Чому помилятися корисно. Спостереження факап-майстра 80-го рівня
Усім привіт! Мене звати Олексій Остапов, я понад 12 років працюю в IT, у компанії Infopulse, займаюся тестуванням, автоматизацією, тестую викладання в КПІ, веду про тестування блог... і часто повторюю слово «тестування».
Я, як і багато інших людей, боюсь нафакапити. Відчути на собі осуд колег, друзів, рідних. І в моїй роботі часто факапи стаються саме через страх їх зробити. Сьогодні ми з вами поговоримо про те, як перестати боятись і припускатися помилок цілеспрямовано.
Чому взявся за цю статтю
Я нечасто відвідую конференції, але для себе поділив усі доповіді на три типи: технічні, менеджментські та софт-скілові (про мотивацію, гроші та інше).
Технічні — найрізноманітніші. Вони про нові тули, підходи та практики. Торік я виступив з доповіддю на QA Fest про тестування навантаження, а мій колега та співавтор блогу Володимир Трандафілов розповідав про тестування застосунку з модифікації SVG-графіки — з прикладами операцій з матрицями. Де ви ще таке послухаєте після школи/універу?
Менеджмент — цікаво і корисно, але не для всіх. Бо не всі тестери — менеджери. І не всі навіть хочуть ними стати. Я от спочатку хотів. Потім не хотів. Зараз я лід. П — послідовність.
Сьогодні ж хочу трохи поговорити про м’які навички. Знаєте, що, на мою думку, об’єднує всі такі доповіді? Вони схожі на стендап, коли комік виходить на сцену і каже: «У вас ніколи такого не було, ви розробили і протестували програму, а потім прийшов замовник і сказав, що все класно, але його вимоги змінились». І всі такі: «Ха-ха, класика».
І комік, і спікер часто не розповідають нічого концептуально нового, чого б ви не знали чи про що б не здогадувались, лише висвітлюють відомі всім проблеми, показують їх під новим кутом. Це як групова психологічна допомога. Я не буду винятком — поділюсь спостереженнями факап-майстра
Чому факапи
По-перше, це весело. Коли ви збираєтесь з друзями та колегами за келихом пива, ви ж не розказуєте, як у вас все класно, що все відбувається за чітко визначеними критеріями, всі естімейти точні, вимоги не змінюються?
По-друге, це повчально. Як концепція «упередження виживання», коли ми концентруємось на одиничних історіях успіху. Наприклад, Стів Джобс: кинув навчання, став мільярдером. В мене теж є кілька знайомих, які кинули навчання і... не стали мільярдерами. Якби про фейли розказували більше, то менше людей наступали б на ті самі граблі. Такий собі соціальний risk management. Навіть прислів’я згадав, щось на кшталт «розумний вчиться на чужих помилках».
Халк ламати
Почнемо з нашої професії. Коли я почав працювати, мені дали ПЗ і сказали: «Давай! Забабахай exploratory testing». І я почав тестити. Усе, що можна і не можна. Є навіть гарний спогад: показував баг нашому деву і питав: «Так має бути чи це фіча?». Він кілька хвилин сумно дивився в монітор, а потім видавив: «Ну, заводь... я б ніколи не подумав, що таке можливо...». Я ніби фізично зробив йому боляче.
Але історія не про ментальне насильство над девами. Часто бачу ситуації, коли тестувальник питає: «А чи можна отаке от зробити з програмою?». Тімлід відповідає: «Якщо інтерфейс дозволяє, це потрібно зробити! Це має бути цікаво зробити! Навіть питати не треба». А потім до вас приходить розробник і каже: «Оце ти класний баг знайшов. Я шокований. Тільки наступного разу роби бекап, плз».
Мітинги
Велика частина нашої роботи — це різні зустрічі, 1:1, планінги тощо. З вами ніколи такого не було, сидите ви на довгому нудному мітингу, і всіх питають, чи все зрозуміло. І люди кажуть: «Так, усе супер», або взагалі мовчать. У такі моменти я завжди почуваюся тупим, бо один нічого не второпав. І з цим почуттям з’являється страх показати всім, що ти тупий. Теж кажеш, що все ок, і думаєш, потім документацію почитаю і розберусь.
Так от, у 80% випадків це не працює. Якщо усно пояснили фігово, то так само фігово і доки напишуть. Готуйтесь страждати. В певний момент мені стало байдуже, що подумають про мене інші, і я став перепитувати, просити приклади та аналогії. І диво, виявилось, що то не я тупий — інші теж не розуміють.
Чи от така ситуація. Вас кличуть на «лівий» двогодинний мітинг, де вже 20+ людей. І ви йдете, бо там менеджмент і взагалі складно відмовити. І потім дві години читаєте новини на м’юті, бо вам нецікаво і від вас теж нікому нічого не треба. У якийсь момент я став виходити з таких мітингів, якщо розумів, що тут я не потрібен.
Якщо ви справді потрібні, вас покличуть. Наступний рівень — не приймати запрошення на зібрання, де в агенді не вимагають вашої участі. І хоч один із моїх замовників постійно казав, що мітинги — це теж робота, зустрічі якість продукту не виміряють.
Дух дослідництва
Торік ми з колегами почали вести блог про тестування і писати в ньому про те, чим займаємось, викладати наші думки про тестування. Всі більш-менш пристойні лайфхаки, нажиті за десятиріччя праці в IT, нарешті змінили форму в моїй голові з віртуальної у реальну. Мені аж полегшало.
Це підводить до наступної історії: мене серед іншого дуже цікавить тестування навантаження. Я дослідив кілька тулів, написав кілька статей і постів у блог, виступив торік на конференції та отримав й критичні коментарі — і сетап не такий, і тести не такі, і тести зробив на Windows, а не на Linux. Єретик! Ніхто так не робить!
Так от, що я маю вам сказати: всі знають, що Linux рулить, а Windows must die, але майже ніхто не може пояснити чому. Наскільки і в яких задачах Windows гірше працює?
Я намагаюсь зробити тести об’єктивними й написати про це, але не боюсь нафакапити, для цього й оприлюднюю свою роботу: якщо хтось напише про твій фейл, ти вивчиш з нього важливий урок і прокачаєшся. Я, наприклад, тепер знаю різницю в перформансі для Windows та Linux для своїх повсякденних конфігурацій тестів.
Тож не бійтеся братися за те, що збоку здається дивним. Головне — робити висновки потім. Моя думка така: нам як спеціалістам має бути цікаво знати, що можуть наші тули, в яких умовах і на якому «залізі».
Конференції, викладання, блог
У мене з дитинства був страх сцени. Публічні виступи, доповіді — в горлі пересихає, слова плутаються, одне слово, жах. Мені здається, цей страх потім поєднується із синдромом самозванця, коли ти вважаєш себе дурнішим за інших, а тому боїшся виступати й навіть писати статті.
У фільмах є кліше: «Уяви, що весь зал сидить перед тобою голий, і буде не так страшно». Не знаю, як ви, а я такого ніколи не уявляв. Я тримаю в голові думку, що, що б я не робив, все одно комусь це не сподобається — це ж інтернет! А ще всі присутні такі ж, як я: бояться нафакапити. Тому треба пересилити себе, і, може, когось це теж змотивує бути сміливішим.
Щоб боротись зі страхом сцени, я пишу блог, викладаю і виступаю на конференціях. Якщо цього не робити постійно, страх повертається.
А ще є риса перфекціоніста-прокрастинатора: «Краще зробити добре, але ніколи, ніж як-небудь, але сьогодні». Для великих статей чи конференцій завжди шукаю якусь суперкруту тему, щоб усі кайфонули. По пів року можу шукати. Я блог планував запустити років 5. Насправді ж, якщо подумати, непоганих тем багато, треба просто почати робити. Так, не всі вони «зайдуть усім». Але неочікувано щось прохідне для вас може стати прозрінням для інших.
Висновки
Тут я маю підбити якісь підсумки й гарно завершити. На думку спадає лише банальне «не помиляється тільки той, хто нічого не робить».
Це не заклик факапити і пропускати критичні баги в прод — такого точно не варто робити. Я підштовхую вас бути сміливішими: ви не в школі, двійку не поставлять, батьків не викличуть і навіть після уроків бити не будуть.
А тепер розкажіть про ваші улюблені фейли в коментарях!
Стаття написана за матеріалами доповіді на QA Day 2020. Ілюстрації — авторські.
Щоби не пропустити нові статті Олексія Остапова — підписуйтеся на нього у телеграм-боті Стрічки DOU.
