Підполковник запасу ЗСУ Ярослав Гончар: «У Збройних силах кудись витрачаються мільярди гривень, а IT-продуктів не було і нема»
У березні на «Бігус.Інфо» вийшло розслідування про розробку автоматизованої системи управління «Дзвін» для ЗСУ. На її створення вже витрачено 600 млн гривень, тоді як аудит Міноборони виявив у системі суттєві недоліки. Серед аудиторів були три члени ГО «Аеророзвідка», яка дотична до розробки інтеграційної платформи ЗСУ «Дельта».
Ми поспілкувалися з Ярославом Гончаром, підполковником запасу ЗСУ, очільником Наглядової ради ГО «Аеророзвідка». Він розповів докладніше про роль «Аеророзвідки» у війні та про те, як з’явилася «Дельта», про аудит «Дзвону» та системні проблеми з IT в Збройних силах.
Від редакції: ми готуємо власне розслідування щодо «Дзвону» та ЗСУ. Якщо ви володієте якоюсь інформацією або розбираєтеся у темі, напишіть на Данный адрес e-mail защищен от спам-ботов, Вам необходимо включить Javascript для его просмотра. .
Ярослав у Гаазі,
«Восени 2014 року ми вже були достатньо відомими, уже всі знали, що таке „Аеророзвідка“»
— Розпочнемо зі знайомства. Розкажіть, будь ласка, про свою організацію.
Ми маємо сторінку у Facebook, де можна детальніше ознайомитися з нашою діяльністю. Якщо дуже коротко, то це громадська організація, яка створена ще за часів Майдану, основою став «Автомайдан» та інші об’єднання, які там сформувалися. Ми вперше використали цю назву 2014 року. Засновниками були четверо людей: Натан Хазін, очільник Єврейської сотні Майдану, Дмитро Лісенбарт, мультиплікатор, кілька років тому очолював Державну агенцію мультиплікації, покійний Володимир Кочетков-Сукач, ідеолог «Аеророзвідки», людина, до якої було особливо шанобливе ставлення, і я, Ярослав Гончар.
У 2015 році в Збройних силах України створили військову частину на базі добровольців об’єднання «Аеророзвідка». Вона історично успадкувала цю назву. Мета — продовжити проєкти, які розпочало волонтерське об’єднання, але уже в межах офіційного представництва в ЗСУ, тому що більшість представників «Аеророзвідки» не були військовослужбовцями. Створити військову частину запропонував начальник Генерального штабу, при цьому ще був присутній покійний Андрій Таранов, перший заступник глави Адміністрації президента. Нині цю військову частину ліквідовують відповідно до ініціативи командувача військ зв’язку і кібернетичного захисту. Я звільнений із лав ЗСУ, під час їх реформування зникли посади, які відповідають моєму фаховому кваліфікаційному рівню.
Восени 2020 року ми подали документи та зареєстрували правовий статус громадської організації. Потрібно було надати суб’єктність ГО «Аеророзвідка». Наприклад, зараз ми запустили проєкт з Чорнобильським біосферним заповідником. А там уже треба підписувати документи, меморандуми, тобто мати якесь представництво. Отже, ми зареєструвалися. За 7 років ніхто більше не претендував на нашу назву. На перше зібрання надіслали приблизно 400 запрошень. Звичайно, прибули не всі, але понад 200 людей відвідали зустріч, присвячену заснуванню громадського об’єднання. Я представляю саме ГО.
— Скільки людей об’єднує ГО, хоча б приблизно?
Вимірюється не сотнями. Бо це ж треба написати заяву, сплатити вступний внесок, платити членські внески й усе таке. Тож нині кілька десятків людей формалізували свої відносини з ГО.
— А які головні функції у громадської організації?
Усе прописано в статуті. Якщо візійно, то це насамперед сприяння силам безпеки та оборони України у відновленні суверенітету, територіальної цілісності через допомогу в тих сферах, де «Аеророзвідка» має найбільшу компетенцію. Йдеться про безпілотні роботизовані системи та речі, пов’язані з IT.
— Перейдімо до ситуації з «Дзвоном». Думаю, потрібно читачам пояснити, який стосунок має до цього «Аеророзвідка».
Тоді треба розповідати історію від початку створення військової частини, я буду намагатися максимально стисло. Чому взагалі виникла така ідея у керівництва Збройних сил України?
Ми як волонтери спочатку займалися суто безпілотниками. Починаючи від Маріуполя рухалися вздовж лінії розмежування від підрозділу до підрозділу: облітали позиції, лишали хлопцям фотографії, намагалися допомогти дешифрувати отриману інформацію — нанести дані на карту, щоб вони мали хоч якесь розуміння, де опинились, що навколо робиться. Не буду переказувати, який це мало жалюгідний вигляд на початку війни. І от з таким одним безпілотничком ми були тоді якщо не єдиним, то одним із небагатьох екіпажів, які загалом робили схожі речі. Зрештою нас підтримали: тоді громадянське суспільство відгукнулося потужним волонтерським рухом — і з допомогою кількох меценатів, які зробили найбільші внески, до кінця осені 2014 року ми змогли розбудувати парк з 12 безпілотників того типу, який освоїли. Ми займалися мультироторами, дронами з 4, 6, 8 пропелерами. Потім самі шукали людей, організовували навчання, тобто одразу ж трансформували свій досвід у діяльність волонтерського об’єднання. Восени
«Коли опинилися на околицях Донецького аеропорту, то зрозуміли: ось де ми найбільше потрібні»
Тоді ж налагоджувалися тісніші відносини зі Штабом операції, більш-менш сформувалася система управління. Водночас США передали Збройним силам України першу партію контрбатарейних радарів AN/TPQ-48. Сталося так, що наше обладнання збіглося за технічними характеристиками з американським (чітко зійшлася дальність дії — 8 км).
Ми зрозуміли, що набагато ефективніші, коли займаємося не просто пошуком, бо час у повітрі обмежений. Тебе скеровують: «Подивись, що тут», ти дивишся, але інформація часто потребує перепідтверджень. Тож нерідко було так, що ми роботу виконуємо, але інформацію не здобуваємо. До того ж лінія фронту не була така усталена, іноді виїжджаєш з одного населеного пункту в інший і не маєш впевненості, що, поки доїдеш, там ще буде наш блокпост.
Тому ми взялися за контрбатарейні радари. Навіть десь залишилися документи, що нас запросили для цього як цивільних осіб на Яворівський полігон. Уже тоді в документах військові стали писати: «Аеророзвідка», волонтерське об’єднання, ГО... У той час всі ходили у різній формі, тому зрозуміти, хто є хто, було неможливо. Думаю, для багатьох буде сюрпризом, що вони мали справу з цивільними.
Отже, ми на Яворівському полігоні вже проходили тактичне злагодження: нас наводили на конкретну координату, звідки ведеться стрільба, і ми мали навчитися корегувати вогонь нашої артилерії. В січні
Якраз точилися найбільш запеклі бої, коли пав аеропорт. Там було пекло, наші виходили, ми шукали їх під руїнами: полони, обміни... Запит на інформацію був шалений. Ми бачили, що ті п’ять батальйонів, які тримають ДАП, на розхват. Тож і ми не спали, постійно заряджали акумулятори та літали. Скільки могли — стільки літали. Тому, коли втратили цю спроможність, було жахливо. Але пощастило, що підказали ідею, за яку вхопилися, — відеоспостереження. І вже за тиждень ми почали її реалізовувати. З Києва нам передали найдорожчі камери, ми домовилися з Datagroup, щоб нам оплатили безліміт на вісім супутникових комплектів на місяць чи два (якраз президент цієї компанії був тоді народним депутатом і зробив таку послугу).
Ми почали розставляти камери — і вони дали ще більший ефект, ніж очікувалось. Адже безпілотники перебувають у повітрі лише обмежений час, плюс на те, здобудеш ти інформацію чи ні, впливає багато факторів: і погода, і протидія ворога, й інженерні проблеми, обстановка... Тобто не факт, що виконаєш роботу. Камера не дає погляду зверху, тобто охоплює менше. Але Донбас дуже індустріалізована зона, багато копалень, шахт, вишки... Так що, будь ласка — можна встановити камеру на висоті 20, 30, 40, 50 метрів. Камера працює цілодобово і дає огляд у декілька кілометрів. І це виявилось ще більш потужним інструментом для спостереження, цілевказання, визначення ситуації.
Цей проєкт дуже зайшов військовим. Ми поставили перші вісім камер, і була думка, що ось ми показали, як це робиться, а потім передамо все ЗСУ: «Забирайте схему, техніку — і працюйте. Ми ж тільки волонтери». І Збройні сили взялися за це, але буквально за два тижні все поламалось, нічого не працювало, бо потрібних фахівців нема.
Знову нагадую, які часи були. Наприклад, ми щось на териконі возимося, намагаємося дроти скрутити, тут з танка вилазить хлоп’яга, каже: «Давайте допоможу». І налаштовує MikroTik RouterBOARD так, що я б, напевно, витратив не один вечір, аби розібратися, що й до чого. Виявляється, він власник IT-компанії, але його мобілізували і він у танку. Ось таке було.
Ми дуже швидко знаходили один одного. І все це у проєктний спосіб: розуміли, що треба, здобували ресурси — без балаканини, кожен виконував свою роботу, знав свою роль. У ЗСУ так не буває. Від слова «взагалі». Там до проєктного підходу далеко... Там функціональний ледве-ледве працює: у кожного свої обов’язки і кожний каже: «Ось я роблю те, що мені написали». І хоча б за процес відповідав... Тому про те, щоб вести проєкт, я мовчу. У ЗСУ менеджмент на рівні початку минулого століття.
Тому, коли ми все передали, це швидко поламалося. І підрозділ «Аеророзвідка» створювали з таким проханням: «Ось вам, хлопці, 400 кілометрів фронту, закінчіть цю роботу. Це саме задача вашого підрозділу». З обіцянкою про те, що все-таки обладнання вже не будуть купувати за волонтерські кошти, а бюджет зможе це покрити. Так, з 2017 року справді пішли перші закупівлі з бюджету.
«Навесні 2016 року ми показали керівництву країни перший прототип системи. Він отримав назву „Дельта“»
— І все-таки який зв’язок з «Дзвоном»?
Так, я просто пояснюю, як до цього дійшли технологічно. Коли ми забезпечили першу ділянку, то вийшла така ситуація. Передовий спостерігач дивиться на монітор, перед ним виводиться кілька картинок, він розуміє, де стоять камери, і так орієнтується. Але коли штаби почали надсилати запити на те, щоб бачити той самий контент, то стало зрозуміло, що треба розбудовувати мережу. Бо люди в штабах, звичайно, не на передній лінії, у них інша робота, вони не розуміють, що, куди, де, які координати. Виникла потреба відмічати на відео об’єкти. Ми зв’язалися з волонтерським об’єднанням ComBat Vision, яке очолює Євген Максименко, і поставили це завдання в межах розробки (вони паралельно вели тактичний клієнт для солдата). І вони реалізували цей функціонал.
Взагалі, як я вже казав, коли створили військову частину, громадянське суспільство нам сильно допомагало, в тому числі айтішники. У підрозділи стали заїжджати софти: «Армія SOS», «Кропива», СУВА тощо. Було так, що в підрозділі до десятка різних софтів, які покривають певні задачі. А оскільки у військовій частині А2724 (назва підрозділу, створеного на основі «Аеророзвідки») зібралася айтішно-інженерна спільнота, серед іншого було завдання інтегрувати між собою всі застосунки, які передавали підрозділам.
Ми зібрали всіх розробників, пояснили їм завдання, організаційні моменти та запропонували знайти рішення, яким способом це втілити. Були пропозиції, ми витратили на це понад два місяці, але результату не було жодного, інтеграція не відбулася, оскільки ми вигадували велосипед. Щоб системи «розмовляли» між собою, треба мати спільну мову. Ми її придумували, це було помилкою.
Водночас ми познайомилися з трастовим фондом НАТО, який створили під час Уельського саміту спеціально, щоб допомогти Збройним силам України модернізувати систему управління. Серед завдань цього фонду — надання консультацій. Нам роз’яснили, як загалом розбудовуються схожі системи в країнах-членах НАТО. Ми зрозуміли помилки, архітектуру, яку треба зробити для того, щоб виконати вимоги всіх цих стандартів, таксономії тощо.
Навесні 2016 року ми показали керівництву країни перший прототип системи. Він отримав назву «Дельта». Це був лише прототип, але вже і візуально, й архітектурно були закладені підвалини проєкту. Керівництво країни ухвалило рішення, що цей проєкт треба терміново розгортати, впроваджувати. Дали розпорядження знайти організаційну форму, в який спосіб унормувати правові відносини з тими, хто створював прототип: волонтерами, приватними організаціями, які і продають, і дарують авторські права. Багато такої роботи.
Провели наради й визначили, що єдиний спосіб унормувати відносини — провести дослідно-конструкторську роботу. Тобто просто купити не можна з низки причин — законодавство цьому перешкоджає. Треба, щоб це було зареєстровано в Державній службі спецзв’язку, щоб перевірили, чи система відповідає вимогам безпеки, з боку Мінекономіки — як продукт, авторські права, версія, ліцензія тощо. Тому запропонували: давайте Збройні сили ніби проведуть розробку, в результаті якої унормуються відносини між субпідрядниками. І назва цієї розробки була «Дзвін».
— Ваш прототип — наскільки він був готовий, наскільки його потрібно було доробляти?
То був прототип. Тобто те програмне забезпечення, яке вже реалізовано в межах проєкту «Дельта», докорінно відрізняється від нього. Бо прототип демонструє функціонал, процеси, які можуть бути покриті, щоб користувач зрозумів User Stories, чи він задовольнить свої потреби. Деякі обов’язкові елементи там були зроблені. Наприклад, вимоги стандартизації. Чат має бути створений за протоколом XMPP, а який сервер — байдуже, використовуй, який хочеш. Звичайно, обрали Openfire. XMPP — є, тут питання закрили. Треба інтегрувати в браузер — інтегрували. Треба зробити окремим застосунком на таку операційну систему, таку й таку — готово. Карта, спільна робота, редагування документів, авторизація — усе це було закладено. Ми собі поставили мету — закрити таку потребу, як ситуаційна обізнаність. Є вимоги до того, як її реалізувати. Це частина обов’язкового функціонала в C2-системі, бо система управління передбачає, що там має бути багато речей: і документообіг, і розв’язок різних розрахункових задач. І це має бути інтероперабельно з іншими доменами, з логістичною, медичною системами. Land C2 система повинна містити лінк до Air, Navy, tactical level C2, ISTAR, який, власне, забезпечує ситуаційну обізнаність.
Все це описано в основоположному документі НАТО, який називається FMN (Federated Mission Networking) — у ньому програми розвитку IT до 2030 року у Збройних силах 30 країн-членів НАТО. Там є спіралі — етапи із зазначенням спроможностей, які ти повинен закривати. Ми зараз на 2021 році, наступна спіраль — 2022 рік. Це означає, що якщо ми претендуємо на відносини з НАТО, то повинні виконати зазначені на цьому етапі вимоги. У НАТО організована відповідна інфраструктура, як цей процес перевіряють, тоді дають висновок про те, що держава готова, інформаційно-комунікаційні системи задовольняють такі-то критерії.
Перед показом «Дельти» керівництву України, 2016 рік
«Замовник не залучає до ДКР нікого з тих, хто брав участь у створенні прототипу „Дельта“, а підписує договір з іншою компанією»
— Чи могли б ви порівняти ту систему, яку створили, зі «Дзвоном». У цих системах виконуються однакові функції?
За певним функціоналом вони перетинаються.
Знову-таки історична довідка. Як себе позиціонує «Дзвін»? Як ядро системи бойового управління, до якого комутуються інші домени, які мають підтримувати найбільш багату семантичну модель обміну даних, усі стандарти міжсистемного обміну. «Дзвін» цьому не відповідає.
Але повернімось до того, як усе відбулося. Ухвалили рішення, що робимо дослідницько-конструкторську роботу, обрали підрядника (ТОВ «Еверест»). Цей підрядник не залучає до ДКР нікого із тих, хто брав участь у створенні прототипу «Дельта», а підписує договір з іншою компанією — IQusion, яка входить в міжнародний ІТ-консорціум Intecracy Group. Вони зі своїм продуктом «МАРС» брали участь у першій невдалій спробі інтеграції. До речі, вона відбувалася на базі їхнього месенджеру. Тобто була ідея, що через їхній вбудований месенджер ми зможемо організувати обмін між іншими IT-застосунками, однак це не спрацювало. Але цю компанію взяли підрядником, власне розробником софту. І в низці інтерв’ю, палких листуваннях у соцмережах і член наглядової ради Intecracy Group Алішер Рамазанов, і конструктор, ідеолог «МАРСУ» Тарас Поручник підтверджують, що, так, «Дзвін» побудований на основі розробки, яку вони колись мали.
Велика проблема виникла тоді, коли ставили технічне завдання, якраз з боку замовника, тобто Збройних сил України. Бо початковою ідеєю ДКР було створення головного ситуаційного центру. Його як дослідну роботу розпочали ще до війни, тому 2016 року вирішили внести зміни й описати власне процеси системи бойового управління, які мали бути автоматизовані.
Ці процеси в Збройних силах України регулюються документом під назвою «Настанова з оперативної роботи штабів». Ця книжка описує для кожної посади, який є вхідний документ, який вихідний, кому хто підпорядковується, хто і що в якій ситуації робить. Тобто тут закладено, як працюють штаби.
НАТО послуговується зовсім іншими польовими керівництвами (Field Manuals). І от коли поставили задачу, виникло питання, а що саме ми намагаємося робити. І вийшла дилема: був чинний нормативний акт, яким користуються всі військовослужбовці — «Настанова з оперативної роботи штабів», але на той момент всім було зрозуміло, що Україна рухається в НАТО і ця настанова буде змінена. Водночас чомусь гаряче стояло питання, що треба все завершити «тут і зараз», тому чиновник, який писав технічне завдання, що потребувало підписів (у кінці його підписував міністр оборони), не міг вийти за межі чинного законодавства. Бюрократична система — нічого не погодять.
Тож зрештою згідно з технічним завданням треба було автоматизувати процеси, які ми знали, що будуть змінені. Тобто з самого початку уже на рівні постановки задачі була закладена міна сповільненої дії. Було зрозуміло, що нема резону автоматизувати Радянський Союз і витрачати на це гроші. Бо всі знають, що ми повинні здійснити реформу Збройних сил України й автоматизувати геть інші процеси.
— А як вам ставили задачу?
Коли нам ставили завдання як «Аеророзвідці», ми самі шукали шляхи вирішення. Налагодили відносини з трастовим фондом НАТО, отримали всю документацію, нас консультувало NATO Communications and Information Agency (NCIA) — агентство, яке встановлює правила, за підписом якого ці правила стають обов’язковими для 30 країн-членів. Архітектор і розробник усіх цих моделей Марк Постел досі нас консультує.
А ось зі «Дзвоном» вийшло так, що, коли визначили виконавця — компанію «Еверест», вона чомусь найняла IQusion, і в науковий супровід до технічного завдання, яке готував Університет оборони, Центр воєнно-стратегічних досліджень, вписали «Настанову з оперативної роботи штабів». І цим заклали проблему.
— Ви спочатку думали, що вони будуть займатися лише документацією, так?
Так. Нараду, де ухвалювали рішення, проводив заступник начальника Генерального штабу генерал Віктор Назаров. Також там був присутній мій тодішній керівник, інший заступник начальника Генерального штабу Сергій Бессараб. Усі пропозиції — в який спосіб, яку компанію обрати — подавав начальник військ зв’язку Володимир Рапко. Він запросив на зібрання Юрія Чубатюка, який представився власником компанії «Еверест». Також на нараді були я, полковник Марат Утюшев, власне командир військової частини, створеної на базі «Аеророзвідки», і ще кілька офіцерів Генерального штабу.
Володимир Рапко запропонував: «Робімо ДКР, виконувати буде Юрій Чубатюк. Це зручно тому, що компанія „Еверест“ укладала угоду з турецькою ASELSAN і має стати дистриб’ютором радіообладнання для Збройних сил України». Звичайно, всі були згодні, що це зручно: фізика з IT пов’язані, тут і модуляції, і всі-всі питання авторизації, коли маєш справу з інтегратором радіомереж, через які використовуєш свій софт.
І один з офіцерів Головного оперативного управління зауважив пану Чубатюку: «Ваша ж компанія ніколи розробкою не займалася, ви тільки торгуєте „залізом“, комп’ютерами...». На це Юрій Чубатюк відповів, що його покликали сюди пояснити ситуацію, нібито вже все вирішено, прототип є, як розвивати, зрозуміло, хто архітектор, постановник задач — теж, його справа — оформити всі дозвільні документи, договори, закріплення права власності. Це та інтеграторська робота, за яку він збирається отримати свою справедливу комісію і допомогти Збройним силам, зокрема з реалізацією IT-рішень для систем бойового управління, як дистриб’ютор радіообладнання. Отакою була ситуація.
— А коли вже ви зрозуміли, що відбувається не так, як ви думали, що вони вже займаються розробкою?
Через короткий проміжок часу. Завдання переписати технічне завдання під цю розробку поставили начальнику Управління автоматизації Збройних сил України, на той момент у складі військ зв’язку, полковнику Віктору Артиховичу. Ми очікували, що він запросить нас, бо треба описати проєкт, скласти технічне завдання, але нікого не залучали, постійно знаходилися відмовки.
Уже в кінці 2016 року було зрозуміло, що пишуть і роблять щось інше. На наради не кличуть, самі ухвалюють рішення, затверджують ескізний проєкт... Чому так, чому не обговорювали з нами, не залучали тих людей, яким початково дали задачу? Знову-таки знаходили якісь пояснення або взагалі уникали розмов.
У цю справу навіть втручався заступник міністра оборони генерал Ігор Павловський. Апарат замміністра навіть складав плани, які подавали для реалізації. Був перелік з 9 пунктів, які треба було виконати: написати технічне завдання під «Дельту», виконати розробку, провести піддослідну експлуатацію, пройти перевірку в Державній службі спецзв’язку і останнім пунктом — поставити на озброєння. І ось цей план не виконали, тому що він передбачав послідовність дій: другий пункт не виконується, поки не буде виконаний перший. За перший пункт відповідав генерал Радіон Тимошенко, на той момент очільник ЦВСД — Центру військово-стратегічних досліджень. Він мав написати технічне завдання на «Дельту», за три місяці перейшов на посаду заступника начальника Генерального штабу і став вести проєкт «Дзвін», уже у такому вигляді, як його, ховаючи від нас, описали науковці. Підлеглі Тимошенка були й у полковника Артиховича в управлінні розвитку автоматизації. Вони туди вписали автоматизацію процесів, які описані в «Настанові з оперативної роботи штабів», і, власне, дії цих двох людей, їхні управлінські рішення і призвели до тої ситуації, яку ми маємо сьогодні.
Навчання «Сі Бриз», Чорне море, 2018 рік
«Склалася ситуація, коли Збройні сили України мають два технічних завдання»
— А ось ваш проєкт «Дельта», як він потім розвивався?
Він активний досі. Що далі? Генерал Тимошенко у 2017 році стає заступником начальника Генерального штабу, веде проєкт «Дзвін», але вдає, що про «Дельту» нічого не знає, тому що немає технічного завдання на неї: «Про що ви говорите? Яка „Дельта“? Ось є „Дзвін“, на нараді ухвалили рішення, що ця компанія його робить... Покажіть мені, де є щось про „Дельту“». Ми почали складати технічне завдання, самі його написали, а погоджувати також мав він. Тричі відсилали на погодження. На це все дивився замміністра Павловський. Зрештою Тимошенко не підписав. І коли я спитав у свого керівника, заступника начальника Генерального штабу: «Так що мені робити? Я не можу зрозуміти», відповідь була така, що начальник Генерального штабу як вища посадова особа підпише технічне завдання на «Дельту», минаючи генерала Тимошенка, свого заступника, який не ставить підпис, тільки за умови, що технічне завдання на «Дельту» підпишуть командувачі всіх видів Збройних сил України. І ми отримали підписи: флоту, авіації, сил спеціальних операцій, сухопутки...
Технічне завдання готував науковий центр Військового інституту зв’язку і телекомунікацій. Нам його також затвердило Головне управління розвідки. Склали окреме технічне завдання на виконання послуг безпеки з рівнем гарантії Г-4, тобто для обробки цілком таємної інформації, його затвердила Державна служба спецзв’язку.
Усі ці документи ми підготували, отримали підписи дев’яти командувачів, ну хіба що тільки міністр не підписав. Затвердив технічне завдання Віктор Муженко, начальник Генерального штабу, головнокомандувач Збройних сил України в травні 2019 року, за тиждень до свого звільнення.
— І як після цього розвивався проєкт?
Склалася ситуація, коли Збройні сили України мають два технічних завдання. І за функціоналом вони в кількох місцях перетинаються: і в «Дзвоні», і в «Дельті» є чат, робота з картою, декларація про те, що має бути інтероперабельність з іншими системами, передусім з аналогічними системами країн-членів НАТО. Ось принаймні у цих трьох позиціях технічні завдання перетинаються. Щодо решти — «Дельта» створена як інтеграційна платформа і має підтримувати специфікацію МІР (Multilateral Interoperability Programme), остання версія якої є MIP 4.3. Ще «Дельта» мала реалізувати всі протоколи міжсистемного обміну та підтримувати найбільш багату семантичну модель, щоб забезпечити цей обмін.
— Що робили далі після підписання технічного завдання?
Далі частина виконувала технічне завдання, а відділи, які залучені до IT, робили своє... Не забувайте, що більша частина «Аеророзвідки» на фронті весь цей час підтримувала систему відеоспостереження і літала безпілотниками. Тож було зручно, що між користувачем і розробниками встановилася коротка дистанція, ми буквально в одних чатах спілкувалися. Спосіб організації роботи — за Agile-методологією (використовували Scrum), ми йшли двотижневими спринтами. І таким чином знали плани щодо розробки функціоналу на роки вперед. Власне так і функціонувала військова частина, всі відділи, поки нещодавно не почалась ліквідація.
— «Дельта» ще на етапі розробки чи вона вже готова і нею користуються?
Дивіться, треба зрозуміти цю відмінність. Як відбувається все у ЗСУ і як у країнах-членах НАТО. Є таке поняття «життєвий цикл системи». Ми усвідомлюємо, що базовий функціонал може нарощуватися, удосконалюватися. От ми вже двічі-тричі міняли модель даних. Чому? Є програма розвитку НАТО, у 2016 році були одні вимоги, у
— Тобто вона працює, використовується?
Так, «Дельта» працює з першого дня. Тоді ще влітку 2016 року нам дали розпорядження — впроваджувати. І сьогодні військова частина налагодила повністю режим, як нормальна IT-компанія, яка надає послуги: триває розробка, є підтримка. Тобто є чергова зміна, яка комунікує з користувачами, а в самій розробці все розбито за потрібними ролями: QA, гілка розробки, гілка експлуатації (Ops), вони підтримують кілька інстансів у різних мережах одного й того самого. І все це апдейтиться, працює.
«Трьох людей з „Аеророзвідки“ ввели до складу комісії аудиту „Дзвону“»
— Чому саме вашу організацію запросили на аудит? Через передісторію з «Дельтою» чи з інших причин?
Це ж армія. Тобі надходить розпорядження від головнокомандувача Збройних сил Руслана Хомчака — і ти його виконуєш. Зараз уже новий начальник Управління розвитку автоматизації полковник Олександр Житник написав подання, що він бажає долучити таких-то експертів до роботи над ДКР «Дзвін». Там у комісії було приблизно 60 людей — це ж виконується державний контракт. Вдумайтесь: ми ухвалюємо систему бойового управління Збройних сил України! Це ж ядро! Це те, що визначає розвиток можливостей, що ти зможеш зараз і на роки вперед. Яка система управління — так ти й будеш воювати.
Звичайно, залучили велику кількість людей: науковий супровід, матеріальний облік (великі гроші — 600 мільйонів гривень було витрачено), користувачі, які перевіряли, чи покриваються їхні процеси, чи все працює. Ще купа «заліза», яке теж перевіряють. Так, головне — користь софту, але ж усе робиться по-воєнному, ставили генератори, намети, столи, вантажівки... Загалом 60 учасників, 11 підгруп з планом роботи на два тижні, і кожна перевіряє щось своє згідно з кваліфікаціями.
«Аеророзвідку» покликали з розпорядження головнокомандувача. Моє прізвище викреслили. Але трьох людей з «Аеророзвідки» ввели до складу приймальної комісії. Це відбулося вперше в історії Збройних сил України, коли айтішники приймали IT-продукт для ЗСУ. Тому що ні в кого експертизи нема, тільки зараз з’являється така спеціальність, як «інженер-програміст». А так на лінійному підрозділі хто? Кулеметники, стрілки, гранатометники — ось хто історично приймав IT-продукти стільки років.
А тут вперше прийшли троє людей, які розуміють, з чим мають справу. І, звичайно, коли вони ознайомилися з реалізацією, то не змогли не скласти своєї окремої думки про те, як там усе зроблено. І ця окрема думка просто всіх сколихнула. Тому що їхні висновки говорили про те, що це непотріб. Воно так не повинно працювати, воно обмежує наші спроможності: ми не зможемо обмінюватися інформацією та підтримувати інтеграцію великої кількості обладнання, у нас купа всього буде урізано. Розумієте, яка відповідальність за це все?
Ще хочу зробити таку ремарку, що під час роботи комісії членам «Аеророзвідки» чинили страшенні перешкоди. Вони не могли допроситися код, їх відправляли: «Йдіть читайте папери». — «Та ні, ми програмісти, дайте код». Вони тиждень випрошували, це дійшло до голови комісії генерала Едуарда Москальова. Бо який сенс тоді вводити в комісію айтішників? Треба дати код, а що ще вони будуть дивитися? Тож один з двох тижнів роботи комісії фахівці випрошували код у виконавця. А ті ж у той час його дописували: на флешці віддали, а тут... Усе ж видно, це проєкт, там ні від кого нічого не сховаєш.
Навчання «Сі Бриз», 2018 рік
«Вади, які закладені в архітектурі „Дзвону“, унеможливлюють його бойове застосування»
— У розслідуванні Bihus.Info перераховуються основні недоліки «Дзвону» (несумісність з аналогічними системами країн-членів НАТО, неефективна реалізація роботи з цифровими картами, особливості грифів таємності тощо). Які ще ви виявили недоліки під час аудиту?
Є найбільший недолік, на який я вже кілька разів вказував. Збройним силам України нині пропонують отримати програмно-апаратний комплекс — сервер, до якого мають під’єднуватися декілька комп’ютерів, і має бути зв’язок з користувачами. Це має забезпечувати обмін інформацією, щоб усі учасники розуміли ситуацію в режимі реального часу.
У «Дзвоні» це неможливо від слова «зовсім», тому що там міжмережевий обмін. І обмін між цими серверами проводить окрема людина, яка має синхронізувати бази, перетикаючи флешку між мережами. Ну, про що ми говоримо? Як я вам під’єднаю «Байрактар» до такого? До одного сервера ще так, а інші? Це ж знову про криворукість... Ми ж у XXI столітті живемо, нині для того, хто шукає і хоче знати, чогось утаємниченого лишилось дуже мало. Ми навіть знаємо технічні характеристики всієї зброї на планеті, за винятком 0,1%. Такі базові речі, як зв’язок між серверами, мали б уже враховувати.
Ми розуміємо, що можливості наших союзників значно більші, наприклад, з питань, які для нас критично важливі: збір інформації, супутникові угруповання, радари, які спроможні покривати сотні кілометрів і формувати інформацію з різних доменів... Це все треба загрегувати, обробити та поширити між користувачами. Коли пропонуєш користувачам налагодити обмін у межах системи з кількома мережами в мануальному режимі, ти ж відмовляєш собі у величезній кількості функціоналу, «урізаєш» свого користувача. Дивлячись на це все, знаючи військову специфіку, як ведуться операції, як люди взаємодіють між собою, як воно повинно бути, професіонали розуміють, що вади, які закладені в архітектурі «Дзвону», унеможливлюють його бойове застосування. Інформація критично важлива в реальному часі. Коли ти ведеш стрільбу, ти маєш зв’язатися з підрозділом, який має «Байрактар», і узгодити це з іншим підрозділом, який має «Нептун»... Будеш це робити флешками? Ракета наводиться лазером. Які флешки? А те, що нам пропонують... Я просто не можу добитися ні від кого пояснень, як це буде працювати.
— Ось ви навели кілька прикладів, можете ще, як експерт, пояснити, навіщо взагалі потрібна така система?
Я з великою повагою ставлюсь до аудиторії DOU. Думаю, це люди, які створюють продукти, інформаційні системи — те, що дає найбільшу додану вартість у нинішньому світі. Люди, які на вістрі, вони втілюють інновації. Я переконаний, що ваші читачі чудово розуміють, навіщо потрібні такі системи. CRM є у кожній компанії. В Збройних силах треба розуміти, де вороги, де твої підрозділи, в чому їхні потреби і, знаючи це, розраховувати ураження ворожих підрозділів — ось вам вся суть. Усе набагато складніше, але це якщо дуже грубо...
Так, є закон про нацбезпеку, він чітко говорить, як ми повинні воювати. Головнокомандувач Збройних сил передає командувачу об’єднаних сил боєздатний комплект сил і засобів для здійснення операцій. Втілюється військовий задум: щоб перемогти в цій операції, нам потрібно 100 танків, 20 гелікоптерів, 33 катери, 100 пар снайперів — все, організовуємося в такий-то спосіб, даємо людям інформацію, накази, синхронізуємо дії підрозділів, забезпечуємо пальним і боєприпасами в потрібний момент у потрібному місці, надаємо обов’язковий медичний супровід, щоб мінімізувати втрати. Ось вам суть, якщо зовсім просто.
Ясно, які процеси треба покрити в цій організації: логістика, медицина, управління, спільне редагування документів, взаємодія, чати, пошти... Тим паче це все те, що ми щоденно робимо у військовій справі. Навряд чи хтось серед вашої аудиторії своїм замовникам пропонує, щоб між відділами були сервери, а обмін був методом file exchange. Я вже не кажу про publish/subscribe, request/response... Файлами обмінюймось.
— А в інших країнах вже давно є такі системи?
Я кажу суто про НАТО. Як це влаштовано там, я кілька разів уже згадував. Там діють цілі Community на постійній основі, які опрацьовують шляхи реалізації систем. І є програма, за якою країни-члени мають рухатись, витрачати свої ресурси і звітувати перед НАТО про досягнення обов’язкових спроможностей.
Наведу приклад, як це відбувається, дуже спрощено. В НАТО проводять три заходи з нашої IT-тематики: The TIDE Hackathon, TIDE Sprint та CWIX. Хакатон — зрозуміло: оголосили тематики, які потенційно потрібні для втілення майбутньої візії — вона описана в документах. Збирається спільнота, переважно це IT-компанії, тобто цивільні люди, які є підрядниками для міністерств оборони своїх країн, або представники фахових підрозділів у міністерствах оборони, що розробляють програмне забезпечення.
Хакатон триває п’ять дні: концепти, ідеї, змагання, оцінки тощо. Наступний захід — весняний TIDE Sprint, який входить в Interoperability Continuum, щоразу відбувається в іншій країні, як і сам хакатон. Є також осінній TIDE Sprint, уже в Вірджинії (США). На цих заходах визначають, які із запропонованих концептів, ідей слушні для того, щоб у них інвестувати. І третя подія — CWIX, яка щороку відбувається в Польщі, там вже безпосередньо триває перевірка. От запропонували концепт, визначили, у що інвестуємо, провели навчання, подивилися, зробили висновки, врахували їх у наступному хакатоні, поставили нові завдання, вирішили, який підхід оптимальний, розмістили замовлення. Крім того, під час CWIX тестують нові стандарти/специфікації, розроблені поза хакатонами, а також вже готові застосунки — чи відповідають вони стандартам. Так налаштований цикл прогресування, цикл інформаційно-комунікаційних систем в НАТО. Це ж цивілізовані ринки, без корупції: там заходиш на сайт і бачиш, хто який підряд отримав і виконує. Це не наша секретна параноя. Там бути підрядником для Міністерства оборони — це честь, її треба заслужити, ніхто ніколи не дозволить собі втратити репутацію. Роботи Boston Dynamics уже охороняють військові бази.
— Повернімося до «Дзвону». Тобто ви вважаєте, що головної помилки припустилися саме на етапі технічного завдання?
Там суцільні помилки. На етапі технічного завдання заклали потребу автоматизації процесів, які будуть змінюватися. До наступних етапів, на яких затверджували технічні рішення, способи реалізації, теж є питання, тому що не пояснили, чому так втілено, хто це вирішив? Чому на основі системи документообігу Megapolis.DocNet зробили систему бойового управління, з чим ще порівнювали, що ще можна було взяти за основу? Ми не побачили навіть цього. Ну й повне ігнорування вимог виконання стандартів НАТО, воно є досі. Тарас Поручник, який є архітектором «Дзвону» (до речі, він колишній начальник Управління розвитку автоматизації Збройних сил України), у своїх інтерв’ю так висловлюється, що в мене створюється враження, що він не вважає за необхідне загалом здійснювати таку інтеграцію.
Міністр оборони Андрій Загороднюк нагороджує іменною зброєю, 2019 рік
«Фінансували понад 50 розробок, але нічого не було доведено до кінця»
— Вічне питання: «Що робити?» Чи потрібно створювати нову систему з нуля?
На питання, що робити... Ну, ви знаєте, коли починаєш давати відповіді на такі питання, це якраз і стає місцем, по якому будуть бити: хто я такий, чому я собі дозволяю казати, що Тарас Поручник помиляється... Утім я можу спиратися на факти, документи. У 2019 році, коли був закінчений другий етап цього ДКР, міністром оборони був Андрій Загороднюк, а його заступником Олексій Марценюк. І останній казав, що буде займатися трансформацією, в тому числі галузі IT в Міністерстві оборони, Збройних силах України. Тоді був проведений експертний аналіз, де проаналізували дослідно-конструкторські роботи, на які витрачає гроші Міністерство оборони України. І внесли пропозиції, озвучили висновки, з якими замміністра оборони виступав перед міністром оборони і перед головнокомандувачем паном Хомчаком. Він говорив про те, що робити зі «Дзвоном» і з рештою схожих розробок. Такий документ є, в графі напроти «Дзвону» вказано «розробку припинити», майно, якщо ще вийде домовитися зі слідством, передати Збройним силам України. Щодо решти ДКР були схожі висновки. Хоча були розробки з вердиктом «продовжити за умови внесення змін до технічного завдання». Такий документ є, його розглядали.
Розкажу про свої спостереження за п’ять років, які я присвятив Збройним силам України. Перше — це те, що кричуще: зміна нормативної бази, яка власне регулює процес розробки. Там вада в самому фреймворку: регулювання відбувається за ГОСТом
Наступне питання — це загалом бізнес-підхід міністерства як розпорядника бюджетних коштів до того, як ухвалюють рішення, здійснюється замовлення. Оця вся таємність... Думаю, вона переважно для того, щоб уможливити корупційні явища, підсунути потрібного виконавця, представити технологію, яка вже діє, як нову тощо. Я кажу про IT. Тут регулювання так само має бути змінено для того, щоб просто відкрити ринок. Коли це станеться, я отримаю таку сатисфакцію! І сподіваюся побачити, як 5 найкращих українських IT-компаній виконують замовлення для потреб сектору безпеки та оборони. Сьогодні ситуація геть інша. Ніхто з читачів у комерційних розробках не користується Waterfall,
Решта стосується самого замовника, Збройних сил України, того, в який спосіб менеджать розробки. Тут питання на рівні слідчих органів НАБУ, СБУ, прокуратури: скільки ми витратили за останні десять років, скільки вели розробок, скільки з них взяли на озброєння. Просто порахувати: скільки витрачаємо й що отримуємо. Жалюгідно мало. Я бачив такий аналіз за період з
Такі гучні справи, як з «Дзвоном», вже були. Але вони закінчилися нічим. Завели кримінальні справи, але ніхто не звинувачений. Минув час, процеси не змінилися, змінилися лише люди. Хоча навіть люди не змінилися. Раніше вони були у Збройних силах, а тепер — у комерційному секторі. І якщо подивитися на структуру витрат щодо розробок, можна помітити значну частку ринку в кількох афілійованих між собою компаній. Сподіваюся, що цього разу ситуація з «Дзвоном» не закінчиться нічим.
