Міст до Піднебесної: робота в Воsch, visa-challenge, IT-ринок
У попередній серії я розповідав про те, як вчився в Китаї, а також згадував, що отримав пропозицію від компанії Bosch, від якої важко було відмовитися. Ця назва була відома мені із самого дитинства, адже мій дядько завжди користувався електроінструментом цієї марки. Я не тямив себе від щастя, але це щастя ще треба було заслужити. Тож у цій частині розповім про оформлення на роботу, ІТ-ринок, побут та карантин через коронавірус.
Трішки про бюрократію
Строк мого навчання добіг кінця в червні
Далі HR компанії доручила мені взяти з університету No bad behavior record. Тоді я подумав, що це аналог довідки про несудимість. Запакувавши її разом з результатами медичного огляду, я передав це все інтернові компанії, який навчався в моєму виші, і з чистою совістю поїхав на канікули в Суми.
Уже на Слобожанщині я отримав повідомлення від рекрутера у WeChat, у якому йшлося, що місцевий уряд вимагає більше інформації про мою освіту. Мені довелося нести свій атестат до бюро перекладів. За кілька днів усе дійшло до абсурду: у мене запитали, де я навчався, починаючи з 2000 року, тобто запросили дані про початкову школу. На щастя, документального підтвердження не вимагалося, тільки назву навчального закладу.
До мого повернення залишався один місяць, коли пані з відділу кадрів вийшла на мене знову. Цього разу вона сказала, що потрібна довідка про несудимість. Так я й дізнався, що її англійська назва — No criminal record. Я подав заявку онлайн на сайті МВС України. Наступного дня з відділу кадрів надійшло уточнення: оскільки протягом останніх трьох років я жив у Китаї, то цю довідку треба було брати саме там, а не в Україні. Ба більше, пані вже зверталася до місцевої поліції, і там сповістили, що такий документ має видати мій університет.
Я написав старій знайомій, на що та відповіла, що кампус на канікулах і вона випише мені довідку, коли я повернуся на навчання. Нагадую, що я встиг вступити до докторантури (PhD) ще до оферу. Так зруйнувався мій план поїхати до КНР уже за робочою візою, натомість розв’язалася проблема з місцем проживання на перший час.
У середині вересня я скористався зворотним квитком за маршрутом Київ — Стамбул — Шанхай і опинився в пустому, але такому знайомому житловому приміщенні гуртожитку. За літо в ній зробили ремонт, а мої пожитки чекали на мене в кімнаті мого колишнього сусіда. Минуло тільки два місяці відтоді, як я її покинув, а за відчуттями вона була ніби з іншого життя. Довідку про несудимість, замовлену через інтернет, я так і не забрав. Вона була готова наступного дня після вильоту. Термінову, як ви розумієте, замовляти не було рації.
Коли я забрав папірець у міс Янг, нашої кураторки, з’ясувалося, що це був не останній крок: документ треба було завірити в нотаріальній конторі міста Чанчжоу. Я поїхав туди й дістав зауваження: «Тут написано, що ти навчався з вересня
Наша завідувачка була про це іншої думки: «Це стандарт оформлення документації нашого університету, і я не можу просто так узяти й змінити його». Після запальної дискусії вона погодилась уточнити це питання у вищих інстанцій. Ні того дня, ні наступного я так і не дочекався результату й «радісний» пішов на осінні канікули.
Сподіваючись, що вже ось-ось вийду на роботу, ніяких сторонніх джерел прибутку я не шукав. Мої заощадження в зеленому вбранні я відклав на оренду квартири, тому позичив 5000 юанів на перший час у свого товариша, що з власних причин усе ще залишався на чужині. За моїми розрахунками, цієї суми мало вистачити до першої зарплати, яку я сподівався отримати через два місяці. Інакше кажучи, я був переконаний, що на початку жовтня вже вийду на роботу.
Після свят я із самісінького ранку поцікавився статусом свого запиту. Миттєвої відповіді, характерної для китайців, не надійшло. Лише за сорок хвилин я отримав коротке повідомлення: «Зайди до мого офісу». Питання на сорок хвилин коштувало мені більше тижня часу.
Того ж дня я поїхав до нотаріальної контори. Там усе прийняли, але сказали повернутися тільки за два дні. Здається, тут нічого не робиться на місці.
Змучений тривалим очікуванням, але щасливий, я надіслав чергову теку з паперами до компанії. Там подали online-заявку на дозвіл видати мені робочу візу, і після ще одного тижня чекання я отримав сповіщення (людей зі слабкими нервами, схильністю до приступів неконтрольованої агресії та епілепсії прошу перейти відразу до наступного абзацу): «Потрібна довідка про несудимість з України». Барабанний дріб, оплески, завіса (ні). Я одразу ж наїхав на рекрутерку з претензією, чому вона не могла надати повний перелік документів одразу, на що та відповіла, що з таким самим запитанням зверталася до місцевих органів влади. Ті мовили лише: «Дотримуйтесь інструкцій на сайті».
Я знайшов номер телефону посольства України в Китаї на офіційному сайті й спитав, що можна зробити в такій ситуації. Молодий хлопчина повідомив, що таку довідку можна отримати в консульстві, треба лише з’явитися з паспортом особисто. Того ж дня я забронював квиток до Шанхая.
Сам консул виявився приємним чоловіком середніх років, що люб’язно говорив зі мною українською мовою. Для наших російськомовних співвітчизників він миттєво переходив на російську. Однак у самій розмові хороших новин було мало. Він таки не мав повноважень задовольнити мій запит безпосередньо, натомість запропонував оформити довіреність на когось із близьких, хто б міг взаємодіяти з державними органами від мого імені.
Для цього мені довелося спершу оплатити послугу в банку. На час мого повернення до рідної землі пан дипломат намагався витягти з-за ґрат двох дівчат, що спробували вкрасти одяг з торгового центру. Через це мені довелося провести в мегаполісі майже весь день. Коли ж консул зрештою вийшов зі свого кабінету, то привітав мене з днем народження і вручив найбажаніший подарунок.
Я надіслав термінового листа до Сум службою EMS. Це зайняло п’ятнадцять діб. Через день мій дядько забрав довідку, що вже два місяці чекала своєї долі, і надіслав її зі звичайного поштового відділку. Це також зайняло п’ятнадцять діб. Тим часом непомітно підкрався грудень. Мені ще належало перекласти документ на китайську мову в місцевому бюро. Китайські перекладачі такі суворі, що «зашифрували» ієрогліфами навіть моє ім’я. А втім, проблеми це не склало, адже остаточний варіант документа мав пройти через консульство, де й надали йому належного вигляду.
Приблизно тоді ж закінчилися позичені гроші. Я не з тих, хто багато витрачає, просто жоден з документів не видавали безплатно, та й квитки до Шанхая коштують 75 юанів в один кінець. Я виживав на 2000 юанів стипендії, і знайомі дивувалися цій моїй суперздібності. Проте я все-таки тимчасово звернувся до ремесла, що прагнув забути, і здмухнув пил з підручників англійської мови.
Незадовго до католицького Різдва я отримав подарунок: міграційна служба міста Чанчжоу видала мені дозвіл на роботу. Я планував полетіти до В’єтнаму чи Гонконгу, щоб у тамтешньому посольстві Китаю оформити робочу візу.
Дуже швидко мої товариші з Росії й Азербайджану налякали мене моторошними історіями про те, як літали до наведених вище регіонів, а звідтіля — додому, бо зі студентської візи на робочу можна переходити тільки на Батьківщині. Там, у барі, я на кілька секунд втратив ознаки життя. Пізніше HR підтвердила їхні слова. Моїх заощаджень вистачило б лише на квиток в один кінець, про що я її і сповістив. Компанія погодилась оплатити мій переліт.
Квартирне питання
Оскільки моє працевлаштування ставало все реальнішим, варто було замислитися й про пошук нового помешкання. Мої вимоги були такі: район Уцзінь, у якому розміщено компанію; неподалік від Metro (мова про німецький супермаркет); у межах 2000 юанів на місяць. Агенти не забарилися й запропонували три варіанти. Я зупинився на другому з них: приміщення було над торговим центром, вхід до Metro прямо у дворі, автобусна зупинка — перед будівлею, а до станції міського метрополітену, що відкрився в нашому місті тільки 2019 року, не більш як десять хвилин пішки.
За допомогою метро можна дістатися до обох залізничних вокзалів, а також до мого вже колишнього університету. У торговому центрі піді мною — Starbucks і кінотеатр. Сама квартирка досить невелика, зате з окремою спальнею, вітальнею й кухнею (не хотів студію). Шафи для моїх книжок та одягу є. Це задоволення коштувало мені 1900 юанів на місяць.
Але в китайського бізнесу є певні особливості: тут важко знайти послугу, за яку можна було б платити помісячно. Якщо ви прийдете до тренажерної зали, то вам одразу запропонують одно-, дво- або трирічний абонемент з повною оплатою під час підписання контракту. У студентські роки я заплатив 2300 за два роки, тоді як один рік коштував 1700. Після остаточного заселення я провів домашній інтернет на один рік лише за 220 юанів на весь строк дії послуги.
От і з винайманням житла приблизно така ж історія: дуже важко знайти орендодавця, що погодився б на угоду строком менше ніж на півріччя або на розтерміновану виплату. Тож мені треба було мати на руках суму за 6 місяців проживання плюс ще за один місяць у якості депозиту. Загалом 13 300 юанів. Не було іншого шляху, як позичати ще раз.
Цього разу я звернувся до колишньої однокласниці з курсів китайської, дружини мого майбутнього начальника, і попросив одразу 10 000. Вона трішки заклякла від такого прохання, але все ж виділила запитувану суму. Я таки вірив в успішне завершення операції, оскільки мої борги становили вже 15 000 юанів (~60 000 грн). В Україні така сума могла б стати ярмом на моїй шиї на кілька наступних років.
Якщо продовжити тему житла, то подружжя з Росії винаймає розкішні апартаменти в хорошому районі за 3000 юанів/місяць. У наявності: простора зала-їдальня, дві спальні, кухня, туалет з ванною і навіть маленька кімнатка, яку вони відвели під комірчину. З розрахунку на одну особу вони платять навіть менше, ніж я. Більшість же одинаків, у яких я був у гостях, орендують комфортні двокімнатні квартири в межах 2000 юанів, тому я й озвучив таку суму із самого початку. Є й невеликий інсайд із Шанхая: дві подружки-стюардеси платять 5000 за скромну оселю з двома спальнями неподалік від аеропорту «Хунцяо».
У компанії пропонували летіти 25 грудня, але мене вже залучили до кількох святкових заходів. Я дав згоду станцювати на новорічному концерті університету, а також на корпоративі в компанії однієї з моїх колишніх студенток. На той час ми вже кілька тижнів проводили репетиції, і я не міг підвести людей.
Тож ми забронювали квитки на друге січня з поверненням за дев’ять днів. Візовий центр у Києві працює в понеділок, середу й п’ятницю. Я вилетів у середу, щоб прибути до Борисполя в четвер, заночувати в столиці й зранку подати документи. Час чекання — рівно тиждень, який я планував провести вдома.
У п’ятницю дочекався своєї черги й зайшов до кімнати з акуратною текою. Працівниця уважно вивчила її вміст, а потім розгорнула паспорт.
— У вас тут дозвіл на проживання, — сказала вона.
— Усе правильно. Скасуйте його і вклейте робочу візу, — хвацько відповів я.
— Дозвіл має право скасувати лише той орган, що його видав. Або чекайте, поки строк його дії сплине у вересні.
Мені забракло слів.
Я негайно написав до компанії. Там теж не дуже зраділи. Весь час до вечірнього поїзда я провів на Грушевського, листуючись із китайцями й шукаючи інформацію в інтернеті. Навіть ходив на консультацію до посольства. Ніхто нічим не міг зарадити.
Я нікого не попередив про свій незапланований візит. Родичі й друзі думали, що я полечу по візу до Ханоя. Їхні обличчя під час зустрічі були варті того. До однієї подруги я заявився якраз в її день народження. З подарунком, звісно.
Після чарівного зимового тижня я повернувся до Китаю з пустими руками. Директор R&D сказав, що це невелика втрата й компанія підтримає й другу мою поїздку. Мені одразу полегшало.
На цьому місці хотів би зауважити, що раніше літав додому раз на півтора року й проводив там по два місяці. Такої стратегії я дотримувався не тільки через високу вартість поїздок (понад 8000 юанів в обидва кінці), а ще й тому, що дорога в один кінець займає більш ніж добу, і все це з повними валізами. Це так виснажує, що я планую великі інтервали між перельотами, щоб мати змогу від них відпочити. Цього разу я здійснив чотири такі подорожі за один місяць.
З другої спроби мені таки видали візу, і того ж вечора я покинув країну. 31 січня 2019 року — дата мого останнього на цей час в’їзду до КНР, а першого лютого я офіційно поповнив лави працівників компанії «Rexroth. A Bosch company».
На щорічному корпоративі компанії «Rexroth. A Bosch company»
Кілька слів про «Rexroth. A Bosch company»
Так, коли я влаштовувався на роботу, то був переконаний, що працюватиму безпосередньо в Bosch. Я точно не пригадаю, на якому етапі з’ясував, що насправді влаштовуюся до його дочірньої компанії. А втім, різниця не принципова, оскільки ми повністю інтегровані до цифрової інфраструктури німецького гіганта.
«Rexroth. A Bosch company» спеціалізується на гідравліці й виробничій автоматизації. Це не ІТ-компанія, і більшість реалій українських (і не тільки) «галер», про які я читаю на dou, їй не притаманна. Команда розробників — лише одна з багатьох ланок виробництва. У нас немає чіткого поділу, як-от: Front-end, Back-end, Desktop, Mobile, UI/UX тощо. Це вимагає від нас універсалізму.
Ми просто забезпечуємо взаємодію інженерів з технікою власного виробництва через різні платформи. Через рік роботи мушу зізнатися, що для мене це радше плюс. Я все ще дістаю задоволення від свого роду діяльності й маю плани цьогоріч підвищити експертизу в певних сферах.
Глобально Bosch перебуває на етапі трансформації в IoT-компанію. Торік запущено масштабну рекламну кампанію під гаслом «Like a Bosch». За ним ви можете знайти креативні й дещо смішні рекламні ролики на ютубі. Відповідно попит на спеціалістів у сферах IT та IoT постійно зростає. Я бачу велику кількість вакансій у всіх містах Китаю, де є представництва, тільки не всюди потрібні саме розробники програмного забезпечення.
Ще в лютому моєму українському товаришеві терміново знадобилися гроші, і він попросив повернути борг. До моєї першої зарплати залишався ще місяць, тому треба було перепозичати. Я написав кільком росіянкам: одна змогла надати лише половину суми, у решти за збігом обставин вільних грошей на руках не було. Я їх розумію, адже за вікном було Свято весни й більшість іноземців у ту пору подорожує. Тож я був винен уже трьом людям, хоч загальна сума й не змінилася. З першої ж зарплати я надіслав по 2000 в кожному з трьох напрямків.
У травні я закрив усі свої боргові зобов’язання. Навіть німкеня була шокована, як швидко я з цим упорався. Із червня я міг би почати працювати собі в плюс, але пів року від дня підписання орендного контракту збігло і треба було зробити внесок за наступний семестр, якщо можна так сказати, але вже без депозиту, адже він залишався з минулого разу. Оскільки я стрімко роздавав борги, накопичити потрібної суми за цей час не вдалося. Мені пішли назустріч і дозволили розрахуватися двома платежами.
Лише в серпні я остаточно позбувся боргів і почав робити заощадження на майбутнє, зокрема й на орендну плату. Тоді ж збанкрутувала агенція, через яку я винаймав житло. Кажуть, власники квартир вимагали від мешканців виплат у повному розмірі, деяких навіть примусово виселяли. Мій же орендодавець дозволив мені дожити до кінця строку дії контракту без додаткових внесків.
Ви розумієте, що в цей період я не мав нагоди подорожувати. Зате з компанією було два виїзні тимбілдинги: один — на базу відпочинку в самому Чанчжоу, другий — до міста Цианьдао, провінція Чжецзян. Воно розкинулося на березі штучного озера, яке створили в середині минулого століття, заливши долину водою.
Це спокійне містечко з чистим повітрям, оскільки там заборонили будь-яке виробництво, окрім двох: однойменна марка пива Qiandao hu і, мабуть, найвідоміший у Китаї виробник напоїв — Nongfu Spring. Обидва підприємства беруть воду з місцевого резервуара.
«Озеро тисячі островів» повністю виправдовує свою назву. Там справді розкинулося понад тисячу великих і ще стільки ж маленьких острівців. На них є гори, історичні пам’ятки, кафе й тераси з мальовничими пейзажами. Переміщення між берегами відбувається за допомогою екскурсійних катерів. Уночі ж місто нагадує Дубай «на мінімалках»: високі скляні будівлі виграють кольоровими вогнями, а посеред озера танцюють фонтани. Разом із фонтанами витанцьовують і бабусі, куди ж без них?
Вид з гори на заміську базу відпочинку
ІТ-ринок і зарплати
Я вже було полишив надію знайти бодай якусь інформацію з конкретними цифрами. Деталей свого контракту я не маю права розголошувати, а на сайтах для пошуку роботи пишуть лише про вимоги до кандидата і його майбутні сфери відповідальності. Але ось на китайськомовному ресурсі 51job.com я таки наклацав певну статистику для айтішників. Лінк мені надіслав наш тимлід, свого часу саме через цей сайт він знайшов вакансію в «Rexroth. A Bosch company» у місті Чанчжоу. Сам він родом із Чунціна — найбільшого міста світу.
Отже, діапазон такий: від 5000 до 42 000 юанів на місяць. Найбільше серед вакансій, що я знайшов, пропонують ECU-розробникові в місті Фошань, провінція Гуандун. На десять тисяч менше може розраховувати програміст під Linux, що володіє С/С++ і Python. Якщо відійти від пікових значень, то середній розкид грошової компенсації в межах
Щодо компаній, то, окрім всесвітньовідомих учасників місцевого ринку технологій на кшталт Xiaomi, Huawei, Tencent і Alibaba, є ще й представництва іноземних брендів, наприклад: EA, Amazon, Airbnb, Apple, а також велика кількість автовиробників, як-от: General Motors, BMW, Tesla, Volkswagen, зокрема й зі своїми RnD-відділами.
LinkedIn не належить до списку заборонених сайтів, стабільно функціює на всій території держави й не потребує допоміжних засобів для перегляду. Тож для пошуку роботи можна використовувати і його. Сам LinkedIn також має офіс із вакансіями в Пекіні.
Тимбілдинг у місті Цианьдаоху
Гастрономічний екскурс
Майже всі ціни взято з Metro, де я найчастіше закуповую харчі.
Паковання нарізаного цільнозернового пшеничного хліба (250 г) коштує 7,20. П’ятилітрова пляшка олії може сягати 56 одиниць китайської валюти й більше. Тут є навіть «Олейна». Лоток з дванадцятьма яйцями має ціну 17,20 юаня.
З молокопродуктами тут цікава історія: у багатьох китайців непереносність лактози, тож молочка великою популярністю не користується. Тому в місцевих точках збуту цієї категорії продуктів може не бути взагалі або є тільки йогурти. Натомість тут люблять купувати соєве молоко.
На щастя, «Метро» — міжнародна мережа, тож має великий вибір імпортних товарів. Молоко я беру переважно ящиками. Ціна за ящик з 12 пачками по 250 мл коливається в діапазоні від 48 до 76 юанів залежно від виробника. Так зручніше, бо в запакованому вигляді воно довше зберігається. Як альтернативу можна розглянути півторалітрову каністру за 19,90.
Я не мав морального права оминути сири в цій розповіді. В асортименті є майже всі відомі мені сорти, зокрема й з пліснявою, від 36 юанів за 200 г. Імпорт з Ірландії, Швейцарії, Німеччини тощо. Є й скибочки від President для домашніх бургерів. Двісті грамів вершкового масла вищезазначеного виробника обходиться мені в 35 юанів.
Лише на четвертому році проживання я дізнався, що тут продається згущене молоко. Виробником виступає Nestle, і коштує така радість 16 юанів за 350 г. Ієрогліфи вам навряд чи багато про що скажуть, тому шукайте синього орла на білій банці. А от мед порівняно дорогий: від 31 юаня за трьохсотграмову баночку до
Кілограм нарізаної меч-риби (якщо перекладач не обманює) вартий 57,60. А от та ж кількість лосося затягне на 148 юанів. А втім, якщо не вживати його кілограмами, інколи можна собі дозволити. Пів кіло курячих груднинок — 13,90.
П’ятсот грамів помідорів — приблизно 15 юанів. Картоплі — 14. Загалом, тут ви зможете знайти як звичні вам овочі, включно з кропом і петрушкою, які місцеві майже не вживають, так і популярні в китайській кухні. Усі, крім буряка. Цього «пана» можна замовити на таобао, але й тут є нюанс: його не висилають поштучно.
Одного разу ми із сусідом замовили ящик. Хоч як намагалися його використовувати, але більша частина овочів згнила разом з коробкою. Тому для себе цей продукт вважаю недоступним і лише привожу із собою кілька голівок, коли повертаюся з України.
Фрукти. Яблука в середньому коштують 25 юанів/кг, груші — 26 юанів/кг, апельсини — 16 юанів/кг, банани — 16 юанів/кг.
Рис тут за ціною повітря. У ресторанах ви можете оновлювати свою піалу абсолютно безплатно, а в дешевих чифаньках то й узагалі — самостійно підходити до рисоварки й загрібати, скільки потрібно. Додому можна придбати десятикілограмовий мішок жасминового сорту за 73 юані. Альтернативне джерело вуглеводів — локшина. А от якоїсь іншої крупи просто так у магазині не придбати.
Для розв’язання цієї проблеми знову звертаємося до таобао — це той самий Aliexpress, але для внутрішнього ринку. Там російські постачальники пропонують 2,4 кг гречки за ціною 46 юанів, стільки ж перловки — за 30, а пшоно — так і зовсім за 10. Я як замовив собі велику коробку з крупами років зо три тому, так і досі не маю потреби в поповненні.
Прошу звернути увагу, що в Китаї вагу вимірюють не в кілограмах, а в «цзінях» (1 цзінь = 500 г). Не знаючи цього, ми з другом колись подумали, що нас обважили. А коли ми розібралися з цим питанням, сталася інша оказія: ми взяли кілька ківі, а ціну нам нарахували, як за кілограм. Тому бажано відрізняти ієрогліфи «斤» (цзінь) і «个» (ge — штука).
Якщо говорити про походи до громадських закладів харчування, то насамперед варто скуштувати качку по-пекінськи. Її ви зможете знайти, наприклад, у мережі 全聚德 (Quánjùdé), заклади якої розташовано чи не в кожному місті. Будьте готові залишити там понад 200 юанів за вечерю на двох.
Запечену качку кухар вивезе до зали й поріже просто у вас перед очима, давши спочатку скуштувати шматочок хрумкої шкірки з цукром, а потім уже красиво розкладе м’ясо на тарілці. Скибочки треба накладати на млинець разом з овочами й соусом. Із залишків качки з кістками вам запропонують зварити суп або забрати їх із собою.
Дуже популярний серед китайців Hot pot (кит. Huǒguō). Ви сідаєте за стіл, посередині якого вмонтовано плитку. Є варіація, де газову плиту з балоном приносять окремо. На неї ставлять каструлю із заготовленим супом на ваш вибір, наприклад гострий, томатний або грибний. Можна вибрати відразу два різновиди, які відділять перегородкою.
Продукти принесуть у сирому вигляді, і вам доведеться самостійно вмочувати їх в окріп або просто закинути всередину в довільному порядку. Є правило: сім разів занур, на восьмий — витягни. Вважається, що за цей час тонкі скибочки м’яса добре розварюються, стаючи придатними до вживання. Бажано мати із собою не менш як 300 юанів (на двох).
А ще китайці, а особливо китаянки, шаленіють від молочного чаю, або, як його називають на Заході, бульбашкового чаю (Bubble tea). В оригіналі це різні сорти листового чаю з цукром, молоком і якимись добавками на зразок мармеладних кульок, які й відповідають за «бульбашки» в назві.
Але на сьогодні в цього напою стільки варіацій, що він може взагалі не містити ні молока, ні чаю, ні бульбашок. Наприклад, це може бути просто фруктовий коктейль з м’якоттю і кремом. Ціни можуть коливатися від 10 до 50 юанів і навіть виходити за межі цього діапазону в окремих випадках.
Транспорт
Почну з автобусів:
Також у нас відкрили метро, що будували протягом усього періоду мого навчання в університеті. Поки що функціює лише одна лінія, зате яка: зі свого району я можу доїхати до обох залізничних вокзалів, свого університету або Олімпійського стадіону. Найвища ціна, яку мені доводилося заплатити за одну поїздку, — 8 юанів (Північний вокзал).
Замість Uber тут функціює Didi з мінімальною вартістю 9 юанів. Можна замовити звичайне міське таксі, приватних перевізників, елітне авто або розділити вартість з незнайомцями, яким з вами по дорозі, — так званий carpool.
Швидкісні поїзди — це окремий вид мистецтва. Щоб дістатися Шанхая (~185 км) мені потрібно 50 хвилин і 75 юанів. Для порівняння: поїздка від Сум до Харкова, майже на таку саму відстань, займає три години. До Нанкіна їхати ще менше — ~130 км за
Що зручно, навіть у таких маленьких містечках, як моє (населення приблизно 4 млн осіб), може бути два вокзали. У нас тепер будують третій. У мегаполісах їх зазвичай по чотири-п’ять. Однак квитки раджу купувати хоча б за один день. Можна спробувати придбати їх по приїзду, але є ризик опинитися в незручному становищі: змарнувати кілька годин через пізнє відправлення, їхати стоячи або з пересадками, про що я згадував вище, або ж не дістати квитків узагалі. Особливо це актуально перед вихідними. Напередодні великих свят, як-от Китайський новий рік або Національний день, я взагалі б радив планувати подорожі не пізніше як за місяць.
Цікавий факт: ви знали, що на Свято весни щороку відбувається найбільша міграція у світі? Саме їй, зокрема, зобов’язана успіхом одна новоявлена болячка. Але про неї згодом.
Припаркувався у дворі
Окрім вокзалів, у нас ще є аеропорт. Справжній, а не автобусна зупинка, як там, звідкіля я родом. З нього я літав до Ченду. Політ обійшовся мені в 1400 юанів в обидва кінці. Аеропорт міжнародний, тож можна замахнутися навіть на Японію, Малайзію чи Таїланд. У Шанхаї поки два аеропорти, третій — на стадії будівництва.
А в Пекіні торік закрили найстаріший авіахаб країни — «Наньюань». Його замінив новозбудований «Дасин», що має збільшити пропускну спроможність столиці. Він обслуговує одразу три регіони (Пекін, Тяньцзінь і Хебей) і на час відкриття став найбільшим аеропортом світу.
Для автомобілістів загалом умови прийнятні: хороші й рівні дороги, а також автомагістралі в самих містах, якими на високій швидкості й без зупинок можна дістатися до різних районів. Але ви навряд чи захочете бути водієм у суботу ввечері, бо пошук місця для паркування може зайняти більше часу, аніж сама поїздка. І на платних стоянках теж. Щодо безплатних, то всі доступні узбіччя й навіть тротуари заставлено автівками та мопедами й у робочі дні.
Кажуть, що водійське посвідчення китайського зразка можна отримати порівняно легко, якщо ви вже маєте іноземне. На собі я цю інформацію не перевіряв, бо власне авто в найближчому майбутньому мені не світить. Та й потреби такої поки не маю, бо до всіх потрібних місць можу дістатися пішки. Окрім роботи. Туди я їжджу велосипедом — 40 хвилин в один кінець.
А ще, окрім велосипедів, тут є car sharing. Ця послуга доступна й іноземцям. Просто знаходите на вулиці або у додатку автомобіль з позначкою Youon, скануєте QR-код і користуєтеся. Суму до сплати нараховують відповідно до витраченого часу. Те ж саме стосується й велосипедів.
У великих містах є проблема з кількістю публічних двоколісних одиниць транспорту, і ви, імовірно, про неї вже чули. Однак це не стосується Чанчжоу. Тут лише дві компанії пропонують подібні послуги, і велостоянки розміщено у визначених місцях. Я не можу користуватися велосипедами іншої компанії, бо та вимагає прив’язки
Це обмеження зачіпає й деякі інші сфери діяльності. Наприклад, я не можу самостійно заплатити за VPN або придбати гру на Steam. У найліпшому разі вдасться заплатити засобами online-банкінгу, але інтерфейси їхніх сервісів набагато складніші за Приват24. Мені вдалося провернути подібну операцію з Bank of communications, але я так і не розібрався із системою China construction bank. Куди простіше скинути код китайському другові, щоб він заплатив зі свого акаунту, і надіслати йому кошти. Але майте на увазі, що дія QR-коду збігає за кілька хвилин.
На більшості доріг «кишені» для мопедів відділено від основної траси клумбами або невеликими парканами. Проте не дивуйтеся, якщо побачите мопедиста, який їде основною дорогою. По третій смузі. Назустріч рухові машин. Правила дорожнього руху тут діють тільки для автомобілістів, яких штрафують за порушення ПДР, і після п’яти штрафів можуть навіть забрати посвідчення. Тож, переходячи дорогу, подивіться ліворуч, потім праворуч. Діставшись «острівка безпеки», повторіть.
Ну й наостанок про умови для пішоходів: вулиці чисті, їх регулярно прибирають. Навіть узимку й навесні немає калюж і багнюки, до яких я звик у Сумах. Усюди, або майже всюди, бруківка в хорошому стані. Клумби обгороджено й доглянуто, до них часто додають декорації. Окрім «зебр», нерідко можна скористатися підземними й надземними переходами. Нерідко можна наштовхнутися на громадські вбиральні. Не лякайтесь прибиральника, що знаходиться там майже весь час і підтримує приміщення в охайному стані, платити за використання туалету не потрібно.
Часто між локаціями можна переміщуватися, узагалі не виходячи на вулицю. Наприклад, між аеропортом «Хунцяо», однойменним вокзалом і двома торговими центрами — The Hub та Walking paradise (місто Шанхай) — є ціла система «катакомб» під землею, а також переходи над дорогами.
Держава в смартфоні
Відтоді, як я повернувся з України, жодного разу не тримав у руках готівки. Зрештою припинив носити й гаманець, бо в пластикових картках також немає потреби. Виходячи з дому, я перевіряю тільки телефон у правій кишені й магнітний ключ від під’їзду в лівій.
Для того, щоб комфортно почуватися, потрібно лише два додатки: Alipay та WeChat. До них обох вмонтовано функції оплати, виклику таксі, бронювання готельних кімнат і квитків на поїзди, літаки й до кінотеатрів, замовлення їжі додому та багато іншого. Через них же я поповнюю мобільний рахунок і сплачую комунальні платежі.
Дисконтні картки зберігаються в окремій секції вічату. Щоб розрахуватися в будь-якому закладі, просто продемонструйте штрихкод на знижку, а потім — QR-код для оплати.
А з часом ваш телефон обросте додатками для банківських операцій, відстежування руху автобусів у вашому місті й, скажімо, замовлення пісень у KTV (караоке). Але це не обов’язково.
Виставка героїв кінематографічного всесвіту «Marvel», Шанхай
Ода охороні здоров’я
За перші чотири роки мені, на щастя, не доводилося мати справи з місцевими лікувальними закладами. Лише чув історії від іноземців, що за будь-якої болячки тобі запропонують попити гарячої води. Якщо не допоможе — поставлять крапельницю.
На жаль, на п’ятому році негаразди перестали мене оминати, і мені довелося звернутися по допомогу. Річ у тім, що зазвичай я снідаю вдома. Якщо не встигаю, то їм уже в самій компанії. Одного разу в мене сильно скрутило живіт по дорозі на роботу. Я зробив припущення: це тому, що шлунок звик мати їжу в той самий час і «завівся», навіть не отримавши її. Я швиденько перекусив у їдальні, сподіваючись на полегшення, але ставало тільки гірше.
У підсумку довелося звернутися до колеги, і транзитом через медпункт ми попрямували до найближчої лікарні. Там якраз не працював відділ екстреної допомоги, і нас спрямували до амбулаторії. Побачивши два ряди черги до реєстратури, ми викликали машину до іншого відділення лікарні. Там нам вдалося поспілкуватися з лікарем.
Я сказав йому, що стояти мені набагато легше, аніж сидіти або лежати, після чого він одразу ж запропонував мені лягти на канапу. Це було потрібно для того, щоб прослухати живіт стетоскопом. Від гострого болю я скочив на ноги, не чекаючи дозволу. Лікар виписав направлення на аналіз крові. Результату треба було чекати пів години. За цей час біль минув сам. Пізніше лікар повідомив, що шлунок чекав на їжу о звичній порі, а не отримавши її, почав скорочуватися.
Наприкінці грудня на автобусній зупинці хлопець, який ішов переді мною, чхнув і не прикрився, а наступного дня я зліг. Удруге до китайської лікарні я пішов по довідку. Спитавши про всі наявні симптоми хвороби, лікарка скерувала мене на аналіз крові, на який у тому відділі треба було чекати годину. Після цього мені виписали довідку й рецепт.
Уже під час новорічних свят мій живіт озвався знайомими спазмами. Навчений попереднім досвідом, я вирішив просто перечекати неприємність, трішки приглушивши її гарячою водою. Строк дії попереднього нападу було перевершено, а я вже не міг ні лежати, ні сидіти, ні стояти, ні ходити. Зрештою я здався й набрав 119. Щойно на іншому кінці дроту пролунав голос, я запитав китайською, чи говорять вони англійською. Це запитання проігнорували й почали одразу питати про симптоми. Я не відчув серйозних проблем у наданні всієї потрібної інформації, окрім того, що говорити взагалі було важко.
Пізніше мені передзвонив водій «швидкої» й наказним тоном вимагав повідомити назву вулиці. Я живу над великим торговим центром, і його назви завжди було досить. Я й досі не знаю, на якій він вулиці. Довелося спускатися вниз і просити охоронця переговорити з водієм. Медиків я зустрічав надворі.
У лікарні я докладно розказав лікареві, що таке зі мною вже траплялося, чим воно було спричинено, що я їв і де конкретно в мене болить. Канапи уникнути не вдалося. Він все одно прослухав мене, а потім почав торкатися різних ділянок живота, щоразу питаючи: «Тут болить?» Після горизонтальних «тортур» лікар виписав мені аж три направлення: на аналіз крові, рентген та УЗД з кардіограмою. Як і першого разу, боліти перестало в процесі обстеження.
З купою паперів я повернувся до чергового медика. Мені так і не сказали, у чому причина і як це лікувати. Лише виписали направлення на крапельницю, про яку я так багато чув. З голкою в руці я просидів до четвертої ранку. Шлунок я, мабуть, лікуватиму під час наступного візиту до України.
Хроніка апокаліпсиса
Перший і другий тижні 2020 року
На мою робочу пошту надійшов лист про випадки пневмонії невідомої етіології в місті Ухань, провінція Хубей. У ньому було наведено кілька рекомендацій щодо особистої гігієни.
Третій тиждень
Коли їхав в автобусі, бабця, що сиділа біля мене, кашлянула, а от звички затуляти рота рукою в китайців, мабуть, немає. Удруге я не захворів, але на згадку дістав нежить. Того дня я вирішив більше не випробовувати долю й замовив респіраторну маску на таобао.
Ще під час робочих буднів я надумав, що на канікулах попрацюю над німецьким проєктом, оскільки східні традиції не відіграють ніякої сакральної ролі в моєму житті, а у відпустку піду потім, коли мені буде зручно.
Четвертий тиждень
22 січня ми офіційно пішли на канікули. Китайський новий рік припадав на суботу
З перших днів канікул мені приходили оновлення з компанії про засоби запобігання зараженню вірусом. Якщо коротко, то:
- Старайтесь якомога менше виходити з дому. Якщо є змога, то замовляйте доставку продуктів додому.
- Не виходьте надвір без маски.
- Уникайте великих скупчень людей.
- Регулярно провітрюйте приміщення тощо.
Отже, по буднях я працював у полегшеному режимі, а вихідними пішов до Starbucks писати цю статтю. Після того, як я просидів там першу годину, працівники презентували мені одноразовий засіб захисту органів дихання. Уважні. Повертаючись додому, я відчув у ліфті запах хлорки.
П’ятий тиждень
Асортимент продуктів у Metro істотно скоротився, але все потрібне ще можна було знайти. Ресторани, клуби, бари позачиняли. Циркулювання громадського транспорту обмежили. Вулиці були порожні, і лише поодинокі фігури в «намордниках» розбавляли статичні пейзажі. Перед вихідними мене сповістили, що нашу відпустку продовжено ще на тиждень. У ліфтах з’явилися серветки. Я не розумів, для чого вони, аж поки жінка, що їхала зі мною, не натиснула через неї кнопку.
Шостий тиждень
Оновлення не переставали мене дивувати. Кур’єр подзвонив і сказав, що його не пускають усередину. Відтоді мені, як і всім іншим, щоб прийняти замовлення, доводилося спускатися вниз. Маю зауважити, що мої вечірні пробіжки набули особливого шарму, адже навколо ні душі. Але після повернення додому охоронець щоразу заміряв температуру електронним термометром. Мої регулярні походи до кав’ярні на цьому етапі також довелося припинити. Там повісили QR-код, через який можна завантажити застосунок і залишити замовлення, яке потім тобі виносили на вулицю. Усередині був лише персонал.
Сьомий тиждень
Завод почав своє функціонування, але тим, хто не мав потреби фізично перебувати на території підприємства, рекомендували подати заявку на дистанційне робоче місце.
Цікаво, що люди за межами КНР непокоїлися через ці події сильніше, ніж ті, хто залишався там. Мені надходили повідомлення в соціальні мережі про те, у якому невеселому становищі я опинився, і з пропозиціями евакуюватися або хоча б перестати виходити з дому. Я всім відповідав приблизно однаково:
«Цю ситуацію можна порівняти з бойовими діями на Сході України. У перші роки іноземці думали, що на Батьківщині мені постійно загрожує небезпека, хоча насправді в моєму регіоні конфлікту не було й немає. У Чанчжоу завжди було порівняно безпечно, і навіть якщо переносники хвороби й перебували на території міста, то треба було сильно постаратися, щоб заразитися».
Восьмий тиждень
Ми повернулися на свої робочі місця. На вході до офісу, як і в будь-якому іншому закладі, нас зустрічав охоронець з електронним термометром. Маски стали обов’язковим елементом робочої уніформи. Для відділів розписано розклад відвідування їдальні, стільці стоять тільки по один бік столу через одне місце. Вибору страв немає, усім видають однакові набори в одноразових лотках. На вході й виході з їдальні всім дезінфікують руки. На території підприємства можна обміняти використані маски на нові. В усьому іншому умови роботи залишалися звичними.
Так просто забрати свій велосипед з гаража я вже не міг. Треба було пройти зі спеціальним талоном через охорону з іншого боку будівлі. Мешканцям нашого блоку їх видали безплатно. Усе це додало зайвих десять хвилин до ранкової рутини.
Дев’ятий тиждень
Важливою новиною в групах WeChat стало відкриття торгових центрів. У них можна було займатися шопінгом, але все ще не дозволялося їсти в ресторанах. Десь у цей період я знову почав помічати автобуси на дорогах.
Десятий тиждень
Сонячних днів ставало все більше. Вулиці вже зовсім ожили. Я почав помічати людей у деяких закладах громадського харчування. У відділі кадрів мене попередили: якщо раптом я зберуся до іншого міста або хтось приїде навідати мене, то мене помістять на двотижневий карантин. Тим, хто покидав Чанчжоу раніше, треба було зареєструвати всі деталі поїздки одразу в кількох інстанціях: у лікарні, у поліції (міграційній службі), на роботі тощо. Я весь час із початку епідемії провів в одному районі, чим звільнив себе від зайвої тяганини.
Одинадцятий тиждень
З’явилася потреба отримати особистий «Код здоров’я» в Alipay, і лише за його наявності можна проходити пости охорони. А втім, з його допомогою я вдало відвідав прощальну домашню вечірку нашого начальника. А наступного дня пішов забрати каву, замовлену через додаток, і побачив людей, що сиділи в кав’ярні. За наявності коду й задовільного показника на термометрі можна долучитися до числа «обраних».
Одна з останніх моїх світлин: запускали повітряних зміїв у парку. Маски все ще обов’язкові, але великі скупчення людей, як бачите, вже дозволили
Шістнадцятий тиждень
На цей час припало третє відрядження до міста Нінбо і перший виїзд з Чанчжоу у
Мій менеджер довго пояснював по телефону, що з Китаю я не виїжджав вже більше року, весь карантин пересидів в одному місті і на роботу вийшов разом з усіма, а він особисто є свідком. У наявності «зелені коди» двох міст, тека заповнених анкет в online- та offline-форматах, довідки, щеплення, до лотка привчений. На іншому кінці дроту попросили надати їм час для наради. За двадцять хвилин нам передзвонили і повідомили, що всередину зайти мені не можна. Таким чином, мої колеги пішли працювати, а я поїхав до готелю.
Якщо чесно, я не сильно засмутився, оскільки в мене з’явився час прогулятися містом, відвідати визначні місця і пошукати інформацію в інтернеті. Виявляється, Нінбо вважається містом з найкращими умовами для інвестицій у Китаї, найкращим містом для життя і найкращим туристичним населеним пунктом Китаю. А ще там знаходиться головний собор католицької єпархії КНР. Прямісінько біля мого готелю. Щоразу проходив повз нього, і тільки на третій раз дізнався про значення цієї готичної будівлі.
Що далі
Майже п’ять років минуло відтоді, як моя нога вперше ступила на Азійський континент, і, відтворюючи перебіг подій у своїй голові, я розумію, що тоді зробив правильний вибір.
Мені вдалося влаштуватися до компанії, про роботу в якій я не насмілювався навіть мріяти. Завжди буду вдячний за ту підтримку, яку мені надали на етапі працевлаштування. А вже всередині підприємства я побачив нульовий відсоток токсичності.
Я остаточно адаптувався в Піднебесній і станом на сьогодні все важче уявляю життя в якійсь іншій країні. Хоча в мене лишається цікавість переїхати ще бодай один раз. А втім, я не збираюся цього робити, поки не опаную китайської мови.
