«Це не комуналка чи гуртожиток». Чому айтішники обирають жити в колівінгах
Останні три роки в Києві один за одним відкриваються колівінги. Найбільш відомі з них — Domivka Coliving, Coliving One, а також мережа Vilnyy («Вільний»), що розрослась до 11 локацій у центрі міста.
Колівінг — це простора квартира, де проживає
Такі квартири можна знайти у Польщі, Великобританії та Іспанії, а моду на них започаткували у Сан-Франциско, де через скупчення глобальних технологічних компаній ціни на житло підвищилися настільки, що люди почали гуртуватись заради дешевшої оренди. У Києві ж інша мотивація. У часи пандемії та віддаленої праці киянам бракує підтримки та живого спілкування, стверджує співзасновник «Вільного» Георгій Дехтяренко.
Айтішники — не виняток. У кожному з київських колівінгів можна знайти розробників, дизайнерів, тестувальників чи проджект-менеджерів. Ми вирішили завітати до них у гості та поспілкуватися, щоб дізнатись, як воно — жити у колівінгу.
Молоді та успішні
Наша перша зупинка — «Вільний», квартира на Великій Житомирській неподалік Пейзажної алеї, де проживає найбільше айтішників у мережі. Знадвору вирує життя: тут повно ресторанів, модних бутиків. Але водночас не гамірно. Тільки у неділю церкви й собори будять своїми дзвонами, а біля будівель міністерств — вічні мітинги, скаржиться колівер Юрій Андрієнко. Біля будинку він зустрічає мене та фотографа.
Юра
Статний на вигляд, із бородою Юра видається зрілим чоловіком. Про це ж говорять і назви його керівних посад, про які я дізналась з візитівки напередодні. Юра є співзасновником трьох компаній: 4YOU (обіймає посаду СЕО), WER Travel та Empaty, де працює як комерційний директор. Та поки ми підходили до під’їзду, з’ясувалось, що хлопцеві всього лише 20!
Він безжурно вітається зі старенькою вахтеркою, вигукуючи номер квартири та пояснюючи, що ми йдемо в офіс. «До нас приходить багато людей, і так бабусі простіше пояснити», — усміхається Юра.
При вході у квартиру потрапляємо в інший світ. Пів коридору займає лише взуття — пар тридцять точно. Докладаючи до цієї купи і свої кросівки, я встигаю познайомитись з кількома дівчатами. Вони проходили повз і так радісно привітались, наче з давньою знайомою. «Може, тут культура така», — подумалось мені, та потім хлопці пояснили, що сьогодні в колівінг заїхали новенькі. Схоже, вони подумали, що я майбутня сусідка, і хотіли справити хороше враження.
Купа взуття у «Вільному»
Відразу навпроти входу — простора зала. Це і вітальня, і коворкінг, і місце для вечірок. Там стоять столи з комп’ютерами, великий диван, камін, кілька музичних інструментів і полички з книгами. Робочих місць на всіх не вистачає, але й не всі мешканці працюють віддалено. Юра, наприклад, резидент UNIT.City. Але якщо хоче працювати вдома, бронює собі місце в Excel-табличці.
Зала має вихід на незасклений сонячний балкон. Туди недавно прикупили тоненький килимок з імітацією зеленої травички від ІКЕА, а ще тут розмістили столик і стільці. «На цьому балконі я вранці медитую, роблю дихальні вправи», — говорить розробник Віталій Матвєєв, який приєднується до свого друга Юри.
Юра і Віталій на балконі
Хлопці беруться удвох проводити екскурсію квартирою. Вони познайомились в Instagram, ще коли Віталік жив у Тернополі, а Юра — в Харкові. Обоє писали про технології, стартапи, психологію, біг — спільних інтересів виявилось чимало. Вперше наживо хлопці зустрілися торік.
Тоді Юра за рекомендацією знайомих заселився у «Вільний», а Віталік приїхав до столиці в складі організаторської команди форуму Big Money. Там він особисто познайомився з успішними підприємцями: Євгеном Черняком, Дмитром Дубілетом та іншими. Спілкування та атмосфера Києва так надихнули його, що після розмови з Юрою про життя в колівінгу Віталік остаточно вирішив, що пора переїжджати. Перед форумом він саме запустив власні проєкти: консультував великі українські та європейські компанії, оптимізуючи там внутрішні бізнес-процеси, зокрема за допомогою різного програмного забезпечення. А столиця обіцяла хлопцеві ще більші перспективи.
До речі, Віталік не набагато старший за Юру — йому 22, і від їхніх досягнень паморочиться в голові. Хлопці приносять мені каву, домашній яблучний пиріг і починають розповідати свої успішні історії.
«У 14 років я прочитав знамениту біографію Ілона Маска, — починає Юра. — Там йшлось про те, що у свої 12 Ілон вивчив першу мову програмування. Мене це надихнуло: вже тоді я трохи знав HTML, став опановувати Java і приблизно в 16 почав пробувати себе в ІТ. Мене також мотивував старший брат, який працював в українському офісі Google. Втім, згодом я зрозумів, що з м’якими навичками у мене ліпше, ніж з програмуванням, і у 17 років, зібравши команду зі студентів КПІ, створив свій перший стартап».
Ідея була в тому, щоб навчити дрони розпізнавати обличчя. Юра вважав, що це могло б знадобитися поліції, яка часто не встигає доїхати до місця злочину вчасно. Але, як він підсумовує, «зі стартапів виживає лише 1 із 10». Аби просувати ідею, у хлопця забракло зв’язків у Нацполіції. Згодом він почав вивчати тему вертикальних ферм і як це може модернізувати сільське господарство України. З тієї ідеї народилась компанія 4YOU, де розробили власну технологію автономного поливу та підживлення рослин. Зі своєю командою хлопець, відтоді як СЕО та співзасновник 4YOU, подався на Bootcamp від UNIT.City, підняв інвестиції і нині будує перші вертикальні ферми у Кривому Розі. Хоча й на цьому список бізнесів і робіт Юри не закінчується.
У Віталіка не менш успішна історія. Потрапивши до Києва, він із бізнес-консультанта перетворився на розробника. На це його надихнула коліверка Настя, розробниця із SoftServe, з якою він познайомився у «Вільному». Його вразив її професійний запал і те, як тонко вона розуміє основи створення продукту.
Віталій
«На момент нашої зустрічі я досяг у менеджменті певних висот, отримав британську сертифікацію МВА і подумав, що було б класно і самому заглибитися в нюанси створення того, що я просуваю. За декілька років я міг би поєднати навички управління та розробки і стати кимось на кшталт Андрія Доронічева, директора з продуктів у Google, — ділиться планами Віталік. — Так, за 5 місяців за підтримки Насті я вивчив усе, що потрібно, і сьогодні віддалено працюю у британській продуктовій компанії».
Не просто дешева квартира в центрі Києва
Прагненням до успіху просякнута вся атмосфера колівінгу. У кімнатах і вітальнях лежать книжки про успішні компанії, психологію, принципи управління найкращих топменеджерів. На стіні, біля якої дрімає транспорт мешканців — велосипеди, моноколесо — хлопці колись хотіли створити колаж із назв успішних українських глобальних ІТ-компаній, стартапів. Але нині там різні зображення — графіті, малюнки, вислови.
Малюнки є і в кімнаті Юри та Віталіка. З ними ще мешкає двоє хлопців. Мають шафу, стіл, де стоїть ноутбук, на екрані якого помічаю код, та два двоярусних ліжка. Біля одного з них обписана вся стіна. З малюнків мені запам’ятався чи то чоловічок, чи то робот, який говорить комусь іншому «Привіт, Ілоне». Це не Юрине ліжко, тому схоже на те, що відомим підприємцем захоплюється не лише він.
Ще у хлопців є балкон. Він заставлений усім тим, що не помістилось у кімнаті. Через вікно виглядає височезна пізанська вежа із коробок для яєць. Юра не без гордості пояснює: «Це ми сортуємо. Кожні чотири місяці до нас приїжджає громадська організація „Україна без сміття“ і все це забирає».
Пізанська вежа з коробочок для яєць
Уявляю, скільки таких веж тут можна набудувати за чотири місяці. Ми побували лише у двох спальних кімнатах, а усього їх чотири — у квартирі проживає 15 людей (хоча вдома зазвичай одночасно перебувають близько 10). А ще є спільний простір, кухня та аж три ванних кімнати. Вони досить просторі: в одній помістилось навіть джакузі. Коли Юра та Віталік заселились на Велику Житомирську (деякий час вони жили в цьому ж колівінгу, але в іншій квартирі), то планували провести з цієї нагоди гучну вечірку, наповнивши джакузі шампанським чи пивом. «Але цього так і не трапилось, — ледь помітно зітхає Віталік. — Не знайшлось часу».
Те саме джакузі
На джакузі виходить кімната дівчат. Вона у цьому колівінгу особлива. Дівчата сплять у капсулах, які схожі на знамениті японські капсульні готелі. Але ці не мають футуристичного вигляду, вони затишні: кожна дівчина створила у капсулі власний світ. Хоч він і складається лише з матраца та смужки простору біля нього. Але на стінах купа плакатів, біля подушок — книжки, а одну капсулу освітлює маленька лампа, кидаючи на стіну різнобарвні зірочки. Дівчата запевняють, що їм дуже комфортно так спати й геть не тісно.
Капсульні кімнати
У капсулі із зірочками живе Оксана Каленченко. Вона може пояснити, чому колівінги — це не комуналка чи гуртожиток — перші порівняння, що спадають на думку. Оксана ще студентка, але працює у «Вільному» як HR. А це значить, що потрапити сюди не просто: охочі мають заповнити анкету на сайті, а потім пройти співбесіду з Оксаною і спільнотою. Такі кастинги в гуртожитку не побачиш.
Hr Оксана
Річ у тім, що проживання у «Вільному» коштує 130 доларів, тобто близько 3500 гривень (сюди входять комунальні). Ціна приваблива, тому охочих багато.
«Хтось так і пише про свою мотивацію: у вас дешево, центр Києва, а мені треба десь жити. Таким відразу кажемо „ні“. Очевидно, що людина просто не знає, куди подала заявку, не буде вкладатись у розвиток нашої спільноти. А може, навіть не має часу на це, — пояснює Оксана. — Щоб жити у колівінгу активної молоді, як ми себе позиціонуємо, не обов’язково бути саме активістом, стартапером і сортувати сміття. Головне, аби в людини було бажання долучатись і ще власна цікавинка. У нас живуть різні люди: таксисти, охоронці, розробники, актори. Навіть ветерани є».
Загалом кастинги є світовою практикою — у колівінгах Сан-Франциско теж так роблять. Людям тут не байдуже, з ким жити. Аж настільки, що коли заселяєшся (а заселення може статись і за місяць чи більше — бувають черги!), то отримуєш місяць випробувального терміну. З його закінченням усі збираються у вітальні, дають людині розгорнутий відгук і голосують — залишатися їй тут надалі чи ні.
Звучить страшно, але Віталік переконує: насправді всі ті коментарі стають хорошою основою для особистого розвитку, а атмосфера голосування є максимально привітною. Так чи інакше кастинги завжди суб’єктивні, а у «Вільному» є лише один точний критерій: тобі має бути не більше як 30. За словами HR, ближче до 30 у людей зазвичай змінюються пріоритети, хочеться спокою, сім’ї. Правила дозволяють заселятись і з дитиною, але таких охочих не було.
Цікавлюсь, що ще важливо для спільноти: чи розпитують людей про цінності, політичні погляди, наприклад. На цьому питанні хлопці й Оксана трохи стихають. А після паузи беруться переконувати: та насправді байдуже на погляди. Головне — бути корисним, прагнути розвивати країну. «Логіка така: якщо людина робить деструктив для держави, то, найімовірніше, вноситиме деструктив і в спільноту», — пояснює Віталік. Виявити таких людей допомагають каверзні питання.
«Ти наступні 10 років хочеш прожити в Україні чи виїхати за кордон? Ти написав, що ходиш на громадські акції. На якій з останніх бував? — наводить Оксана приклади своїх HR-прийомів. — Так, більшість коліверів хотіли б за кордон, але за знаннями та досвідом, із планами повернутись. Якщо ж людина відповідає, що це погана країна і скоріше б звалити, таким ми, ймовірно, відмовимо».
Одне слово, тут всі заряджені на зміни, користь на благо собі та державі. Дбають про екологію, не зловживають: курити траву та напиватись так, щоб не тримати себе на ногах, заборонено. У цьому Віталік, який колись жив у гуртожитку, бачить головну різницю з колівінгом: у першому ти здебільшого деградуєш, а в другому розвиваєшся, збагачуючись досвідом інших.
Мешканці на балконі ввечері
Спільна квартира може стати місцем сили
Можна знайти багато мінусів у такому форматі проживання. Немає куточка для усамітнення, а щоб привести сюди на побачення дівчину чи хлопця, треба попросити сусідів «погуляти». Та варто зважати й на те, що середній вік мешканця «Вільного» —
Так само, як і власна нерухомість. З розповідей хлопців стає зрозуміло, що вони можуть дозволити собі винайняти хорошу квартиру, а за кілька років — придбати власну. І не лише вони: одна коліверка нещодавно купила собі цілий бар на площі Льва Толстого! Тепер народ планує регулярно там бувати.
«Сьогодні для нас у пріоритеті те, що приносить емоцію. Так, ти можеш купити квартиру в Києві за $70–80 тисяч, залежно від району, або ж можеш інвестувати кудись $40 тисяч, а на решту $30 подорожувати чи вкласти їх у себе. Квартира ще багато років може простоювати як пасив, а від емоцій отримуєш значно більше», — пояснює Віталік.
Він і Юра також багато гарного говорять про підтримку та важливість спільноти. А щоб не бути голослівними й показати, як ця підтримка працює, запрошують на спільну вечерю. Такі у «Вільному» влаштовують щопонеділка. На кухні, як і по всій квартирі, є чергові. На спільній вечері треба бути всім — якщо без поважних причин пропускаєш два понеділки поспіль, у щирості твоїх намірів бути в спільноті починають сумніватись.
Юра на кухні
Тому приходимо до них знову за кілька днів, у понеділок. Вечерю саме готують двоє коліверів, Оля і Тарас. У духовці запікається картопля з італійськими травами, на плиті смажаться курячі крильця. Декілька дівчат нарізають у велику миску салат. Багато з них працюють вебдизайнерками, а навколо компанії з розмовами крутиться Сергій, високий русявий вчитель природничих наук і математики в приватній школі.
Вчитель Сергій
Він з’їхав із квартири в колівінг з простої причини: знайти собі дівчину. Харизма Сергія не залишає сумнівів: своєї мети він досягне. Тим паче, що успішних прикладів повно. Лише кілька тижнів тому двоє коліверів, ветеран і його обраниця, вирішили одружитися і з’їхали з Великої Житомирської.
Тим часом у вітальні вже зсунули два робочі столи для спільної вечері, дівчата почали носити тарілки, а я все ще не бачу Юри. «Писав заявку на американський грант», — втомлено пояснює хлопець, виходячи зі своєї кімнати після
Спільна вечеря
Тоня вивчає інженерію у Дартмутському коледжі, одному з найстаріших університетів США, що входить до престижної Ліги плюща. Студентка закінчила там поки один курс, а потім з’їхала з американського гуртожитку та на рік узяла академічну відпустку, щоб розвивати власний проєкт — онлайн-платформу для самонавчання та підготовки до ЗНО «Мавка».
Дівчина переїхала у «Вільний» разом із найкращим другом, Артемом Лаптєвим, який вчиться у Массачусетському технологічному інституті. Як розповіла згодом у месенджері Тоня, їм обом дуже пощастило — вони з Артемом зі звичайних сімей, але завдяки програмі Ukraine Global Scholars отримали повну стипендію на навчання у своїх вишах. Саме тому зараз і створюють «Мавку», щоб віддячити за свій шанс і дати його іншим українським школярам, які, за словами дівчини, є не менш талановитими, однак можуть мати обмежений доступ до знань.
«Ця ідея з’явилась ще до переїзду в Київ, — уточнює Тоня. — Але саме колівери, яким ми щодня за чаєм розповідали про „Мавку“, звели нас із потенційним інвестором, допомогли з рекламою. Хтось підказав, як краще написати код, а хтось познайомив із мамою-вчителькою (мама одного з коліверів працювала вчителькою — ред.). З усіх боків надходили ідеї та допомога, і так „Вільний“ став для нас місцем сили».
Книжки мешканців
Перша субота, коли Даша не працювала
Підтримка тут справді відчувається навіть на фізичному рівні. Щойно колівери всілися за довгий стіл, як несподівано взялися за руки, наче для молитви. Та це був інший ритуал: Оля разом із Тарасом розповіли, як готували на всіх вечерю і чому вони обрали саме такі справи. За словами дівчини, страва з картоплі — за сімейним рецептом, який старша сестра привезла з-за кордону та часто використовувала разом з нею вдома.
Зворушені спогадами Олі з дитинства люди беруться їсти. Навколо шум, сміх, всі нахвалюють страви, а хтось побіг за другою мискою салату — «сім’я» ж велика. Але однією їжею не обходиться. Виявляється, щопонеділка за спільною вечерею колівери розповідають, як минув їхній тиждень. Першою просять виступити мене — мешканці вважають це хорошим способом познайомитись.
Ніяковіючи перед аудиторією, я відбуваюсь загальними фразами про роботу. Та тут так не звикли — після мене хлопці та дівчата за столом почергово починають відверто ділитися своїми перемогами, поразками, найважливішими подіями й чимось геть незначним, радісним, а часом і вразливим. Ось кілька вирваних речень з їхніх довгих розповідей:
«Я закінчила курси англійської. Тепер у мене Intermediate», — каже Аня, дизайнерка застосунків.
«А я пройшла 28 тисяч кроків, це 19 кілометрів, уявіть!» — дійшла черга до Олі, яка готувала вечерю.
«Побував у театрі», — говорить, здається, Коля, і киває в бік дівчини, яка сидить поблизу мене.
«Ох, усе ще пишу диплом, — зітхає змучено Поля. — Але зате вчора бачила гарний схід сонця!»
Всі вибухають реготом. «А в мене з’явився новий учень на репетиторство, — вступає сусід дівчини, Сергій. — І, Полю, хочу подякувати, бо завдяки тобі я зараз проходжу співбесіду на роботу в банк!»
Останньою виступає копірайтерка Даша. Розповідає, де вона була зі своїм хлопцем, а на кінець тихо, але урочисто додає: «А ще можете мене привітати: це була перша субота, коли я не працювала».
Вражає те, наскільки мешканці вболівають одне за одного. Жодних образ, насмішок, одні слушні поради. Втім, не покидає відчуття, що всі тут надто змучені, перепрацьовують.
Дівчата готують салат
Це підтверджує досвід Анни — незнайомої мені дівчини, яка прожила у «Вільному» рік та втомилась від ритму життя активної молоді. З ними добре, але в її уявленні дім — це зона відпочинку від роботи та думок про неї. А у колівінгу, мовляв, так не заведено. Юра, зачувши це, визнає: їхні умови не всі витримують.
«Просто це Київ — центр, куди всі збігаються, — все ж гне своєї хлопець. — Якщо ти не готовий працювати 24/7, чогось більшого не досягнеш. Київ просто викине тебе на узбіччя. Так, буває, що хочеться відпочити, подумати. Але для цього можна поїхати на кілька тижнів додому чи в гори».
Insta-апартаменти з прибиральницею
Та й колівінги бувають різні. Резиденти Domivka Coliving та Coliving One, наприклад, орендують окремі квартири від 18 до 40 м2. Ми хотіли потрапити в обидва будинки, але у «Домівку» — не вдалося. За словами його засновниці Юлії Обозної, мешканці-розробники, з якими нам хотілось поговорити, інтроверти та надто скромні для спілкування з журналістами. Вони розповідали про свої помешкання раніше, і їм далось це не просто.
Тому маємо єдиний варіант — навідатись у Coliving One. За 10 хвилин пішки від метро «Нивки» починається район приватних садиб, де і знаходимо цей колівінг — чотириповерховий новесенький будинок.
Coliving One
Знадвору нас зустрічає адміністраторка Оля та Тетяна Попова — маркетологиня. Засновники колівінгу, де працюють дівчата — підприємці Олександр Рябчун і Олександр Кудрявченко, які також є засновниками компанії 450 Ceramo House, що проєктує і будує котеджі та комерційні об’єкти з керамоблоку.
Відчинити двері на подвір’я можна мобільним телефоном або через пароль. Дівчата заводять нас на подвір’я, де припарковано кілька машин. На стільчиках біля дому сидить троє мешканців. Серед них виділяється Діма, розробник із темно-рожевим волоссям, що опускається нижче плечей. Та ми встигаємо перекинутись хіба кількома словами — більше Діма на контакт не йде, як і його сусід, інший айтішник, який чомусь аж двічі несподівано зникав із веранди, щойно до нього наближалась черга говорити.
Стає зрозуміло, що тут проживають більш замкнені люди. Хоча, можливо, їм надто набридла увага журналістів — у дворі кілька днів поспіль стоїть машина із написом «Телебачення». На запитання, що тут знімають, адміністраторка Оля загадково мовчить. Так чи інакше люди мешкають у новенькому колівінгу лише місяць, а хтось і зовсім переїхав цього тижня. Та й цінності тут інакші.
Мешканці на веранді
Попри те, що колівери теж мають спільний простір — велику терасу на даху, де смажать барбекю, та коворкінг на цокольному поверсі, що після
Тоня та адміністраторка Оля
Про те, що він вдома, усі знають лише тоді, коли у дворі з’являється його байк і Tesla. Зараз же інвестор полетів на 10 днів на Сейшели, залишивши свою кішку на мешканців. Він робить так часто, і дівчата потроху починають шкодувати тваринку, яка щоразу жалісливо нявчить без господаря.
За нею приглядає адміністраторка Оля — вона тут і HR’ка, і помічниця, і подруга. Її у Coliving One ще називають «феєю». «Працюю 24/7, а коли не було мешканців, навіть жила тут — тестувала квартири», — розповідає дівчина.
Оля показує нам будинок. 22 з 24 квартир на той момент уже зайняті. На огляд маємо дві — студію на 29 м2 та двокімнатні апартаменти на 40 м2. Планування та дизайн скрізь однаковий. У студії — світлі стіни, диван, кухонний куточок (плита, холодильник), біля вікон — обідній та робочий столи. Ще є передпокій та окрема ванна кімната — настільки біла, що аж засліплює. Instagram-блогери таке зацінять. У квартирах панує мінімалізм, встановлена система «Розумний будинок». Вхідні двері відчиняються відбитком пальця, а керувати опаленням, кондиціонером можна з телефона.
Рома Поліщук у дверях квартири, де живе
Коштує оренда такої затишної студії 12 тисяч гривень на місяць. Часом у таких живуть і пари. Якщо ж хочете двокімнатну квартиру (там буде ліжко та, найімовірніше, додаткова шафа-купе), це обійдеться у
Але все це — мінімальний пакет. У Coliving One є так звана підписка. Це коли ви думаєте, що було б добре мати посудомийку, робот-пилосос чи величезну плазму (стандартний телевізор є у всіх квартирах), але вам би не хотілось обростати технікою, якщо колись з’їжджатимете. У такому разі колівінг купує вам цю техніку, а ви платите за користування кожним пристроєм
Ще в будинку є прибиральниця. Чотири її візити — 1200 гривень. За вас можуть попрати й попрасувати (машинки для зручності винесені на цокольний поверх) — це теж 1200 за чотири рази. Ще можна поставити собі сигналізацію від Ajax (250 грн), орендувати комору
«Це популярні сервіси — мешканцям подобається ідея з технікою, а прибирання собі замовили вже три квартири, — каже Оля. — Люди не хочуть витрачати на це свій час».
Тут у Coliving One перуть і прасують. На фото Коля та Міла
Мрія про маленьку Кремнієву долину
У Coliving One не проводять кастинги. За віком обмежень теж немає — комусь 21, а комусь 37. Проводячи екскурсію по будинку, Оля зав’язує з людьми розмову і сама вирішує, впишуться вони в спільноту чи ні. «Але в нас так класно налаштована реклама, що жорсткого відбору робити не доводиться», — говорить адміністраторка.
Мешканців просять заповнити анкету та вказати свої побажання щодо сусідів. На їхній основі змінюють налаштування реклами. Але зазвичай люди просто пишуть: «Хочу, щоб були круті чуваки!».
«Саме таких і знаходимо, — тішиться маркетологиня Тетяна. Сьогодні 70% мешканців працюють в ІТ — саме на цей сектор орієнтувались забудовники. — Але представникам інших професій ми теж не відмовляємо, бо розуміємо, що айтішникам може бути з ними цікаво. У нас живуть дизайнери, фотографи, рієлтори».
Оля веде знайомитись з мешканцями ближче. Вони очікують нас на веранді та злегка соромляться. Говорячи про свою мотивацію переселитись саме у колівінг, більшість згадує про спільноту, спілкування з людьми, але стає очевидно, що на першому місці — комфорт.
«Я переїхав сюди прямо з гуртожитку, закінчую університет, — каже розробник Рома Поліщенко. — Довго будував собі в голові образ квартири, де хотів би жити. А як побачив фото цих квартир, зрозумів: ось воно!»
Рома
«Я естет, і мені важливо, щоб усе було красиво, — каже фоторедакторка Віра. Схоже, що вона тут душа компанії, хоча називає себе інтроверткою. — Як фрилансерці, мені бракувало спілкування, всі подруги роз’їхались. А вчора прийшла додому, засиділась із сусідами й уже відчуваю: я тут надовго! Здається, наче всі ми на дачі. Хоча працювати мені стало гірше, бо в таких умовах я більше не хочу працювати».
«Мені сподобався чудовий ремонт і спільнота. А що тут більшість із котами та собаками, я взагалі в захваті, — каже Тоня, погладжуючи песика сусідки Віри. — До всіх підходиш, усіх гладиш...»
Тоня
Тут також є айтішники з Білорусі та Казахстану (не встигли з ними познайомитись), а ще пари. Гліб і Олена, бізнес-аналітик і дизайнерка, переїхали у київський колівінг із Запоріжжя. А Колі Аврамуку, QA-інженеру та проджект-менеджеру, хотілося разом із дівчиною Мілою втекти в якесь зелене тихе місце, подалі від шумних проспектів.
Коля сподівається завести у колівінгу цікаві, а можливо, й корисні знайомства. «Дізнався, що тут буде тусовка майже самих айтішників, і це мотивує до дій, обміну досвідом», — пояснює хлопець.
Олі б дуже хотілось, аби так і було, і колівінг став місцем народження проєктів, стартапів. «Уже зараз у спільному чаті я бачу повідомлення типу: народ, хто розбирається ось у такій мові програмування? — сміється адміністраторка. — Ми жартома називаємо себе маленькою Кремнієвою долиною».
Стартап під ринок, що розвивається
Уже покидаючи Coliving One, я спантеличено помічаю на фасаді будинку напис «God bless you». Виявляється, забудовники залишають його на всіх своїх будівлях, які здають в оренду. Не всі з них колівінги, але їх точно буде більше, бо охочих не меншає, а вільних квартир уже немає. Coliving One невдовзі стане мережею: у вересні новий будинок з’явиться на «Академмістечку».
Розвивається і «Вільний». Коли він виник три роки тому, засновники Георгій Дехтяренко та Іван Сирцов жили разом з коліверами — сама ідея проєкту зародилась із бажання знайти сусідів для дешевої оренди. Але коли, за словами Георгія, він уже «наговорився», захотілось спокою та комфорту. Так з’явився новий формат «Вільного» — «Римська», де у просторій квартирі кожен має кімнату (за
Єдина плата з боку власника — рік проживання у палаці. Сьогодні перший такий будинок Георгій знайшов за 11 кілометрів від метро «Славутич». Там навіть є власний ставок із човниками. У самому будинку ж мінімальні зручності: робочі розетки, ванна, туалет. Охочі заїжджають туди й не платять нічого. Але зобов’язуються три години на добу волонтерити. Коли ж не хочеться — скидають 100 гривень в день на будівельні матеріали. Кастингів немає, хіба людині хочеться залишитись надовго.
Звучить досить екстравагантно, не для всіх, та це не єдиний варіант колівінгу в передмісті. Ми знаємо ще про Stockholm Studios в Ірпені, а також комуну айтішників на території села за 15 кілометрів від Львова. Але оскільки там у кожного власний будинок — туди точно не просто заселитись.
Розробник Сергій Ведмедєв жаліється, що, попри таке різноманіття, у Києві колівінгу суто для айтішників усе ще не з’явилось. Хлопець живе у «Вільному» від зими, і йому бракує однодумців, із якими можна разом прямо вдома створювати стартапи. Своєю чергою, Георгій, як співзасновник, каже, що запиту на квартиру суто для ІТ не було. «Фінальне слово за спільнотою: вони самі можуть фільтрувати, людей яких професій хочуть бачити поряд. У нас є квартири суто з митцями, наприклад», — говорить він.
Тому Сергій поки в пошуках. Але спостерігаючи за зростання ринку, вже точно знає, який проєкт розвиватиме з майбутніми партнерами — перший застосунок з онлайн-чергою до всіх колівінгів!
Фото — Данило Павлов
