Як змінювати середню освіту. Досвід інжинірингової школи Brobots
Від редакції: підготовка матеріалу відбувалась до оголошення карантину. Зараз школа працює з учнями в онлайн-режимі.
Коли у вересні 2019 року у Києві запрацювала приватна інжинірингова школа Brobots, її засновники, Пилип Духлій та Дмитро Корнієнко, уявляли собі, що заклад кардинально відрізнятиметься від типової загальноосвітньої школи. За задумом, у їхній школі навчання мало поділятися не на конкретні предмети, а на проєкти, в яких поєднуються знання з різних дисциплін (оскільки саме в такому вигляді людина виконує завдання в реальному житті).
Так само засновники школи хотіли відмовитися від оцінок, та все ж вирішили, що для багатьох дітей вони слугують найкращим мотиватором. Батьки самі можуть вибрати бажаний мінімум оцінки для своєї дитини — і для вчителя це буде орієнтиром в індивідуальному підході до кожного учня. Демократичний підхід, на який робили ставку викладачі (самостійне вивчення матеріалу, відсутність контрольних робіт та інших форм оцінювання), спрацював не повною мірою: зі слів засновників, причина — в низькій самоорганізації та мотивації самих дітей. Пилип Духлій та Дмитро Корнієнко розповіли про успіхи та головні проблеми, з якими вони зіткнулися, намагаючись створити школу своєї мрії.
Пилип Духлій (директор), Дмитро Корнієнко (координатор технічного напрямку), Ірина Пупко (координатор загальноосвітнього напрямку)
Проєктний підхід
Вигляд класних кімнат відрізняється від звичного: учні працюють за індивідуальними мобільними партами, які легко пересуваються в залежності від типу уроку, замість дошки — пофарбована грифельною фарбою стіна з екраном.
Чи не найголовніше приміщення тут — технічна майстерня з лазерним різаком, на якому вихованці школи створюють свої технічні проєкти. Також є лабораторія електроніки, 3D-принтер, на якому діти моделюють майбутні вироби. Молодші вихованці працюють з простішою електронікою (моделюють фігурки, скажімо, персонажів «Зоряних воєн» з підсвічуванням). Тим часом старші створюють складніші речі: метеостанції з датчиками, що визначають температуру, вологість повітря та рівень вуглекислого газу, та навіть девайси із технологією розпізнавання облич.
Усього в київській школі навчається 23 учні (у броварській студії на гуртках — понад 100). Їх навчає вісім вчителів із загальноосвітніх предметів, ще чотири — з технічних. Вартість навчання на місяць — 12 тисяч гривень. Талановиті учні, які перемогли в конкурсі проєктів, навчаються в школі безкоштовно.
Засновники школи розповідають, що створили її з власних інвестицій. Дмитро займався підприємництвом. Пилип працював дизайнером, фрилансером, мав видавництво та рекламну агенцію. В 2016 році за підтримки спонсорів було засновано студію робототехніки в Броварах. Це був соціальний неприбутковий проєкт з мінімальною вартістю навчання. Одне двогодинне заняття коштувало 50 грн у порівнянні з
У процесі зіткнулися з неуникною українською бюрократією.
— Не можна було взяти висококласного спеціаліста з технічного напрямку, якщо у нього немає педагогічного стажу. Також йому не можна підняти зарплату навіть за наявності грошей у бюджеті: є чітка тарифна сітка, згідно з якою неприпустиме навантаження понад півтори ставки на одного викладача. Всі бояться надавати платні послуги тим же дорослим, аби мати гроші на розвиток гуртків: будь-яку витрату на їхню потребу, наприклад, дозакупівлю обладнання, витратних матеріалів, комплектуючих частин, треба проводити ледь не через сесію місцевої ради. Усі матеріали та комплектуючі під постійним моніторингом — аж до складання списку комплектуючих, які видають дітям на уроці. Коли ж учень щось випадково спалить, це перетворюється на затяжну історію зі списанням і ледь не внутрішнім розслідуванням, — каже Пилип.
Для дітей облаштована ігрова зона, де у вільний час, передбачений розкладом, можна відпочити, поспати. Заклад не має ліцензії МОН, тож усі учні екстерном проходять шкільну програму в дистанційній школі. Більшість предметів схожі на ті, що вивчаються у школі, додатково викладається програмування, робототехніка, електроніка, 3D- та 2D-моделювання. Інжинірингова школа Brobots створена в межах спільного державно-приватного партнерства на базі Українського державного центру позашкільної освіти на Кловському узвозі, 8.
Співзасновник школи Дмитро Корнієнко пояснює, чому акцентують на робототехніці:
— Ця сфера допомагає відразу на практиці побачити результати своєї роботи, на відміну від програмування. Це добре для дітей, в яких ще не розвинене абстрактне мислення. Молодші учні, від
Пилип Духлій розповідає, які, на його думку, недоліки є в системі сучасної шкільної освіти та як він намагався уникнути цих хиб у своєму закладі:
— Сучасна школа орієнтується на запам’ятовування дітьми значних обсягів інформації, роблячи з них такий собі філіал Google. Але переважно те, що зазубрив сьогодні, забувається вже через рік. Окрім того, немає зв’язку між дисциплінами і практичним їхнім застосуванням. Більшість проблем у реальному житті є міждисциплінарними, а предмети поділені за науками. Ми натомість акцентуємо на практичних підходах, на тому, аби діти розуміли, що вони вчать і навіщо. Враховуємо вимоги держави до освіти і додатково проходимо більшість предметів із програми. У нас багато фізики, математики, англійської, української, а уроки музики, малювання, трудового навчання, ОБЖД включені в заняття з загального розвитку.
Засновники школи пробували робити такі зв’язані уроки, поєднуючи теми, наприклад, з англійської, математики, біології, але зрештою відклали це для того, аби підтягнути учнів до одного спільного рівня. Як розповідає Пилип, рівень учнів навіть в одному класі значно відрізняється, тож складно добирати теми. Натомість поєднання тем із різних предметів втілюють у проєктній роботі. Вивчаючи платформи Arduino та Raspberry PI, діти втілюють різні проєкти, використовуючи знання зі шкільних предметів: хтось робить ферму з автополивом, експериментуючи з параметрами зовнішнього середовища, хтось — фітнес-трекер, аналізуючи біологічні параметри людини, хтось створює прилади контролю якості повітря, аналізуючи вміст різних хімічних сполук.
Ще одна відмінність від звичайної школи в тому, що позашкілля у ній розглядають не як дозвілля, а як основу для майбутньої професії.
— Школа має давати універсальні знання, які знадобляться у будь-якій професії: це критичне мислення, логіка, ораторство, маркетинг, основи психологічного здоров’я, емоційний інтелект. А позашкілля варто включати як профілізацію починаючи з середньої школи. Визначальною є і подача матеріалу. Що дітям, що дорослим нецікаво вчитися через «не хочу», через примушування. Тому для нас оптимальний принцип проєктного підходу: дитина спершу щось робить і поступово дізнається, як воно працює, що можна замінити і покращити, бачить результат у житті — так простіше і результативніше. Звичний підхід викладачів (сам на собі відчув такий і в школі, і згодом в університеті) — не вчити дітей робототехніки, доки не вивчать теоретично, як працюють резистори і напівпровідники. Як на мене, це те саме, що не дозволяти дитині сідати за комп’ютер, доки вона не збагне принцип його роботи, — каже Дмитро Корнієнко.
Викладачі технічних предметів, що працюють у школі, мають попередній досвід роботи у гуртках, тож, кажуть засновники, вміють викласти матеріал жваво, не нудно. Для 3D-моделювання мають професійне програмне забезпечення; використовують програму Autodesk Fusion 360, що в відкритому доступі для навчальних установ. На принтері та лазерному різаку виготовляють корпуси. Учні проходять курс із основ програмування CS50 (курс Гарвардського університету), вчать JS, С++, Python.
На канікулах для дітей організовують табори робототехніки (у Києві та Броварах). Шість днів нон-стоп учасники табору створюють проєкт — як правило, це машинки для проведення змагань. Старші учні долучаються до процесу як менеджери: допомагають складати розклад, організовують дозвілля, замовляють їжу.
Про правила навчання і поведінки
На початку засновники школи експериментували з індивідуальним навчанням. За ідеєю, кожен із учнів мав би індивідуальний план на комп’ютері, який міг пройти, коли йому зручно. Учні мали б самі вчитися, обмінюватися одне з одним порадами в процесі. А вчителі б виступали такими собі менторами-консультантами. Але цей підхід не спрацював. Старші школярі
— Ми не були готові до такого низького рівня самоорганізації та самостійності. Демократичний підхід, з якого ми починали, за два місяці практично перетворився на стандартний державний формат. Але проблема не лише в дітях. Дитині, аби мати бажання вчитись, мало задоволення лише фізіологічних, безпекових потреб. Їй треба ще прийняття і визнання. В разі коли є «голод» за цим, починається «битва» та нездорова конкуренція всередині класу, і навчання відходить на останнє місце. Наприклад, дитина може відмовлятись відповідати або щось робити тільки тому, що боїться помилитись, продемонструвати, що чогось не знає, перед іншими учнями. Їй простіше здати чистий папірець після контрольної, показати себе бунтарем, ніж написати хоч щось. Тут важливо дати зрозуміти, що неправильна відповідь не означає неправильність самої дитини, що помилятися нормально, що ідеальним бути неможливо, — каже Пилип.
Окрім того, без базових навичок систематизації інформації дітям важко прочитати текст за темою, виокремити з нього головне та відповісти на запитання тестування. Тож для них залишили майже стандартний підхід: вчитель, дошки, сидіння в групах, спільне обговорення предмету. Іноді запрошують спеціалістів з різних сфер, щоб ті розповідали про свою роботу і ділилися досвідом. Уроки йдуть парами тривалістю по півтори години, з
— Вчитель на уроці є не лектором, який виголошує промову, а людиною, яка допомагає усвідомити матеріал. Є викладка теми, і разом із вчителем учні йдуть по ньому, — каже Пилип.
Під час виконання тестової роботи на уроці з української мови
Але, додає він, незалежно від віку, дітей все ж варто регламентувати певними рамками. Правила поведінки сформували разом із самими учнями. Коли назріває якась проблемна тема, її виносять на спільне обговорення на загальні збори школи. Так, після першої чверті вирішили не носити на заняття власні комп’ютери, щоб не відволікатися, а працювати на шкільних, не користуватись в школі телефонами. Є також негласні правила комунікації з вчителями: їх не називають по батькові (звертаються на «ви» або на ім’я), не встають, коли вчитель заходить до класу, учні можуть за потребою вийти під час уроку, не просячи про дозвіл.
Діти самі можуть викладати у цій школі. На думку Пилипа, така стратегія має свої переваги: коли дитина навчає дитину, на відміну від дорослого, передає їй тільки те, що опанувала сама, без багажу власних знань. Учні школи Андрій та Михайло мають свій курс з Python, Олексій, Ярослав та Володимир беруть участь у викладанні робототехніки та допомагають учням з проєктною роботою. Розробили курси під керівництвом менторів, Пилипа і Дмитра. На курси приходять і самі школярі, і дорослі з-поза меж закладу.
Про систему оцінювання і заохочень
Від початку планувалось відмовитись від оцінок в школі, але згодом вирішили таки запровадити їх. Існує три рівні оцінювання. На першому рівні учні отримують оцінки за активність на уроці за
На другому рівні оцінюються фактичні знання. Кожен предмет поділено на модулі, які включають одну чи кілька тем. У кінці кожного модуля відбувається оцінювання рівня засвоєння матеріалу. Якщо оцінка вища чи дорівнює мінімальній, встановленій батьками, модуль вважається складеним. Якщо ні — учень перескладає його.
На третьому рівні відбувається оцінювання загальної активності в школі — чергування, додаткова активність на уроці, виконання проєктів для школи тощо. Для цього була розроблена внутрішня валюта — Brocoin, монетки, дизайн яких придумали самі діти. За них можна «купити» собі певні послаблення та додаткові привілеї.
STEM-освіта: переваги й недоліки
У школі не використовують принципи STEM-освіти і критично про них відгукуються. Дмитро Корнієнко пояснює:
— Сам по собі підхід гарний, ґрунтується на проєктності та технологічності. Але в Україні він часто перетворюється на лобіювання Lego своїх конструкторів. У них теж є багато переваг: прості інструкції, готові деталі, багато матеріалу для вчителів, з яким легко розібратися. Це досить легка точка входу в робототехніку, але актуальна не надто довго. Це розвиває навички складати конструктор — не більше. Так, моторика рук, так, певний розвиток, але з робототехнікою мало спільного. Такий підхід не допомагає вирішувати задачі, тут мало варіантів відходу від заданих умов. Стандартні контакти, стандартний датчик, що підходить до заданого модуля. До того ж, вартість базових наборів доволі висока. На мою думку, Lego придатне до 5 класу, але не далі. Ми вчимо по-іншому: щоб учні вміли побачити проблему, розкласти її на деталі і почати її поетапно вирішувати.
В їхньому закладі використовують відкриті джерела: курси Arduino, Електроніка.
— Вони складніші, але світ електроніки надто великий, щоб обмежити його трьома датчиками і однією центральною платою, — каже Дмитро. — Наш підхід вчить вирішувати проблеми: спробувати різні акумулятори, власноруч спаяти схеми датчиків. Це саме те, що потрібно для вирішення інженерних завдань.
Замість висновків: що і як варто змінювати в середній шкільній освіті
Намагаючись реформувати шкільну освіту на прикладі свого навчального закладу, Пилип та Дмитро дійшли висновків: для успішних перетворень потрібне передусім належне державне фінансування освіти і мотивація самих учнів до навчання.
— За прохідними балами з ЗНО педагогічні виші в кінці списку. Це просто від’ємний відбір. Треба піднімати престиж професії викладача, платити нормальні зарплати, створювати конкуренцію. На мою думку, єдиний вихід — принцип «гроші ходять за дитиною». Але за умови, що це буде як мінімум
Проблема фінансування спричинює і нестачу кадрів, додає його колега Дмитро.
— Уся справа в людях. Щоб реформувати школи, в межах державного фінансування можна налагодити матеріально-технічну базу, зробити креативний ремонт тощо. Проте зацікавити менеджера, що керуватиме та відповідатиме за процеси, залучити технічно підкованого спеціаліста — вкрай важко. Це комплексне питання: і зарплата, яка в державній освіті ніяк не стане вищою за ринкову, і рівень бюрократії та відсутності свободи в методиках і навчальних програмах, — каже він.
У світі технологій, які стрімко розвиваються, ще один виклик — утримати увагу дітей, зробити навчання цікавим для них.
— На мою думку, найбільшою проблемою середньої освіти є відсутність мотивації серед учнів. Швидше за все, це пов’язано з неспроможністю сучасних дітей примушувати себе робити монотонні та, як правило, не надто цікаві речі. Адже навчання, тренування мозку — це досить монотонний процес. Світ сучасних технологій привчив дітей до того, що вони можуть розважити себе миттєво: достатньо тільки провести пальцем по тач-скріну. На жаль, із навчанням так швидко це не виходить, що, у свою чергу, одразу ж деморалізує та відбиває будь-яке бажання розбиратись у деталях, — каже Дмитро.
Рішенням, на його думку, є ті самі технології та проєктний підхід, який застосовується у нього в школі.
— Дозволяємо учням спочатку спробувати щось створювати руками: якийсь артоб’єкт чи пристрій, припускатися помилок (давати дітям право помилятись і підштовхнути до правильних висновків — важливо) та ознайомитись із задачею на інтуїтивному рівні. А вже після того, як учні це спробували, варто додати теорію та пояснити, як це працює і чому саме так — коли ця інформація саме необхідна, і учень її здатен сприймати, — каже Дмитро.
Такий підхід працює, коли дітей знайомлять з робототехнікою, механікою, роботою зі складним обладнанням, як-то 3D-принтер чи лазерний різак. Але він не придатний, коли учні намагаються виконати державні нормативи з загальноосвітніх предметів.
Перший рік діяльності школи, яку створили Пилип та Дмитро, минає у пошуках і експериментах. Найбільше обпеклися на тому, що делегували дітям забагато свободи та спонукали бути самостійними. Типовий учень із досвідом навчання у загальноосвітній школі, за спостереженнями засновників школи, охочіше діє за інструкціями і погано дає собі раду поза ними. Як відійти від цього та привчити дітей до більшої відповідальності — покажуть наступні роки роботи школи.
Фотограф: Олексій Філіппов
