DOU Hobby: індустріальний туризм — дослідження дахів, підземель та промислових об’єктів
[DOU Hobby — рубрика про нетехнічні проекти IT-фахівців: творчість, цікаві хобі та інші lifestyle-досягнення. Якщо вам є про що розповісти — пишіть на Данный адрес e-mail защищен от спам-ботов, Вам необходимо включить Javascript для его просмотра. ]
Львів’янин Андрій Риштун працює на позиції Principal System Engineer в компанії Cypress Semiconductor. Степан Максим — .NET Developer, рік тому переїхав зі Львова до Праги в компанію Barclays. Вже понад 10 років хлопці захоплюються Urban Exploration, або ж індустріальним туризмом. Вони досліджують незвичні та зазвичай приховані локації: дахи, міські, природні та техногенні підземелля, військові бункери, закинуті підприємства тощо. Крім цього, Андрій та Степан разом із друзями розвивають форум explorer.lviv.ua.
Андрій і Степан в музеї каналізації, Прага
— Андрію, Степане, коли ви захопилися індустріальним туризмом? З чого все почалося?
Андрій: А це не почалося, ти з цим народжуєшся. Багато хлопчиків у дитинстві лазять недобудовами, підвалами, дахами, військовими частинами та іншими «ласими» місцями. Потім в нас цю цікавість придушують обов’язками, на кшталт готуватися до вступу, заробляти стипендію, шукати роботу... Так було і в моєму випадку. Та щойно я цього всього позбувся, одразу ж повернувся «до коріння» — почав лазити там, де мені завжди було цікаво.
Першу споруду відвідав у 2008 році, це був військовий бункер «Лощина» — 1,5 км ходів та понад 50 кімнат на глибині 30 м. І все це майже у центрі Львова! Це хобі допомагає мені розслабитися, відірватися від комп’ютера, переключитися, гарно відпочити, здобути нові враження і просто отримувати більше задоволення від життя.
Степан: В дитинстві, як і всі хлопчики, я полюбляв полазити дахами, підвалами і закинутими будівлями. Пізніше, у
— Розкажіть, будь ласка, трохи детальніше про вашу спільноту. Як влаштовано explorer.lviv.ua? Скільки у вас учасників? Який склад активної команди?
Андрій: Ідея знайома: давайте мандрувати разом. Ця спільнота існувала і до того, як я приєднався 11 років назад, але на той час майже «загнулася». Мій внесок полягав у її піднятті та відновленні.
Зараз це повністю відкрита платформа, приєднатися до якої може будь-хто. Кожен читач цього інтерв’ю може зайти і напроситися на вилазку або написати свою статтю на будь-яку тему. Матеріал в нас не лише про підземелля чи секретні бункери — є опис гір, печер, багато з історії та краєзнавства. Ми максимально заохочуємо диверсифікацію ресурсу.
Наш ресурс — завжди в топі пошуку за всіма дотичними тегами, як-от, наприклад, «Полтва», «Стара Цегла», «Підземелля Львова» і тому подібне. За 11 років виросло ціле покоління краєзнавців, які користуються нашим ресурсом як джерелом початкової інформації. Зараз в нас близько 3 тис. зареєстрованих учасників, маємо 2 тис. унікальних переглядів на тиждень.
Активно лазять десь 50 осіб. Усе залежить від конкретної теми. Якщо, наприклад, кинути заклик, що є можливість потрапити до підземелля львівської Цитаделі, то і 100 набереться :) Хоча навіть це небагато, за мірками фейсбуку. Зате ми самі по собі, в нас гарна душевна атмосфера. Ні тобі реклами, ні комерції — просто хобі для задоволення.
Степан: «Експлорер» — це унікальне за своєю природою явище. Це більше ніж сторінка в інтернеті чи організація — радше стиль життя і спосіб мислення. Я б охарактеризував «Експлорер» як децентралізоване об’єднання панко-анархістів, де кожен займається тим, що подобається. Ловіть свій нехитрий кайф від життя і не заважайте цього робити іншим.
Дуже класно, коли люди діляться враженнями, викладаючи на сайті фото, відео та описи своїх походів. Це заохочує і наштовхує на ідеї інших, а ще потужно розвиває ресурс. За понад 10 років на сайті назбиралися сотні статей з вилазок, тисячі фоток та історичних матеріалів. Дуже багато людей доклали і докладають зусиль для розвитку ресурсу, внесок кожного є унікальним і рівнозначним заснуванню, я б сказав.
Раз на рік, у травні або червні, ми влаштовуємо зустріч учасників «Експлорера». Виїжджаємо кудись за місто «на об’єкт», готуємо їжу на вогні, спілкуємося. Дехто залишається ночувати в наметах. На такі зустрічі запрошуємо абсолютно всіх, хто хотів би познайомитися і гарно провести час. Зазвичай щоразу збирається понад 50 осіб, причому завжди є багато нових облич, що радує.
Що мені особливо подобається в наших камрадах: серед них можна зустріти представників абсолютно різних соціальних груп: студентів, музикантів, успішних власників бізнесу, айтішників, пенсіонерів, безробітних алкоголіків, зоологів, викладачів вишів, військових, школярів, медиків і ще бозна-кого. При цьому всі одне до одного ставляться з повагою і виручають у непростих життєвих ситуаціях.
— Що ви досліджуєте у містах? Що вам найцікавіше? Як обираєте місця для дослідження?
Андрій: Точна відповідь — усе, що не досліджують звичайні туристи. А саме: історичні підземелля, бомбосховища, дренажні канали, індустріальні об’єкти, старі будівлі, дахи, закинуті бункери, заводи та інше.
Чому це цікаво? Я колись підвозив дівчину до Львова. Вона їхала автостопом з Санкт-Петербурга до свого хлопця, з яким познайомилася в інтернеті. На в’їзді до міста вона дізналася, що телевізор «Електрон», по якому колись дивилася «Спят усталые...», і автобус ЛАЗ, яким їздила на пари, — вироблявся тут, у Львові. І ми на власні очі бачили ці цехи! Розбиті, закинуті — але ті самі. Це все є частина нашої історії так само, як і площа Ринок чи Домініканський собор. Я вважаю, що цю історію також потрібно цінувати і зберігати.
Степан: Ну, насамперед, ми досліджуємо об’єкти не лише в містах. Термін Urban Exploration не зовсім про місто як тип поселення. Він радше про мандри місцями, до створення яких колись долучилася людина.
Кожен має улюблені місця. В когось це всілякі вишки на кшталт кранів і антен. Хтось полюбляє метро, штольні чи закинуті будинки. Мені особисто подобаються підземні річки і промислова історія. Хоча на першому місці все ж гарна компанія і добра атмосфера. Мої найкращі спогади про подорожі пов’язані якраз з «ніякими» з точки зору крутості об’єктами, але відвіданими з чудовою компанією.
Особливо класно знайти щось нове, де до тебе ще ніхто чи майже ніхто не був. На жаль, таких місць стає все менше і менше — в основному через бездумне поширення інформації у всіляких інстаграмах. Тож зазвичай я намагаюся ділитися враженнями, а не точними координатами об’єктів. Берегти, так би мовити, внутрішній дзен.
— Як ви зазвичай готуєтесь до кожної наступної вилазки?
Андрій: О, це справжнє святодійство, яке дає третину задоволення від самої вилазки. Я живу у великому будинку, і всі речі лежать на своїх місцях. Але вони мертві без діла. А от можливість використати всі ці няшні речі за призначенням — це вже кайф для мене. Я ходжу і уважно їх збираю, зношу в рюкзак чи в багажник, оптимально розкладаю по своїх місцях, продумую, що і коли може стати у пригоді.
Найстарішому моєму ліхтарику, який все ще в ужитку, — 14 років. Де він зі мною тільки не був! Власне можливість і далі використовувати його у ділі — це вже щастя, і це дарує мені безліч приємних емоцій та спогадів. Щоправда, розкладати це все назад після вилазки — не так весело. Особливо коли воно брудне...
Степан: Зазвичай перед вилазкою я читаю статті про історію місця, яке планую відвідати. Якось яскравіше реагуєш на деталі, коли знаєш наперед, що цеглу для цього колектора випалювали за спеціальною технологією наприкінці ХIХ століття. Або, наприклад, розглядаєш позначки інженерів на стінах закинутих штолень.
А інколи я просто беру рюкзак на плечі і йду чи їду кудись навмання, без жодної підготовки. Найкраще — коли без телефону і карти. Дорогою точно трапиться щось цікаве. А ще такі прогулянки чудово прочищають голову після напруженого робочого тижня.
— Чи потребуєте ви якогось спеціального спорядження? Якщо так, скільки воно коштує?
Андрій: Найголовніше спорядження — це голова і здоровий глузд. Вони безцінні. А все решта: ліхтарики, альпспоряга, газоаналізатор, хімзахист і так далі — це опційно. В будь-якій вилазці є як позитивні, так і негативні моменти. Побачити підземелля, в якому не було людей останні 70 років, — це, звісно, позитив. Замочити ноги по пояс — це негатив. Він псує враження, і його потрібно уникати. Гарна споряга зсуває баланс позитиву і негативу у вилазці в потрібний бік.
Щодо грошей, то все можна придбати за одну зарплату Junior у Львові. Назагал індустріальний туризм схожий на будь-яке інше хобі. Є основна ідея і величезний бізнес з аксесуарів навколо. Якщо вдаритися у тактичність, то можна і всі гроші там лишити.
Степан: Нічого аж такого спеціального не треба. Я маю окремий «експлорерський» рюкзак, що лежить напоготові в шафі. В ньому зазвичай є кілька ліхтариків, гумові бахіли, фотоапарат, аптечка, сірники, ніж, рукавички, дощовик, шнурок. Решта спорядження, як правило, підбирається опційно, залежно від специфіки місця, куди ти зібрався. Наприклад, для колекторів, штолень та інших підземель має бути каска. Якщо похід передбачається не на один день, береться спальник та каремат. Якщо планується вилазка до особливо брудних місць — комплект чистого одягу та взуття.
Багато хто використовує дешеве ноунейм-спорядження або майструє його самостійно. Це непогана розвага, а ще — наша відповідь суспільству надспоживання :)
— Індустріальний туризм не здається дуже безпечним хобі. Які ризики можуть спіткати людину під час таких вилазок? Як можна себе убезпечити?
Андрій: Індустріальний туризм пов’язаний з тими ж небезпеками, що і класичний. Тож правила поведінки доволі схожі. Де може щось впасти на голову — вдягаєш шолом. Де можна зірватися — береш страховку. Де не буде зв’язку — повідомляєш про час виходу заздалегідь.
Зі специфічних вимог: не можна ходити до колекторів під час дощу. Рівень води може стрімко піднятися — і в компанії Cypress Semiconductor відкриється нова вакансія :)
Також я негативно ставлюся до вживання алкоголю під час вилазки. Після — будь ласка. А якщо до — це може небезпечно закінчитися. Хоча, на жаль, далеко не всі так вважають.
— Яка географія вашого туризму? Це тільки Львів або й інші міста України чи світу?
Андрій: Де б я не був, по роботі чи відпочинку, завжди шукаю, куди б залізти. Починаючи від ракетних позицій у Кремнієвій Долині — і закінчуючи підземеллями Праги, де ми були разом зі Степаном. Але величезний потенціал має і сама Україна. Постіндустріального спадку в нас сила-силенна. І, на відміну від Європи, ніхто це не окультурює. Тож доволі багато іноземних урбан-туристів відвідує Україну.
Степан: Давнє гасло нашого форуму — «Explore Lviv and around». І я дуже тішуся, що це «...and around» щороку збільшується. Хоча, через те що більшість експлорерів мешкає саме у Львові, статей в нас найбільше про Львів та Західну Україну. Тож принагідно запрошую братів по хобі з інших міст долучатися — щоб, так би мовити, врівноважити географію.
— Розкажіть кілька цікавих історій з ваших досліджень. Що найбільше вразило та запам’яталось?
Андрій: Мене найбільше вразили шахти Стебника. Це єдині робочі соляні шахти в Україні. На глибині кількасот метрів ти дихаєш стерильним повітрям і не чуєш жодного стороннього звуку. Тиша — як на мітингу в боард-румі. Потрапити до цих шахт було доволі складно: ми пролізли висоту десяти багатоповерхівок мокрими дерев’яними драбинами. Подеколи зависали над
Степан: Запам’ятовуються, як правило, не об’єкти як такі, а враження і відчуття в момент перебування там, а також люди, що були поруч.
Я перебував у цілковитій ейфорії, коли вперше, колись давно, побачив київський Клов. Було круто зустрічати світанок на териконі збагачувальної фабрики біля Червонограду. Запам’яталися цегляні колектори польської Лодзі, куди ми з моєю теперішньою дружиною чомусь поперлися в листопаді. Добряче там намерзлися і прекрасно провели час.
Але найкрутіше було, коли ми з колегою поїхали до маленького містечка на Львівщині, вешталися закинутим панським палацом, купалися в колишньому кар’єрі сірчаного комбінату, а потім пили пиво в маленькому барі в центрі, грали з барменкою в карти і слухали десятки кріпових історій про місцевих привидів, упирів і повішеників в її ж виконанні.
— Чи траплялись з вами якісь курйози?
Андрій: Цікава історія була під час дослідження затоплених шахт в Калуші. Приїхала поважна державна комісія, сказала, що там є 400 м під землю, всередині сухо, шахта перспективна, і треба лізти. Але ніхто не погоджувався. Калуська міська рада запросила нас як добровольців. А нам-то що: залізти в дірку під землю, та ще й офіційно — то завжди в кайф. Я спустився зі страховкою лише на 170 м вниз, але навіть там усе вже виявилося затоплено. Вентиляції не було, тож кисень для дихання швидко закінчувався. Довелося в темпі евакуюватися нагору гнилими дерев’яними сходинками. Лише на глибині 100 м під землею я зміг з полегшенням вдихнути на повні груди.
А коло Берліна ми практично на очах у всіх залізли до секретного підземного заводу хімічної зброї. Його збудував Гітлер, а потім це був надсекретний командний пункт країн Варшавського договору. Якби нас там «прийняли», то ми б ще не скоро потрапили знову до Євросоюзу! Але ми тоді цього не знали. Тож поводилися настільки нахабно, що нам це зійшло з рук.
Степан: Курйози завжди трапляються — це така експлорерська карма, пов’язана зі специфікою обраного хобі. Як каже один з наших друзів: «Ну сам збагни, які нормальні люди будуть лазити всілякими смітниками, фотографувати їх і потім викладати в інтернет?» Якось так часто трапляється, що «є що згадати, нема що дітям розказати» :)
Якось на вокзалі Івано-Франківська на нас напала банда безхатьків, осіб з десятеро. Ми вже були готові ганебно «злитися», але з’явився патруль ППС і всіх розігнав. Іноді когось зачиняють на даху, випадково чи навмисно. Тоді доводиться дзвонити друзям по допомогу. Конфлікти з охороною індустріальних об’єктів теж трапляються досить часто. Але буває і навпаки, коли охоронцю якогось чергового напівзігнилого радянського гіганта нудно на недільній зміні, і він проводить для неочікуваних гостей екскурсію своїми володіннями, а потім ще й пригощає своїми запасами їжі.
— А наскільки взагалі законно досліджувати підземелля, дахи та інші індустріальні об’єкти? Не виникало проблем з поліцією за несанкціоноване проникнення?
Андрій: Якщо тобі вдалося потрапити на об’єкт, нічого не зламавши, не перелазячи паркан і не минаючи заборонні таблички, вважай, що ти «чистий». Як мінімум, в Україні. Та навіть якщо тебе «прийняли», але всі твої надбання — це фото, то максимум загрожує адміністративна відповідальність в кількасот гривень. А то й так відпустять. Ти ж не зловмисник, нікому погано насправді не зробив!
Все вищесказане не стосується об’єктів ЗСУ. З 2014 року ми не здійснюємо щодо них жодних незаконних дій.
Степан: Законність залежить, звичайно, від законодавства країни, де ці об’єкти знаходяться. Особисто в мене проблем з поліцією не було. Проте загалом такі історії час від часу трапляються. Я негативно ставлюся до дестрою і незаконного проникнення до приміщення, це дискредитує всю спільноту.
Я б хотів, аби Urban Exploration в Україні люди сприймали так, як і в інших країнах цивілізованого світу — як цікаве хобі, а не кримінальні розваги маргіналів. Перш за все, на це впливає поведінка і ставлення до незаконних дій всередині спільноти.
— Які у вас подальші плани щодо хобі? Які нові місця плануєте відкрити для себе?
Андрій: Колись Мох з «Перкалаби», йдучи на інтерв’ю, жартував, що головне — пам’ятати дві речі: «Що означає слово „Перкалаба“?» і «Які у вас творчі плани на майбутнє?». В мене немає планів. Як не було їх і на
Мої найважливіші плани пов’язані з людьми навколо мене. Саме вони підкидають ідеї. А я їх слухаю і беруся за ті, до яких лежить душа.
Степан: Нові місця на прикметі завжди є. Головне, щоб на них вистачило часу. Крім нових поїздок та полазок, мені б хотілося технічно оновити рідний explorer.lviv.ua, щоб інформація там була структурована та легко шукалася, а людям було зручно писати про свої пригоди. Тож принагідно запрошую до співпраці тих, хто хотів би допомогти розвивати індустріальний туризм в Україні.
.jpg&w=160&h=120&zc=1)