«Писати тексти буде перспективніше, ніж писати код». Розробник Юрій Савка — про роботу в Google, релокацію у Німеччину та про те, які навички потрібні в ІТ
Продовжуємо серію інтерв’ю з людьми, які раніше були просто інженерами, а потім змінили свою кар’єру чи потрапили на роботу в цікаві компанії. Сьогодні наш співрозмовник — Юрій Савка, Software Engineer у компанії Google. Він вже більше 11 років працює в ІТ, а в 2015 році переїхав у Німеччину. А ще він автор популярних статей на DOU.
Юрій розповів про свій кар’єрний шлях, про роботу в Google, зарплати, труднощі релокації та про те, які навички потрібні в індустрії в майбутньому.
«Я пішов навчатися на факультет кібернетики в КНУ. Про цей факультет знав лише те, що з нього випустився Дівєєв-Церковний». Про період навчання
Я народився в Сумській області, але в дитинстві жив у Галичині, в Теребовлі. Це дуже старе місто, йому понад 900 років. Вчився в класичній гімназії, яку заснували ще за часів Австро-Угорщини. Це була справжня класика: вивчення п’яти іноземних мов, хор.
У певний момент в гімназії вирішили давати не лише класичну, а й прогресивну освіту, і з 7 класу трудове навчання замінили на інформатику. Щоправда, це стосувалося тільки хлопців, дівчатам інформатики не перепало. Не знаю, чи таким було рішення школи, чи, може, батьки дівчат збунтували: вирішили, що їм важливіше вміти шити й куховарити, ніж займатися комп’ютерами. Думаю, що тепер такого розподілу в гімназії вже немає. Втім, моїм улюбленим предметом була хімія, а не інформатика. Хімія — це крутіше, ніж програмування, бо ти програмуєш саму матерію, речовини.
Коли треба було їхати на олімпіаду з інформатики, поїхав я. Районну олімпіаду пройшов, далі мала бути обласна. Та в гімназії ми вчилися програмувати на BASIC, а на обласній олімпіаді треба було програмувати на Pascal. Довелося за тиждень розібратися, вивчити нову мову. На олімпіаді я отримав 5 балів зі 100. Та це було третє місце, бо інші учасники теж не знали Pascal. З того моменту я почав серйозніше займатися інформатикою, їздити на олімпіади.
У старших класах я зрозумів, що класична гімназія приведе мене у філологічну освіту. Вибирав подальший напрямок навчання між хімією і фізматом. Хімія ішла разом з біологією, тому віддав перевагу фізмату.
Після фізматшколи планував навчатися в КПІ, але мене туди не взяли. Тоді ще не було ЗНО, були вступні іспити. Досі пам’ятаю, як в одній із задач треба було розрахувати відстань від точки до площини. Я почав розв’язувати, виводити формулу. Екзаменатори здивувалися, що я не знаю цієї формули напам’ять, і сказали, що з таким рівнем математики можуть запропонувати мені хіба що навчання на електрозварювальному факультеті, там є кілька вільних місць. Можливо, тепер я трохи й шкодую, що не пішов тоді на електрозварювальний. Це про реальні речі — будувати мости, працювати з металом.
Зрештою, я пішов навчатися на факультет кібернетики в КНУ. Про цей факультет я знав лише те, що з нього випустився Дівєєв-Церковний (актор, який вів погоду на «Інтері»). Та далі було простіше: зі мною вчилися призери міжнародних олімпіад з інформатики, з математики, вони потрохи ішли працювати в круті компанії, і я вже розумів, що це можливо.
«Став технічним директором, бо проявляв більше ентузіазму, ніж інші люди в компанії. Мені було нудно, я хотів щось покращувати, вдосконалювати». Про початок кар’єри
Працювати в студентські роки було легко. Стипендія — приблизно $50 на місяць. Ті самі гроші можна було отримати, зробивши одну формочку за вечір.
Були студенти, які відразу йшли в круті технології — Java, С++, WebCodecs. Але для того треба було щовечора ходити на роботу, по
Я ж починав з «низів». Спочатку працював на фрилансі. Там був Web: HTML, CSS, трохи PHP, трохи JavaScript. Та загалом це давало хороший дохід. Проєкти були маленькі, але платили за них добре. Що тільки я не робив у той час: сайт з продажу тракторів, роутер порнотрафіку. Одного разу мені навіть надіслали вірус, сказали, що треба його «допиляти».
У 23 роки я став технічним директором. Це була компанія з 30 чи 40 людей, і не всі співробітники між собою ладнали. Крім того, я не дуже добре розумів, як працюють процеси в компанії. З системи контролю версій у нас був тільки код на FTP. Коли змінюєш файл, треба було кричати через всю кімнату: «Ніхто не чіпайте такого-то файлу!». На Jira не було грошей, тому ми працювали в чомусь самописному. У нас був PowerPoint, в якому надсилали завдання. Коли завдання було виконане, в PowerPoint ставили зірочку. Такою була система, в якій я мав організувати роботу. Це було складно.
Думаю, що я став тоді технічним директором, бо проявляв більше ентузіазму, ніж інші працівники в компанії. Мені було нудно, я хотів щось вдосконалювати. В результаті шеф призначив мене на цю посаду. Щодо зарплати — її теж підвищили. Загалом за два роки у тій компанії у мене збільшилася зарплата втричі. Та, звісно, вона була меншою, ніж ті, що є на ринку тепер.
За пів року я втік з тої компанії. В певний момент зрозумів, що далі працювати на цій посаді мені нецікаво: я не знав, як правильно робити багато речей, а робити неправильно і постійно вчитися на своїх помилках не хотілося. Та й загалом мені не дуже подобається працювати з людьми в умовах, коли вони мої підлеглі.
Зрештою, я перейшов у більшу компанію, у Ciklum. Там мені платили приблизно так само, як за роботу технічного директора в попередній компанії, але я просто працював розробником.
«Хороший менеджер має уміти мотивувати людей, вчити їх, відповідати за кар’єрний розвиток». Про те, чому уникав менеджерських посад
Я не планував виїжджати кудись з України. Але вийшло так, що отримав запрошення на роботу в Берлін від компанії Rocket Internet, і вирішив поїхати. Це сумнозвісна компанія. В певний момент у неї була дуже погана репутація, тому що там будували стартапи, які були копіями стартапів інших компаній. І ще була така стратегія: побудувати стартап за 100 днів. Та загалом компанія непогано почувалася, деякі стартапи продавали за шалені суми. Є багато успішних компаній, які вийшли з Rocket Internet (щоправда, вони приховують це).
Після Rocket Internet я працював в ResearchGate. Це соціальна мережа для вчених. Ця компанія на пів рівня нижча за FAANG, дуже крутий стартап. Білл Гейтс був головним інвестором ResearchGate, він якось приїжджав до нас.
В ResearchGate я починав роботу з Full Stack, а потім перейшов у дуже глибокий бекенд, у Data Engineer, отримав багато відповідальності у технічному плані. Там я працював два з половиною роки.
Я довгий час був розробником, але час від часу мене «кидало» на довколаменеджерські посади. Щоразу я нагрібав на себе більше й більше технічних обов’язків, а потім, коли мені пропонували працювати в ролі менеджера і треба було брати підлеглих людей, я намагався «відсунутись». Перехід у менеджери мене лякав тим, що доведеться бути відповідальним за колег, за їхній розвиток. Хороший менеджер має вміти мотивувати фахівців, вчити їх, відповідати за кар’єрний розвиток. Я більше люблю відповідати за технічні питання, технічний стек.
«Час від часу з’являється синдром самозванця: хто я такий, щоб бути тут, усі розумніші за мене, вони мене „вичислять“...» Про роботу серед інженерів високого рівня
Згодом ми вирішили повертатися з Німеччини в Україну, але в цей час мені написали з Google і Facebook, і я вирішив: «Чому б не спробувати?». Насправді програмісту з досвідом отримати запрошення від цих компаній доволі просто, треба лише взяти участь у їхніх Coding Contests (змагання з кодування). Там можна вказати своє резюме, і практично гарантовано, що вам напишуть з компанії. Звісно, чи пройдете потім співбесіди, — це вже зовсім інше питання.
Я пройшов співбесіди в Google і переїхав у Мюнхен. Досі працюю в тій команді, у яку подався спочатку (це майже два роки).
Коли я прийшов з ResearchGate в Google, великої різниці в роботі не помітив. Так, Google — більша компанія. Тут простіше щось зробити, і не переживаєш про речі, які не входять у межі твоєї відповідальності. Та, з іншого боку, через велику кількість людей є бюрократія. Немає такого, як у стартапі: написав код, натиснув кнопку, і він вже на продакшені. Мусять бути підтвердження з інженерного боку, з продуктового. Декому такий стиль роботи не підходить. Але мені це подобається: є правила, чіткий набір інструкцій, що зробити, щоб чогось досягнути. Звісно, якщо треба виправити баг, усе відбувається швидко. Для цього теж є механізми. Але нові фічі не відразу потрапляють на продакшн, потрібен певний час.
В Google працюють інженери високого рівня. З одного боку, приємно, що навіть джуніорам, які тільки прийшли в компанію, можна доручити задачу і знати, що її зроблять, надмірного контролю не треба. З іншого боку, час від часу з’являється синдром самозванця: хто я такий, щоб бути тут, усі розумніші за мене, вони мене «вичислять»... У компанії навіть є внутрішні документи, як боротися з цим відчуттям, бо воно виникає у всіх, коли людина бачить навколо себе стільки розумних колег.
Деколи турбує, що усі навколо — і програмісти, і продакт-менеджери, і проджект-менеджери — працюють дуже багато. Думаєш: «Ой, мені треба, мабуть, працювати більше, щоб якось відповідати оточенню». Або: «Вони настільки молодші за мене, а вже такі круті. Напевно, я у своєму житті десь повернув не туди». Та, зрештою, усі ці емоції можна вгамувати.
Є книжки про те, як Google вибирає співробітників. Є наукові статті, дослідження, дисертації про те, як вибирати людей. Раніше, коли Google був меншою компанією в Кремнієвій долині, проводив по 18 інтерв’ю з кандидатами, тепер — 5. Є конкретні критерії, на які вони дивляться, за якими оцінюють, наскільки фахівець розумний загалом. Це все формалізовано, розписано.
Зараз у компанії є одне інтерв’ю, яке називається Googleyness & Leadership, на ньому не питають нічого технічного, просто спілкуються, щоб зрозуміти, наскільки людина адекватна. Деякі ІТ-спеціалісти втрачають зв’язок з реальністю, і їм важко працювати в команді. Вони добре працюють індивідуально, стають «суперстар». Та якщо починають працювати в команді, усе може закінчитися погано.
У Google у командах відповідальність за окремі моменти інколи розподіляють серед їх учасників. Коли я прийшов сюди, мені відразу дали один сервіс і сказали, що я відповідатиму саме за нього. Всі запити, вимоги щодо нього проходили через мене: баги, фічі, вся комунікація. Навіть при тому, що команда відповідальна за якийсь функціонал, складніше визначити, хто саме відповідальний в певний момент. Тому часто переходять до такої моделі.
У моїй відповідальності було вже декілька проєктів. Тепер я техлід усієї команди, а ті проєкти, якими я займався, в інших співробітників.
«Робота в Google в Європі більш розслаблена, ніж у Каліфорнії.» Про відмінності в культурі роботи
В Google є техліди проєктів, техліди команд і так звані uber-техліди, вони над кількома командами зверху. Uber-техліди дивляться, що відбувається в проєктах команд, розв’язують проблеми, пишуть особливо складні шматки дизайну чи навіть коду. В них немає звітів, немає підлеглих. Та коли виникає складне питання, можна звернутися до них. Або коли є складний дизайн, він мусить проходити через uber-техлідів.
На рівні нижче перебуває техлід команди. Він займається зовнішньою комунікацією: коли хтось щось хоче від команди, приходить до техліда, щоб не смикати кожного співробітника окремо. Якщо в команді є проджект-менеджер, він займається OKR, мітингами. Якщо організаційної роботи не надто багато і проджект-менеджера в команді немає, цим опікується техлід.
Зазвичай проджект-менеджер організовує великі процеси: коли, наприклад, є проєкт, в якому працює 4 команди — 5 продакт-менеджерів, 25 інженерів. Кожен робить свою частину роботи, та людей треба інколи збирати, щоб вони могли обговорити певні питання.
За розвиток працівників відповідає інший менеджер — Engineering Manager. У нього зовсім інші завдання. До цього менеджера приходять з питаннями типу «хочу взяти сабатікал», «як мені отримати наступний рівень», «як вивчити щось нове», «як перейти в іншу команду» абощо. Engineering Manager працює приблизно з 20 людьми. Періодично — серед кварталу, після закінчення кварталу, через пів року — оцінюється робота. Співробітники мають писати self-evaluation — розказувати, що вони роблять, що збираються робити.
Думаю, що загалом робота в Google в Європі більш розслаблена, ніж у Каліфорнії. В Штатах, у Кремнієвій долині, треба працювати дуже багато, перепрацьовувати — така культура. Там нормальна ситуація, коли людина з роботи приходить додому, лягає спати, зранку встає і знову йде на роботу. В Європі люди мають хобі, менше напружуються. Це не тільки в Google, в усіх інших компаніях теж.
«Щоб просуватися на вищі рівні, не обов’язково ставати техлідом». Про кар’єрний розвиток у Google
В Google є чіткі документи про те, як рухатися далі: є інженерні рівні, посади, різні варіанти кар’єрного розвитку. Завдяки тому, що Google — велика компанія, яка постійно зростає, тут є багато можливостей для розвитку.
На посаді техліда людям доводиться іноді перепрацьовувати. У мене половину робочого часу можуть займати мітинги, далі — імейли. Відповідно писати код вдається не завжди. Та для того, щоб просуватися на вищі рівні, не обов’язково ставати техлідом. Це лише один з варіантів розвитку. Можна просто бути крутим розробником. Є люди, які з розробників йдуть у проджект-менеджери, їм стає більш цікаво організовувати людей, процеси, мати більший вплив, ніж «пиляти» один модуль для одного блоку.
Google відомий тим, що набирає людей відразу після університету. Ці співробітники молоді, мають багато ентузіазму, багато працюють, можуть рости та розвиватися. Коли спеціалісти працюють у сфері довго, у них зазвичай вже є сім’я, хобі, вони можуть приділяти компанії лише певний фіксований час. Але такі позиції в компанії теж є: іноді тут працюють на 0,8 часу чи на 0,5. Але таку нішу в компанії треба знайти.
«За тиждень засабмітив код п’ятьма мовами програмування». Про роботу з різними технологіями
Мені здається, що розмежування розробників за технологіями — проблема саме українського ІТ-ринку. В Україні на співбесіді просять назвати всі методи класу Object або усі можливості Data injection в конкретному фреймворку. І ледь не шоком видається, що хтось може перейти з однієї мови на іншу. Для цього треба рік вчити нову мову, отримувати сертифікації.
В Європі таких співбесід немає, йде фокус на Software Engineer — який, звісно, має стек, з яким працює, але може розібратися і з новою мовою.
В Google є внутрішні значки, які видають на профіль за певні заслуги. У мене недавно був значок, що я за тиждень засабмітив код п’ятьма мовами програмування. Тобто я пишу тут на всьому — це Java, JavaScript, TypeScript, інколи Go, трохи С, якщо дуже треба, то і CSS, але таке буває рідко.
В Google є внутрішня система, яка називається Readability. До того, як комусь можна буде сабмітити код певною мовою, має пройти час, щоб у компанії впевнилися, що фахівець може писати нею. До того часу треба запрошувати в код-рев’ю принаймні одну людину, яка знає цю мову, добре пише нею. Запрошений спеціаліст затверджує код, каже, що він написаний правильно, тут немає відвертих помилок, але можна покращити те і те.
Є два рівні рев’ю: одне від команди, воно підтверджує, що зроблено саме те, що й планувалося, а друге рев’ю — перевірка мови. Якось я писав код на С++, це був відносно новий досвід: після університету з С++ я не працював. Був спеціаліст, який прийшов, перевірив і сказав: «Цей метод написаний правильно, а тут можна поміняти це на щось інше. Тому що С++ тепер виглядає, наче там перевернулася вантажівка з розділовими знаками». Я не дуже розбирався з усіма знаками, написав так, як уявляв собі. Але мені допомогли, десь замінили & на *, і все відразу запрацювало правильно.
Я не боявся «лізти» в нову мову, бо знав, що мене підстрахують. Крім того, це цікаво, тобі дають можливість навчитися чогось нового без додаткових витрат. Зазвичай з новою мовою можна розібратися прямо в процесі роботи.
Звісно, в тих випадках, коли треба робити серйозні речі, щось планувати, бажано мати досвід роботи з мовою і розуміння, як усе працює на верхньому рівні. Та є техлід, який завжди підстрахує, скаже, що варто покращити. Тобто в компанії усі довіряють, але довіряють, бо знають, що хтось прийде і підстрахує.
«Я дивився зарплати IT-спеціалістів в Україні на Djinni та на DOU, вони там можуть бути навіть вищі, ніж у Google». Про зарплати в Google
Я дивився зарплати IT-спеціалістів в Україні на Djinni та на DOU, вони там можуть бути навіть вищі, ніж у нас в Google. Ми працюємо в Німеччині, де дуже високі податки. Тобто Gross (грубий дохід) може бути більшим, але Net (чистий дохід) — меншим.
В Google є річ під назвою Engineer Levels. Від рівня залежить зарплата і посада, на якій можна працювати. У мене тепер 4 Level — це просто розробник, «міцний спеціаліст». Зазвичай, щоб отримати суттєве підвищення зарплати, треба перейти на інший рівень. Але є багато й інших деталей: наприклад, з певного рівня люди починають отримувати більше бонусів, ніж зарплати. Це має сенс, тому що бонуси ростуть разом з продуктивністю компанії, і в людей з’являється більше мотивації, щоб рухати компанію вперед.
Крім того, має значення, де розташований офіс. Зарплати в Каліфорнії в Google відчутно вищі, ніж у Мюнхені. Щодо опціонних програм — не знаю, та мені здається, що вони пропорційні до зарплат. Думаю, що Google орієнтується на рівень зарплат тієї локації, де є офіс, які зарплати там у конкурентів. В Каліфорнії загалом дуже високі зарплати. Знаю, що в Snapchat, Reddit можуть платити більше, ніж у Google. У цих компаній трохи нижчий рівень репутації, тож вони мусять чимось приваблювати спеціалістів.
«Є дуже неприємна і шкідлива для кар’єри програміста парадигма: „Я міняю свій час на гроші“». Про особливості роботи в аутсорс-компаніях
Мені здається, що найбільша проблема ІТ-ринку в Україні в тому, що більшість компаній тут — аутсорс і аутстаф. Люди звикли, що вони в компанії на других ролях, не ухвалюють серйозних рішень. Та відповідальність, ідентифікація себе з продуктом, з тим, куди рухається компанія — дуже важлива.
Іноді, коли люди переходять з аутстафу в продуктові компанії, у них виникають проблеми. Деколи це доходить до абсурду. Мені розказували історію, як з України приїхав дуже хороший спеціаліст, але його не взяли в компанію, бо у нього «не горіли очі». Коли його спитали: «Чому ти хочеш працювати в нашій компанії?», він відповів: «Ну, я програміст, пишу код, мені за це платять гроші. Ви — компанія, в якій треба писати код, я буду його писати». Та компанії цього недостатньо.
Напевно, у мене «продуктове мислення» з’явилося у Rocket, коли нам дозволяли брати на себе відповідальність і впливати на рішення. В аутсорсі у розробників зазвичай немає такої можливості. Максимум, що вони можуть, — спробувати поговорити з програмістами компанії-замовника (якщо такі є) і у чомусь їх переконати. Але це складно: є ще мовний бар’єр, культурний бар’єр і є третя сторона між програмістами та компаніями-замовниками. Якщо у тебе немає можливості впливати на рішення, то й брати за них відповідальність, звісно, не хочеться.
Перелаштуватися на роботу в продуктовій компанії з аутсорсної — не складно, але треба цього захотіти. Є дуже неприємна і шкідлива для кар’єри програміста парадигма: «Я міняю свій час на гроші». Люди вважають, що вони просиділи на роботі свої 8 годин, і більше у їхню зону відповідальності нічого не входить. Коли такий фахівець приходить у продуктову компанію, він не може зростати кар’єрно, не отримує задоволення від роботи, бо сприймає її як каторгу.
«Тут діє закон пропорцій: або ти можеш змінити щось маленьке для багатьох людей, або змінити щось велике для меншої кількості людей». Про мотивацію
Коли я йшов у ResearchGate, мав написати твір про те, чому я хочу працювати в цій компанії. Так вони визначали, чи справді у людини є мотивація. Водночас, коли я пишу есе, то певною мірою сам себе переконую, що хочу працювати саме в цій компанії. У тому творі я трохи пафосно написав, що для мене головне у житті — це імпакт (вплив) і саморозвиток. Звісно, це звучить трохи претензійно, але насправді це те, що мене мотивує.
Імпакт — це можливість змінити щось у цьому світі. Тут діє закон пропорцій: або ти можеш змінити щось маленьке для багатьох людей, або змінити щось велике для меншої кількості людей. Google дає масштаб: навіть якщо я вирішив маленьку проблему, в Google приходять мільярди людей, це автоматично збільшує мою роботу. І, навпаки, якщо ти працюєш у стартапі, який змінює певну сферу в якійсь країні чи навіть місті, але цей вплив уже великий, — це теж мотивує.
Звісно, при цьому бажано розвиватися, не «костеніти» в певному стеку, наборі навичок.
«Інтерфейс, який зараз найбільше страждає, — від людини до людини, „з голови в голову“». Про сучасні виклики в роботі
Мені здається, що з певного моменту писати тексти буде перспективніше, ніж писати код. Навіть зараз я пишу більше дизайну, імейлів, технічних текстів. Вони важливіші, ніж сам код. Писати код стає усе простіше, є багато різних бібліотек.
Звісно, з часом залишиться велика частина програмістів. Та, можливо, тих людей, які будуть писати текст, треба буде більше. Буде потреба не в текстах на вільну тему «як я провів літо», йдеться про якісну комунікацію, якісне передавання своїх думок.
В принципі, інтерфейс, який зараз найбільше страждає — від людини до людини, «з голови в голову». Комп’ютери передають дані терабайтами миттєво. А щоб передати думку з однієї голови в іншу, двох мітингів по годині може не вистачити. Навіть щоб пояснити елементарну річ.
Коли збирається багато людей стає ще складніше. Я чув історію про те, як в одній компанії (не знаю, чи це було в Google, чи в якійсь іншій компанії з FAANG) обговорення відтінку оранжевого кольору для іконки зайняло три великих імейл-треди по 50 відповідей. Кожна людина має свою думку, і ухвалити спільне рішення складно. У великих компаніях більше викликів, їм треба поєднати усіх своїх дуже розумних фахівців, щоб вони «копали» в одному напрямку.
Я пишу тексти давно, мені це подобається. Писав і фантастичні оповідання, і тексти в ЖЖ (тепер закрив їх про всяк випадок, по молодості там були дуже дивні тексти). Робити це мені цікаво, крім того, допомагає структурувати думки.
Я можу читати тексти з редактури як художню літературу, це цікаво. Наприклад, є книжка Made to Stick (український переклад — «Приліпи! Ефективність ідей») про те, чому деякі історії в інтернеті «прилипають», стають дуже популярними, а інші відразу згасають. Справді є вірусні штуки, які крутяться в мережі роками. Але уміння знаходити моменти, які «вчепляться», просто так не дається.
Моя стаття на ДОУ про механічного Шекспіра, в яку я вклав найбільше часу і зусиль, тепер має найменше переглядів. Там я зробив багато речей неправильно, не так, щоб вони добре читалися. І, навпаки, дуже проста стаття стала вірусною.
«Берлін різний. Там є своя Троєщина, свій Мюнхен, Нью-Йорк». Про життя в Німеччині
Після того, як я переїхав у Німеччину, моя зарплата після податків була практично та сама, що й в Україні. Але загалом — з оплатою за житло, вищими цінами — дохід суттєво знизився. Я розумів, що спочатку йду на «пониження», а потім буде підвищення. Коли мене питали, чому я переїхав у Європу, я відповідав, що через те, що тут літають лоукости й можна подорожувати.
Загалом поїхати за кордон і подивитися, як там, — це дуже цікавий досвід. Та не варто фанатично ставитися до переїзду: хтось уявляє собі молочні ріки, приїжджає, а там купа проблем — з тобою не хочуть розмовляти англійською, проблеми з дитсадками, з транспортом... Але це дуже цікавий досвід, ти починаєш розуміти, що щось може бути інакшим, ніж є у твоїй країні.
Скажімо, у твоїй країні люди ходять на двох ногах. Ти знаєш, що усі люди ходять на двох ногах, і навіть не думаєш про цей факт. Але приїжджаєш в країну, де люди ходять на руках, і починаєш замислюватися про те, як краще, як більш правильно. Деякі речі в різних країнах повністю відрізняються. Це змінює щось у голові, у мисленні.
Берлін — круте місто. Там багато іноземців і зовсім інше ставлення до них, ніж в інших містах Німеччини. В Берліні більше людей, які туди приїхали, ніж тих, які живуть у місті від народження.
Але вся інша Німеччина обережно ставиться до емігрантів. Крім того, інколи тут складно записатися до лікаря, з колегами-німцями буває непросто порозумітися, в них зовсім інша культура, інші уявлення про багато речей. Скажімо, в Україні ми звикли, що запрошення в гості зазвичай пов’язане з їжею. У німців це зовсім не так: ми сидимо в гостях, спілкуємося, раптом одна пара каже, що зголодніла. Вони пішли в ресторан, що розташований поруч, поїли й повернулися до спілкування. А коли запрошують на день народження, то кожен приносить з собою їжу. Це дрібні деталі, незвичні для нас. Але їх багато.
Знання мови суттєво впливає на якість життя. В Берліні більшість людей знає англійську. Та коли приходиш у гості чи на день народження до когось, там будуть родичі, старші люди. Ймовірно, що вони навіть російську знають краще за англійську. Навіть коли говориш німецькою на певному рівні (наприклад, на В1), це не дуже допомагає, бо люди переходять на діалекти. Через усе це складно адаптуватися.
В Україні можна ходити в якісь спільноти, спілкуватися. В Німеччині також є мітапи для IT-спеціалістів, але вони тільки технічні. Більше жодних можливостей для спілкування немає.
Берлін різний. Там є своя Троєщина, свій Мюнхен, Нью-Йорк. Це все різні райони. Тут гамірна вулиця з наркоторговцями, де повністю розмальовані стіни, грають вуличні музиканти... Перейшов дорогу, зайшов у парк — там сидять сімейні пари з візочками, усе спокійно, тихо. В одному районі лише старі німці, молодих людей немає. В іншому — старшу людину ніколи не побачиш. Можна жити в одному районі, де тобі подобається, а їздити в клуби, в ресторани в інші райони. Чи просто їздити по місту і дивитися на його різноманітність.
Мюнхен інший, він нагадує мені велике село, яке має невеликий історичний центр, а вже за 15 хвилин від міста — комбайни, снопи, ангари. Один район Мюнхена не відрізняється від іншого.
«Є люди, які працюють в Google, але паралельно пишуть книжки, виступають на конференціях». Про те, як може змінюватися кар’єра з часом
Я не знаю, ким буду через п’ять років. Насправді я не бачив себе в Німеччині ще за пів року до того, як туди потрапив. Не бачив себе в Google за пів року до початку роботи в компанії. Думаю, що планувати щось далі ніж на два тижні (не кажучи вже про 5 років) немає особливого сенсу.
Напевно, я не буду міняти професію. Буду продовжувати робити те, що роблю. У мене це непогано виходить. Я маю досвід, і мені з певного моменту буде складно перевчатися на щось інше. Та може змінитися моя провідна мотивація, провідний вплив. Наприклад, є люди, які працюють у Google, але паралельно пишуть книжки, виступають на конференціях. Або перейшли на 0,8 робочого часу і займаються сім’єю. Чи перейшли на віддалену роботу і можуть працювати з мікроавтобуса, який їздить по горах Норвегії. Тобто основний потік, напевно, буде той самий, але побічні речі, які, власне, визначають якість життя і його колір, відтінок, можуть змінитися кардинально.
