися намагався одразу, і мені пощастило: перше ж оповідання, яке я надіслав до журналу «Березіль», взяли. За рік до початку написання роману одне з оповідань «Час латати дірки» опублікували онлайн.
За роман я взявся
Фото з завершення літературного курсу
Теми для «Тадуша» я збирав поступово, пишучи оповідання. Так само поволі вибудовувався сюжет. Деякі основні повороти я вигадав, уже коли написав половину книжки. Над романом працював довго — три роки. Паралельно написав ще багато оповідань. Такий термін має свою ціну, особливо якщо книжка перша або одна з перших. Твір виходить нерівним, бо починаєш його однією людиною, а завершуєш вже іншою особистістю, з новим досвідом. За технікою письма й стилем початок і кінець книжки різнилися, тож згодом довелося повернутися до початку й трохи його переписати.
«Тадуш» родом з мого дитинства
Тема «Тадуша», як і перших творів, виросла з мого дитинства: цей період завжди був для мене особливим, і я хотів закарбувати його в пам’яті. Книга багато в чому автобіографічна, але опис мого життя там сильно переінакшений. Певні події з роману справді ставалися зі мною, коли я був малим. Інші я переніс із пізніших періодів, як і персонажів. Останні взагалі дуже «викручені», най родичі мене пробачать. Є й чимало вигаданого.
Книжка — про Зоїка, хлопчика
Зоїк частково змальований з мене. Малюка ж не було в моєму реальному житті. Його я додав в історію, аби розвинути сюжет, розставити акценти й додати поворотів. У тексті це сутність, дзеркало, яке допомагає розкрити головного персонажа, підсвітити певну його частину. Адже уявний друг є частиною свідомості хлопчика. Це багато в чому нігілістичний персонаж, який відштовхує світ, не приймає його. Голос, відокремлений від головного героя, але він говорить за нього. Звісно, Малюк певним чином теж пов’язаний з моїм дитинством. Можливо, це дитячі спогади, образи. Згадуєш щось, гіперболізуєш, місцями доводиш до абсурду і виливаєш в ось таку форму.
Хоча Зоїк багато в чому автобіографічний персонаж, він ніколи не виросте і не стане розробником, не піде у GameDev та Research. Думаю, що у нього взагалі небагато шансів хоч якось вирости. Можливо, це така частинка мене, яка залишилася далеко в дитинстві й не пішла далі. Цей мій перший роман про усвідомлення дитинства, яке я прийняв і переосмислив. Це текст-зростання, і здається, що мені як автору й особистості вирости таки вдалося.
Що дало мені видання роману? Щонайменше задоволення від втілення задуманого. Все ж з моменту зародження ідеї та до дня виходу книжки минуло кілька років. Це зміцнює віру в себе і загалом у те, що в житті можна і треба братися за щось довгострокове.
Також перший роман — це про краще розуміння себе та людей, чиї життя я так чи інакше зачепив у тексті. Книжка дала той необхідний перший досвід, який я тепер можу використовувати для кращої, більш якісної реалізації ідей.
Світлина з презентації «Тадуша» у Києві
Приємною несподіванкою стало внесення «Тадуша» до довгих списків Книги року BBC. Видавництво подало книжку на розгляд, а за декілька місяців оголосили список. Я дізнався про це, коли мені в особисті повідомлення написало кілька людей, а видавництво затегало у дописі. Я був втішений опинитися в такій крутій компанії.
Якщо говорити про саме видання книги, то перший рукопис я кілька тижнів надсилав у різні видавництва. І майже одразу вирішив співпрацювати з літературною агенцією, через яку і знайшов видавця. Тепер скажу, що це може пришвидшити розгляд рукопису та спростити комунікацію з видавцем. Ми підписали договір, і мене видали. Наклад — 1000 примірників, стандартний як для першої книжки.
Про прибутки нині не йдеться, поки лише про витрати на промоцію. Для видання книжки я сам оплачував лише редактора, бо то була моя ініціатива — на тлі ковідної ситуації, коли роботи у видавництва було багато, це пришвидшило процес публікації. Усе ж перша, а то й друга книжка, — це вклад у майбутнє. Книжковий ринок у нашій країні розвивається, але ще далеко до того, щоб говорити про заробіток на літературі як про річ звичну та загальну. Втім комусь це вдається. Багато що залежить від часу та сил, яких ви докладаєте. Сьогодні українському автору потрібно брати на себе якщо не все, то майже все, що стосується просування.
Крутим тайм-менеджером для мене став собака
Після написання першої книги одразу взявся за наступну. І все це паралельно з роботою. Свій ритм і графік я вибудував не одразу. Спочатку я писав, коли мав вільний час. Найчастіше у вихідні. Але тоді хочеться відпочивати від роботи й загалом від усього. Намагався братися за це після роботи — теж було важко. Я довгий час собі брехав і не хотів говорити правду: «Ти, чуваче, втомлюєшся на своїй роботі, й після неї ще чимось займатися, нехай і зовсім іншим — не найкраща ідея, бо то теж потребує сил». Коли писав «Тадуша», я частенько собі ввечері щось наливав, це хоч якось знімало напругу, дозволяло відпустити себе і внутрішнього критика, який і так жити не дає, а після робочого дня взагалі стає нестерпним.
Спочатку мені було складно змушувати себе писати. Я розумів, що просто саботую процес, нехай він мені й подобається. Хочу цим займатися, а не йде: речення написав, все, попрацював, можна вже вставати. Коли постійно не вдавалося написати більше як одне речення, розбирався, чому так — з цим впоратися допомогла психотерапія.
Все ж поступово вималювався графік — протягом години-двох я писав уранці перед роботою. Хоча це сталося радше під час написання другої книжки. Над першою працював хаотично, у різних емоційних і фізичних станах. Наприкінці хіба що з’явилася стабільність. Тоді вже було трохи більше зрозуміло, який я, коли пишу, який мій стиль. Про що я взагалі хочу сказати.
Прогулянка із Лімою
Великою мірою дисциплінувати себе вдалося завдяки тому, що півтора року тому в мене з’явилася собака — Ліма. Саме вона допомогла встановити межі, точки опори, довкола яких крутиться увесь день. Є робота, яка має бути виконана. Є прогулянки зранку та ввечері, які ніхто не скасує. І довкола цього вже можна танцювати й будувати плани. Щонайменше тепер з’явився привід прокидатися рано. Я ніколи не вірив фразі «Що більше у тебе справ, то більше встигаєш», але, здається, саме так і працює. Наразі ці дві діяльності — айтішну та письменницьку — я сприймаю як дві роботи.
Нас вчать, що ти або гуманітарій, або технар
Дисонанс між «я розробник» і «я письменник» я відчув ще у дитинстві, задовго до того, як взагалі зрозумів, що хочу писати, та й кодувати теж. У нас же як — всюди вчили, що ти або гуманітарій, або технар. Знаєшся або на математиці, або на мові та літературі. А ще якщо ти розвиваєшся у середовищі, де першочергово цінують саме технарські навички і раптом розумієш, що тобі подобається щось гуманітарне, то почуваєшся або винним, або «не таким».
У моїй голові однозначно засів цей стереотип і підсилювався школою, університетом, оточенням. Коли думаю про все це зараз, воно здається геть позбавленим сенсу. Але довгий час це уповільнювало, не давало розвиватися певним бажанням. Я долав ці стереотипи поступово. Намагався намацувати власні бажання, щось робити, крутитися. Розумів, які плюси можу витягнути з різних занять і, можливо, перехресно їх застосувати.
Для мене і текст, і код — про вирішення завдання
Очевидно, обидва заняття мені подобаються. Хоча під час роботи я не лише пишу код. Є багато задач, де потрібно терпеливо шукати розв’язання проблеми. І єдиний шлях це зробити — перепробувати певну кількість фреймворків, алгоритмів чи підходів. Це часто про концентрацію на меті та вирішенні задачі. І це, як на мене, об’єднує мою роботу з письменством. Для мене і текст, і код — це про вирішення завдання, отримання кінцевого результату. У тексті так само, як і в коді, є архітектура. Тільки тут визначаються сутності, ідеї, теми, образи, герої, локації. Тут можна провести паралель із плануванням, дизайном, проєктуванням у розробці.
Різниця в тому, що в програмуванні задачу можна чітко конкретизувати, виписати специфікацію, сформувати список функціоналу, який має бути. І більше конкретики. Є алгоритми, і вони за певних умов будуть на стільки-то ефективними. Тож зрештою обираєш оптимальний варіант, залежно від ситуації. З книжкою частково теж так можна, але вона все ж дає багато відчуттів, атмосфери, і ти ніколи не знаєш, що насправді тут спрацює. Вона більше про емоції та бажання виплеснути те, що всередині.
Як поєднання цих двох занять впливають одне на одного, сказати важко, це не надто усвідомлені штуки. Але у контексті підходу до письма я точно багато чого взяв від програмування. Наприклад, розбиття однієї задачі на багато підзадач. Для книжки важливо структурувати теми, ідеї та сюжет, мати певний план, таку собі road-map тексту. Звісно, все це лише до певного моменту, бо так само має бути трохи хаосу та імпровізація.
А після написання книжки я навчився дечого, що можу застосовувати в розробці. Роман пишеться довго. Тут потрібно зберігати концентрацію, фокус, думаю, саме письменництво мене навчило цього. Ймовірно, саме тому в розробці мені почали подобатися довші задачі. До того ж і розробка, і письменництво — це про вплив. Наприклад, компанія, у якій я нині працюю, займається серед іншого системами безпеки. Тож певним чином моя робота розробника впливає на життя людей. І письменництво, звичайно, теж про вплив. Тільки тут йдеться про свідомість людей.
У будь-якому разі я вже не можу займатися чимось одним. Тим паче це чудовий перемикач, який урізноманітнює життя. Іноді я розумію, що «наївся» розробки і непогано було б від неї відпочити. Буває і навпаки — можна перенасититися письменництвом. Хотілось би спробувати себе і ще в чомусь.
У другому романі я намагаюсь усвідомити саморуйнацію людини
Друга книжка називається «Амок». Це спроба усвідомити руйнівну природу людини, зокрема щодо себе. Якщо розібрати текст, то спочатку в ньому буде фокус на різних особистостях і проявах їхньої деструктивності, спрямованої і на особистість, і на оточення. І поступово це все дійде до ідеї про саморуйнацію людства. Як людство ставиться до себе, планети, прийдешніх поколінь. Чому це все продовжується, чому стає тільки гірше. Відповіді на питання, що можна з цим зробити, там не буде. Зате буде спроба показати, до чого схоже ставлення може призвести. Наразі дописую останні сторінки першої чернетки.
Тут я працюю над другою книжкою у кав’ярні неподалік від дому
У планах — третя книга та перерва
У планах — писати третю книгу. Хоча перед цим, мабуть, візьму перерву. Все ж важко жити у такому темпі, писати книжку та одночасно працювати. Мені довгий час здавалося, що все класно і я продуктивний, але це забирає багато сил. У перерві, можливо, буду займатися музикою. Щодо розробки, то зростатиму в поточній компанії. У нас є позиції, які мені цікаві й де б я хотів себе спробувати.
Також хотів би пожити та попрацювати за кордоном. Я дуже люблю Норвегію. Був там кілька разів. Наприклад, пожити в Осло або у віддалених регіонах. Португалія теж подобається. А ще зацікавив Берлін, чому б ні? Грандіозних планів на кшталт «хочу працювати в Google» у мене немає. Я люблю свою роботу, але амбіцій, здається, у мене більше саме щодо кар’єри письменника.
IT сьогодні — це про дохід, який приносить задоволення. Зараз я максимально розвиваюсь тут, мені цікаво. Письменництво — про творчу реалізацію, певний терапевтичний підхід, який дає задоволення, але точно не дохід.
