Фев. 19

Пів життя програмісткою на комбінаті. Як Віта Ткаченко працювала інженером на ГЗК у Горішніх Плавнях

Віта Ткаченко стала айтішницею, коли ще й слова такого не існувало — на гірничо-збагачувальному комбінаті у Горішніх Плавнях на Полтавщині її посада офіційно звалася електромеханік з обслуговування обчислювальної техніки. Прийшла на роботу у 1985-му — і це місце праці стало її єдиним записом у трудовій книжці аж до звільнення кілька років тому. Комбінат, а разом із ним і Віта, переживали періоди злетів та спадів, розрухи у 90-х, дальшого відродження у 2000-х та відтоку кадрів через міграцію останніми роками.

Багато причин тримали жінку на одній роботі все життя: і неписані правила тодішнього суспільного укладу, і мізерні альтернативи іншого місця праці, але чи не найбільше — страх випасти з квартирної черги. Помешкання зрештою отримали аж у 2001-му. А кілька років тому жінка звільнилася, щоб переїхати разом із чоловіком у Клавдієво під Києвом. Тримає город біля дому, де садить тюльпани і малину, бере участь у громадському житті селища, подорожує світом. Двоє її дітей також стали програмістами — і, за спостереженнями жінки, сьогодні в цій професії значно комфортніше, ніж їй 35 років тому. Історія Віти — про те, як їй працювалося айтішницею у 80-х роках минулого століття, коли робочим інструментом був громіздкий ЕОМ на весь кабінет, а найновішою довідковою літературою вважався «Windows для чайників».

Віта Ткаченко, 2019 рік

І. «Буду вінегретиком». Студентка

Дев’ятимісячним немовлям Віта з батьками переїхала з Кіровоградської області до тодішнього Комсомольська на Полтавщині, теперішніх Горішніх Плавнів. Батько, гірський механік із освітою Київського політеху, отримав туди скерування на комсомольське будівництво. Став головним енергетиком на комбінаті. Для малої Віти тато був неабияким авторитетом. Не в змозі до ладу вимовити назву професії, повторювала: «Буду, як тато, вінегретиком». Допомагала йому лагодити телевізори, змалку знала, що таке діоди, а що таке — тріоди, вміла міняти лампочки. Зі школи приносила відмінні оцінки. Коли Віці було 15, батька перевели до новоствореного відділу автоматичних систем управління — у 1974-му комбінат переходив на цикл повного виробництва і розширював збут не лише на країни тодішньої соціалістичної співдружності, а й на Австрію та Німеччину. Через Дніпро, що тече поруч, дешевше (порівняно з гігантом-конкурентом у Кривому Розі) обходилося переправляти продукцію. Одного дня Віта прийшла до батька на роботу — там саме укладали угоди з представниками американської та німецької фірм. Той день — дотепер один із найяскравіших спогадів жінки.

— Сидять усі ці програмісти, англійською спілкуються. Я тодішня сприймала все як суцільні загадки: що таке обчислювальна техніка, що таке технологічні процеси, як це — ось так невимушено говорити іноземною. Я зрозуміла, що зовсім «не в темі» — і постановила собі за мету все вивчити, — згадує Віта.

Тож коли в 1977 році закінчила школу, не вагалася, куди вступати. Спакувала пожитки і переїхала — стала студенткою інженерно-фізичного факультету Харківського політехнічного інституту за спеціальністю «Автоматизовані системи управління виробництвом». Розмаїття факультетів — не рівня теперішньому. З майбутнім чоловіком, який стане електронником на тому ж заводі, вчилася на одному факультеті та спеціальності, тільки групи відрізнялися.

Згадуючи студентські роки, Віта описує навчання як суцільне домінування математики (аналітична алгебра, теорія диференційних рівнянь, вища математика, булева алгебра), засилля теорії, відсутність будь-якої навчальної практики, окрім хіба збирання картоплі на сільськогосподарських угіддях. Програмування, згадує жінка, було вдосталь. Із третього курсу розпочався поділ на кафедральні предмети. Вивчали методи оптимізації систем, алгоритми, трохи радіоелектроніки. Професор, завідувач кафедри, де вчилася Віта, розробляв штучний інтелект, — відтак студенти вчили цю дисципліну. Втім, як згадує жінка, вимоги його не вирізнялися особливою суворістю: уже за те, що студент правильно вимовляв його вірменське ім’я, по батькові і прізвище, можна було отримати тверду трійку. Під керівництвом цього професора Віта писала й курсову: тема — оптимізація навчального плану на їхній спеціальності. Переважно всі курсові, які писали студенти, передбачали багато математичного підґрунтя. Курсову захистила, утім, англійської, звучання якої захопило ще школяркою, в інституті не вивчила на такому рівні, як хотілося б. Попри те що англійська була в переліку дисциплін протягом чотирьох років, і курс Віки був першим, якому належало скласти іспит на четвертому курсі.

З англійською виникали курйози. Головним у вивченні вважалося скласти письмовий переклад — свою одну тисячу слів. Тексти для перекладу брали з газети «Московський комсомолець» — і студенти вдавалися до хитрощів. Якщо продавчині у кіоску протягнути у віконечко замість трьох копійок (вартість англомовного примірника) п’ять, то вона видавала ще й російськомовну версію, з якої і переписували переклад.

Загалом же, каже Віта, вивчення англійської зосереджувалося на перекладі та правописі — відтак і досі їй важче сприймати цю іноземну на слух, досі в усному мовленні може проскочити «де-ле-те» (delete). Зате впевнена, що не помилиться в написанні терміну. Особливості навчання у 80-х роках — без ґуґлу, заради одного слова слід розгортати словник — натренували зорову пам’ять.
Уже згодом, коли Віта потрапить на своє перше і єдине робоче місце, продовжуватиме вчити англійську самостійно — вся література, що стосувалася роботи систем, була цією мовою. На робочому столі Віта покладе товстий словник — термінологія з нього підказуватиме про помилки в коді.

Власне, коли спеціалістка здобуде диплом і повернеться додому працювати на комбінат, з’ясується, що багато чого слід вчити заново, а то й із нуля — саме через брак розуміння того, як працюють процеси на практиці.

Віта Ткаченко (в центрі) на університетській практиці на картоплі, 1982 рік

ІІ. «Windows для чайників». Робота

За щасливим збігом обставин, Віті вдалося уникнути однієї особливості радянської вищої освіти — направлення на роботу, обов’язкового трирічного відпрацювання «молодого спеціаліста» у місці, куди скерує інститут. Вона точно знала, що повертатиметься на комбінат, писала при ньому курсову та дипломну (про оптимізацію транспортних потоків) роботу. У цьому випадку єдиною перевагою для її однокурсників було те, що їм не загрожувало направлення до віддалених сіл або містечок — наявністю перших комп’ютерів могли похизуватися банки і підприємства лише у великих містах. Минуть роки — і більшість однокурсників Віти, які мали таку тодішню перевагу, як комп’ютер на робочому місці, повиростають у банкірів та бухгалтерів. А поки ж вона, чи не єдина зі свого випуску, влаштовується програмісткою на виробництві — відразу після дипломної практики у 1984 році.

Жінка прийшла працювати до відділу АСУ (автоматизованих систем управління), який налічував 10 тисяч робітників і десятки цехів. Перші чотири роки обіймала рядову робочу посаду, числилася в штаті електромеханіком з ремонту обчислювальної техніки. Її робочим місцем був кабінет із громіздким ЕОМ, першим комп’ютером — між собою їх жартома називали холодильними шафами. Виникли взаємопов’язані складнощі: по-перше, все доводилося вивчати заново, по-друге, вивчати було особливо ні з чого.

На Віту чекала позмінна робота, в тому числі і нічна — технологічний процес безперервний. Чотири дні — із сьомої ранку до третьої по обіді, наступні чотири дні — з 15:00 до 23:00, а тоді ще чотири — з 23:00 до 7:00. Коли ж пізніше перейшла в інженери-програмісти, графік унормувався: типова п’ятиденка з 8:00 до 17:00. У службовій інструкції Віти значилося, що вона, як інженер третьої категорії, зобов’язана писати програми, вести бази даних, а також забезпечувати цілодобовий супровід необхідних програм. Віта пригадує: ледь не на руці собі записувала, що і за чим робити: заправити стрічку для лінійного запису, дочекатися завантаження, вивчити двійкове числення, щоб завантажити систему. Єдине, з чим було легше, — це зі статусом молодого спеціаліста: за законом, його не могли звільнити, натомість мали навчати і допомагати освоїтися на новому місці.

Перша зарплата Віти становила 130 рублів, приблизно стільки ж отримував і чоловік, який влаштувався на комбінаті електронником. Ця професія вважалася престижнішою, ніж програмування. Існував негласний поділ: чоловіки — електронники, жінки — програмісти. Про сексизм тоді мало хто говорив.

При середній зарплаті у 70 рублів заробітків подружжя вистачало на життя — хоча й, розповість Віта потім, без особливих розкошів. Спочатку з грішми допомагали батьки. Уперше її діти побачать море у десятирічному віці, і здивуються: у готельному люксі кожен має власну кімнату! (Подружжя житиме у батьків Віти, доки не переселиться до гуртожитку, а потім і до малосімейки). Пізніше платили і 200, і 300 — металургійна галузь передбачала доплати за шкідливість праці.

Невдовзі, за неповний рік роботи, Віта пішла в декрет, а коли через три роки повернулася, здивувалася: електронно-обчислювальні машини прибрали, замість них поставили «Роботрони» — і їй довелося опановувати нову техніку. Щоб освоїти персональний комп’ютер, мусила зайнятися самоосвітою. Книжки були дорогі — «Windows для чайників», що тоді сприймався як джерело таємної інформації, коштував більше, як середня зарплата: 80 рублів. Свій примірник Віта отримала в подарунок від сестри — вона мешкала в Києві і, покинувши програмування, яке теж вивчала в інституті, працювала бухгалтеркою. Уже пізніше домоглися, щоб до бібліотеки комбінату виписували тематичні журнали — хоча б один на відділ; чекаєш черги, щоб почитати, але бодай якась інформація.

Будівництво комбінату, 1970 рік

Хоч Віті і гарантувався соціальний пакет із законними лікарняними на період, коли діти хворіють, насправді все виявилося геть інакше. Телефонує, щоб попередити, що в дитини температура 39, натомість чує: «Коли це закінчиться? Хто працюватиме? Коли в моєї дружини були малі діти, вона звільнилася і вдома сиділа». Чоловікові тоді лікарняних не давали, а їй самій довелося наслухатися перед тим, як отримати належне звільнення. Тепер Віта каже про це: пресинг. Тоді просто зітхала, поклавши трубку.

Так само, коли сьогодні жінка чує від дочки Віри, тімліда в MacPaw, про регулярний перегляд посад і зарплат, мимоволі порівнює це зі своєю історією. У тодішньому середовищі такий підхід годі й уявити. Навіть якщо котрийсь інженер нічого не робив на своєму робочому місці, його неможливо було звільнити. Попри те що Вітин тато обіймав керівну посаду на виробництві, самій їй не світило стрімке просування кар’єрними сходами (він вийшов на пенсію за кілька років після того, як там почала працювати Віта). Спершу Віта крок за кроком здобувала все вищу і вищу категорію електромеханіка, доки не стала провідним фахівцем. Заради стрибка в професії довелося схитрувати. Віта знала, що її колега, інженер, планує звільнятися, оскільки виходить заміж. Коли вона зайшла до кабінету начальника з заявою про звільнення, Віта стояла поруч — щоб відразу попроситися на це місце, аргументуючи це чотирирічним робочим стажем. Спрацювало.

Що значило тоді бути інженером? До поділу на тестувальників, продакт-менеджерів та інших було як до неба рачки, і, каже Віта, їй доводилося бути «самій собі режисером», поєднуючи всі ці обов’язки. Ось, наприклад, приходить начальник і каже: «Потрібно зробити у відділі програму, щоб працівники рахували не на рахівниці». Аби впоратися з таким завданням, Віта спершу зо п’ять днів проводила з цими людьми, щоб зрозуміти, як влаштована їхня праця. Тоді сама для себе мала зробити постановку завдання. Потім — поміркувати: де взяти дані для цього? Окрім того, каже Віта, їй доводилося бути ще й психологом. Головна відмінність між тодішнім і теперішнім запровадженням автоматизованих програм полягає в тому, наскільки готовими до новацій є працівники.

— Коли тепер фірми запроваджують у себе певні системні продукти, роблять це з розрахунку, що всі відразу ними користуватимуться. Мені ж часто доводилося ще й умовляти непідготовлених людей почати користуватися програмою, — згадує жінка.

Щоб переконати, часто доводилося вдаватися до хитрощів. Зі слів Віти, рядові працівники замість радіти, що їхні робочі місця обладнали комп’ютерами, хвилювалися через це. Поширювалися чутки, наче тепер усіх позвільняють, тож ставилися до новацій із пересторогою.

— Я мала пояснити все простою мовою, зважаючи на те, що людина вперше у своєму житті працює з подібним. Уникати слів на зразок «файли», «директорії» тощо. Похвалити, коли вдавалося, аби заохотити людей. Може, це й неправильно — але діяло! Якось подзвонили серед ночі: не запускається система. Відповідаю: «Давайте перезапустимо». «А що робити?». «Ну ось, шукайте кнопку Power». «Нема такої кнопки, — чую. — Є тільки «Ровер». Так дійшли згоди, — згадує Віта.

Педагогічні здібності жінки, зокрема — її вміння знайти до кожного підхід та пояснити інформацію доступною мовою, сприяли тому, що її уповноважили читати курси при навчальному комбінаті, за що отримувала доплату. Цей додатковий обов’язок справно виконувала впродовж майже усієї своєї роботи. На курсах навчала інших працівників комп’ютерних програм. Колеги Віту любили — за те, що, вдаючись до мови своїх підопічних, вміла пояснити їм тему. Скажімо, машиністам вітряків — солідним чоловікам старшого віку — мала розтлумачити Excel. Замість пояснювати формули пропонувала змоделювати ситуацію: ось отримали ви зарплату, пішли на базар і маєте розподілити статті витрат. «Шабашка», «заначка», «на пропій» — такими термінами машиністи вітряків вивчали комп’ютерну грамоту.

Із 2000-х років відділ автоматизованих систем перейменували в інформаційне управління, а вже коли Віта звільнялася, управління дістало нову назву — «Цех інформаційних технологій і зв’язку». З 2005-го вона працювала провідним інженером-програмістом, дальшою кар’єрною сходинкою для неї могла б бути посада начальника бюро — але такі, стверджує Віта, діставалися переважно чоловікам.

Роки спливали, «Windows для чайників» незабаром припинить бути ексклюзивною інформацією з обмеженим доступом, у спину дихатимуть молодші випускники вишів, вони приходитимуть на комбінат і сипатимуть новими термінами. Професія програміста помолодшає, її частіше обиратимуть і хлопці, тоді як за часів Вітиного студентства не такий престижний фах був більше затребуваний дівчатами. Віта на якийсь час уже запише себе до «старої гвардії тіток-програмістів» і гадатиме: «Як же я у свої 55 буду програмувати? Мої старі знання нікому не потрібні». А потім передумає: вік — не головне, коли хочеться навчатися. Їздитиме на курси підвищення кваліфікації у Київський політех — Віта одна з небагатьох жінок, хто залишився на роботі, не злякавшись безгрошів’я, та дочекався такої форми освіти.

Та поки це все станеться, Віта переживе на комбінаті найдраматичніший його період.

Тодішня техніка: ЕС-1035, перший робочий комп’ютер Віки Ткаченко. Чоловік у центрі — її наречений

ІІІ. Черги і острах. 90-ті і 2000-ні

Й у Вітиному житті був період, коли думала: «Все, йду геть». Це трапилося в 90-х, коли після краху Союзу комбінат, доти градотворче підприємство, змушений був шукати нові ринки і мав труднощі у нових умовах. Гроші виплачували частинами і з боргами — саме тоді чоловік Віти залишив підприємство. Йому запропонували роботу у зовнішньоекономічному відділі фірми, яка при комбінаті продавала залізорудні окатиші за кордон — там, зокрема, стало у пригоді його знання комп’ютера.

Окрім гірської промисловості, ще однією візитівкою міста була швейна фабрика, яка теж зазнала краху в 90-х. Обладнання нишком рознесли по оселях і підпільно шили білизну вдома. Заради такого заробітку дехто лишав працю на заводі, прикинувши, що шиттям зможе заробити втричі більше. Комусь це вдавалося, комусь ні — бізнес, як і все життя навколо, був нестабільним.

Віта теж мала нагоду змінити професію. Тодішній знайомий чиновник мерії пропонував познайомити її з одним молодим бізнесменом, який хотів відкрити заклад із комп’ютерними іграми та відеосалон. Віта загорілася, але повернулася додому, розповіла новину мамі. Роздумавши, постановила, що не може кинути квартирної черги для працівників комбінату. (На обіцяне житло чекатимуть ще 20 років — і зрештою отримають його в 2001-му, їхнє помешкання — в останньому домі, де квартири працівникам давали безплатно. Теперішній власник комбінату Костянтин Жеваго побудує великий дім, квартири в якому продаватиме робітникам під безвідсотковий кредит на 25 років. А відколи його не виберуть на останніх виборах нардепом за мажоритаркою, місцеві вже не знають, чи чекати їм бодай такого).

Черга, пригадує Віта, мала якусь магічну силу над нею і тими, хто чекав із нею поруч. Усі, хто чекав на кооперативне житло, боялися якось себе знеславити: чи то зайвою пиятикою, чи зухвалою поведінкою — чим завгодно. Озираючись на той час, Віта називає його не інакше, як «незримим кріпосним правом». Тоді, з 1988-го, вона з родиною — чоловіком і двома дітьми — мешкала в однокімнатній квартирі, в будинку, зведеному для «молодих спеціалістів». Перед тим жили в гуртожитку: кімната на 12 квадратів із сидячою ванною.

Квартирна черга була вагомим, та не єдиним приводом для Віти не покидати роботи аж до пенсії. У маленькому місті з її програмістською спеціалізацією не так багато альтернативних робочих місць: хіба школа або технікум, але з меншою зарплатою. А тут — і стабільний заробіток, і відпускні, соцпакет. Та й стиль життя відрізнявся від, наприклад, столичного. Нині покійна молодша Вітина сестра мешкала тоді у Києві, програмування покинула, щоб стати бухгалтером. Вона легко змінювала робочі місця, коли Віта на це тільки закочувала очі (мовляв, як так: залишати роботу, коли іншої ще не знайшла), і вміла визначати вартість своїх фахових знань. Віта ж каже: «У нас, у маленьких містах, панувала подоба рабовласницького ладу в умовах розвинутого соціалізму». Єдиною нагодою дістати підвищення для неї було дочекатися, коли звільниться хтось на її ділянці (як трапилося свого часу з колегою-інженером). Іноді доводилося працювати за трьох, але на всі спроби суперечити знаходився один аргумент: «Черга охочих на її місце — за парканом».

Комбінат вистояв і в найскрутніші 90-ті — якщо сусідні у Кривому Розі чи Жовтих Водах закрилися, то у тодішньому Комсомольському робота не припинялася ні на день. Значною мірою — завдяки налагодженій співпраці з Австрією, Німеччиною, Бразилією та іншими країнами за межами соціалістичного табору.

Згодом комбінат викупив його нинішній власник Костянтин Жеваго. Ще наприкінці 2000-х, згадує Віта, працівники непогано заробляли, та згодом знайшли для себе кращі альтернативи. На аналогічній роботі за кордоном заробляли у кілька разів більше — і масово мігрували здебільшого представники робітничих професій, водії.

Коли три роки тому Віта наважилася написати заяву на звільнення, стіни підприємства прикрашали рекламні плакати: «Приведи друга — отримай 500 гривень». Жінка каже: для неї той текст прозвучав як пісня без слів.

Уперше в житті Віта Ткаченко наважилася звільнитися з роботи, щоб присвятити час собі, сім’ї, власним хобі, подорожам та давнім мріям.

ІV. «Дівчинка на пенсії». Життя сьогодні: англійська, подорожі, квіти

На той час Вітині діти вже міцно стояли на ногах, та й сестра переконувала: на схилі років варто пожити разом. Чоловік Віти вже на пенсії, відтак тільки їй залишалося кинути роботу. Гуртом придбали дім у Клавдієво, де оселилися разом із сестрою. Родички не стало після хвороби, Віта згадує її з неабияким теплом: вона придбала перший комп’ютер для її старшого сина, коли ця техніка все ще здавалася чимось захмарним, вона підтримувала її дітей, коли ті поїхали вчитися до Києва.

Віта міркує: напевно, це професія наклала свій відбиток: постійно бути в русі, прагнути дізнаватися щось нове. Ще на Полтавщині, коли діти роз’їхалися по інститутах, жінка, що звикла ставити їхні справи на перше місце, що була їм найкращим другом і залюбки проводила з ними час на прогулянках та у походах, відчула порожнечу на душі. Сидіти перед телевізором вечорами — не її вибір. Так Віта опинилася на східних танцях.

Нині називає себе «дівчинкою на пенсії». У Клавдієво теж створила свою зону активності. Щойно переїхали, запросили до себе пожити на пів року американського волонтера з Корпусу миру. Грейсон святкував із ними Різдво, разом ходили колядувати з вертепом, запікали індичку і місили пиріг — відтворювали святкову американську вечерю. З його допомогою підтягнули і англійську мову, він натомість вчив російську.

Віта є членом громадської ради своїх односельчан — такий собі громадський контроль за діяльністю місцевої влади. Доглядає 23 сотки городу біля свого обійстя, висаджує на них городину, квіти і малину, тримає трьох котів, собаку, ще й десять курок у господарстві. Активно подорожує світом, ходить на концерти — її сторінка у фейсбуці теж живе насиченим життям. Має змогу часто бачити дітей та онука. П’ятирічний Адам у своєму віці вже вчить англійську і математику — може, стане програмістом, як його тато та бабуся з дідусем.