Від волонтерства на Майдані до держслужби в Одесі. Як програмістка Люба Шипович намагається змінювати Україну
Люба Шипович — успішний ІТ-фахівець, колишня СТО нью-йоркської компанії. У 2015 році продала її та приєдналася до реформаторської команди Міхеїла Саакашвілі в ОДА. Наразі Люба є позаштатним радником прем’єр-міністра.
Про те, чому успішна девелопер вирішила відмовитись від кар’єри задля допомоги Батьківщині, Люба Шипович розповідає спеціально для DOU.
З України я не шукала вакансій: взяла останню зарплатню і переїхала до США
За фахом я магістр комп’ютерних наук: закінчила Києво-Могилянську академію у 2007 році. Це був період після Помаранчевої революції, коли всі наші надії та сподівання йшли на спад. Загалом, в ті часи Могилянку називали «ВНЗ імігрантів»: йдеш в Могилянку — значить, наближаєшся до Борисполя. Я активно придивлялась до Нової Зеландії та Канади: завдяки спеціальним програмам ці варіанти були найпростішими для ІТ-фахівця. Та ще раніше почала подаватися на грін-карту в США: може, пощастить. І просто в день захисту диплому я отримала той самий жовтий конверт: подзвонили батьки з питанням, чи поїду я до Америки. Це було трохи несподівано для мене: я подавалась вдев’яте, тож особливо не розраховувала, що виграю її. Тоді я швидко завершила всі справи і поїхала до Штатів, особливо нічого не плануючи.
Я з третього курсу працювала в канадській компанії: країни схожі, та і правила ІТ-сектору в різних країнах подібні — мене очікувало щось звичне. Тому з України я не шукала вакансій, просто взяла останню зарплатню і приїхала до США. Втім, я мала місяць, аби знайти роботу: запаси грошей не вічні. Як математик, я одразу подивилась статистику винаймання — відгук за резюме десь 7%. Все просто: треба розсилати по 100 резюме на день, аби отримувати десь
Я почала працювати у компанії, яка займалась організацією вечірок та подій. У них була технічна частина — розсилка текстових повідомлень з додатковою інформацією гостям. Коли я прийшла, система відправки текстових повідомлень була напівавтоматизована. Та десь за два місяці частина текст-меседжингу настільки розрослася, що виділилася в окрему компанію EZ Texting. Я була її єдиним інженером.
В 2011 році я запропонувала СЕО компанії зробити офіс в Україні, бо тут є кваліфіковані програмісти
Загалом в компанії я пропрацювала сім років. За цей час EZ Texting, що від початку складалася з одного інженера, стала компанією з офісами в трьох країнах: Америці, Англії, Україні. Коли я йшла з компанії, там вже працювало 200 осіб. За всі роки я також значно зросла професійно: від першого інженера до СТО. Нашу систему використовували і під час шоу American Idol — коли одночасно находили тисячі вхідних повідомлень, які треба було обробити.
В 2011 році я запропонувала СЕО компанії зробити офіс в Україні, бо тут є кваліфіковані програмісти. Основний аргумент — вони дешевші, кваліфіковані, і шукати їх швидше. За умов теперішнього перегрітого ринку в Україні не знаю, чи запропонувала б я цей варіант. Але тоді то була гарна ідея. Ми хотіли не просто робити аутсорсинг. Я працювала в такому форматі в Україні і розуміла, що в аутсорсингу люди не відчувають зобов’язання перед роботодавцем, причетність до роботи, не мають розуміння компанії та клієнта. Тож у
Я вмовила СЕО прилетіти до України, і після купи різних перемовин, зважень усіх рішень, вирішення юридичних аспектів ми вийшли на Алекса Луцького з Innovecs. Проте на той час Innovecs існував просто в альбомі на моделях — його ще не створили. Алекс розповідав нам, якою крутою буде компанія і класним — офіс (тоді ще) на Тараса Шевченка, а ми розказали про свої плани. Отак зустрілися два мрійники і повірили одне одному. І за два місяці Алекс справді запустив офіс, а ми винайняли перших людей. Модель спрацювала: дехто з найнятих ще у 2012 році працює в компанії і дотепер.
EZ Texting був першим комерційним клієнтом MongoDB, які тоді займалися альфа-бета тестуванням. А мені якраз хотілось пробувати щось нове. Продукт був сирий, але по роботі я відвідала багато різних конференцій, де виступала і ділилась іншими нашими історіями успіху. І з самою компанією ми тісно співпрацювали — був період, коли я занурювалася в технологічну частину. Це був один з пікових періодів моєї публічності, тож у 2015 році кар’єрний портал Zippia включив мене до топ-50 жінок-розробниць Нью-Йорка.
Ми сміялись, що плітки про те, що Держдеп організував Майдан, не зовсім плітки
В 2013 році EZ Texting викупила CallFire — компанія, яка займалась голосовими повідомленнями. Я стала головним інженером текстингової платформи.
І якраз тоді в Україні починається Майдан. Я доволі скептично ставилась до тих подій: ми вже мали свою Помаранчеву революцію 2004 року, і я в курсі, чим воно закінчується. Та вважала, що кожному поколінню треба мати свій Майдан: моя молодша сестра активно брала участь у подіях, і я це схвалювала. Та в ніч побиття студентів моє ставлення змінилось. Першого грудня 2013 року я каталась на лижах, і коли спустилась і посерфила Facebook, натрапила на шквал повідомлень про побиття студентів. На щастя, з сестрою все було гаразд — вона пішла раніше, але тоді я зрозуміла, що не можу стояти осторонь. І в Україні починається нова хвиля Майдану.
Я почала думати, яким чином я можу з іншої країни включитися та допомогти. Перше, що спало на думку — наші потреби на Майдані 2004 року. Нам не вистачало електрики, щоб зарядити телефони і закип’ятити воду — тобто треба купувати електрогенератор. Я перекидаю сестрі гроші, вона купує електрогенератор і ставить його на Майдані. Отже, перший електрогенератор під стелою — мій обов’язок виконано. Та це був далеко не кінець.
На другий день мене додають до Facebook-групи «Закордонні українці для Євромайдану», де люди бідкались, що не знають, як допомогти. Я поділилась своїм досвідом, і до мене звернулись українці з Японії — щоб я через сестру придбала щось і передала для Майдану. Ми вирішили, що треба ще один електрогенератор: 700 доларів вони зібрали швидко. На ранок ми скинули японцям звіт, і гадали, що на цьому історія з допомогою закінчується.
Та це був момент вибуху: після того випадку мій PayPаl-акаунт поширюють фейсбуком, і мені без попередження починають надсилати гроші. Я не розуміла, що діється — навмисне коштів не збирала. Та з сестрою вирішили вести облік: записувати, скільки грошей надійшло, від кого, що на них купили, та зберігати чеки. Тоді все і закрутилося: спочатку я зрозуміла, що сестра сама не впорається — я почала підтягувати друзів та колишніх однокурсників. На місці організовували пари з машинами, з іншими українцями за кордоном влаштували інформаційний центр задля того, аби кожні дві години обдзвонювати всі приймальні пункти на Майдані і питати про потреби. Інколи доходило до смішного: хтось у Києві під’їжджає до КМДА, дзвонить мені і питає, куди віддавати привезене. Я з Нью-Йорка набираю КМДА, і до нього виходять зустрічати необхідне. Ми сміялись, що плітки про те, що Держдеп організував Майдан, не зовсім плітки.
Зрештою суми перелічених коштів перевалили за $2000 на день
Згодом на мене вийшли кілька американських корпорацій, які хотіли допомогти, але відкрито їм не можна було цього робити. Ці компанії прагли захистити ЗМІ від DDoS-атак. Саме тоді ми домовились про «щити» для захисту інформаційних видань «Українська правда», «Еспресо», «Громадське», а також про додатковий зв’язок.
Коли стало зрозуміло, що Майдан припинив бути мирним, ми почали займатися броніками. Спочатку скупили поліцейські. Потім, коли вже не було таких, домовились з підприємством з вироблення броньованих дверей на закупівлю броні, потім її на місці шили. І цим усім я займалася паралельно з роботою.
Зрештою суми перелічених коштів перевалили за $2000 на день. Все це йшло на мій рахунок, тож я мала платити податки — а в США це немалі відсотки. До того ж, в США ми почали також робити протести на підтримку українського Майдану. І певної миті збагнули, що створення громадської організації спростить нам фінансову частину та процедуру отримання дозволів на протести. Спочатку ми спробували приєднатися до українських ГО, але довіри до нас не мали: ми місяць як об’єднались, і нас мало знали. Тож одного вечора ми сіли і придумали назву Razom for Ukraine — зареєстрували онлайн, подали документи на неприбутковий статус. Так і почали.
Усі ми мали роботу full-time, і вся діяльність з підтримки Майдану велась паралельно: кожен учасник був зацікавлений в автоматизації процесів. Раду директорів ми обирали на skype-зустрічах, голосування проводили онлайн, працювали в Google business suit, тобто застосовували свій досвід з бізнесу в нон-профіт секторі. Зараз НГО тільки приходять до цього. А ми мали обговорювати багато питань: бюджети, рішення, статут. Щоб не втратити неприбутковий статус, ми також мали діяти зважено — бо існували певні обмеження у діяльності.
Тобто організувалася американська частина, було ГО, і моя робота нікуди не зникла. Компанія, до речі, також динамічно зростала: була штаб-квартира, офіси в Лондоні, Нью-Йорку та Києві. Потім почалася війна, і події стали більш прогнозованими — можна було планувати на день-два, а на Майдані треба було приймати рішення за півгодини. Та простіше від того не стало.
Це був момент великого піднесення, ми ще жартували, що «впливаємо на політику США»
Коли ми почали створювати український рух, виявилось, що українці були в багатьох структурах — і можна просувати українські інтереси.
У 2014 році мало хто знав про Україну: ми не були на перших шпальтах газет. Тож ми намагалися просувати інтереси України в усякий спосіб. Наприклад, працювали з конгресменами: під час виборів до них могли записатися всі охочі (як в Україні — до депутатів). Ми підтягували українців з різних штатів — щоб вони записуватися на прийом до своїх конгресменів, брали друзів на ці зустрічі і говорили про те, що питання України їм важливе.
Якоїсь миті на нас вийшов молодий помічник Джордж Барроз, який мав родичів з України, тож прихильно ставився до нашої Батьківщини. Він і розповів, що треба робити для ефективного результату. На той момент створили законопроект 2828 про підтримку України: нам треба було його протягнути на голосування, бо він дуже допоможе Україні. Це документ, згідно з яким США матимуть законодавчу підставу надавати допомогу Україні, в тому числі військову. Без цього документу Америка не могла прийняти таке рішення. Наше головне завдання — зробити все, аби українське питання було на порядку денному якомога більшої кількості конгресменів. Адже вони підтримують ті законопроекти, які стосуються наболілих проблем своїх громадян. А оскільки багато американців — вихідці з України, шанс ми мали.
Перший рівень — організувати масову кампанію листів-дзвінків, щоб прийняли цей законопроект. Ми зробили вебсайт з детальними описами і відео, що треба робити, як дзвонити конгресмену, що казати, що все це просто — тільки треба зробити. І люди починають долучатися та дзвонити. Ми показуємо, що виборці цього хочуть, що їх багато, ходимо на зустрічі з конгресменами — з’являється розуміння, що таке Україна, що її треба підтримувати.
І нам вдалося: законопроект прочитали з трибуни, і за нього проголосували. Ми спочатку не вірили, бо тоді якраз були бюджетні слухання, коли на порядку денному стояли більш нагальні для США питання. Проте нам вдалося пролобіювати документ.
Та це був не кінець: другий рівень — добитися, щоб документ підписав Обама. Найгірше, що могло статися, — документ не відхилять і не підпишуть. Тобто він міг «зависнути», і все прийшлося б організовувати спочатку. Аби цього не трапилось, ми почали кампанію «подзвони президенту». Ми мали менше 10 днів на те, щоб переконати Білий дім, що цей документ важливий: у календарі створюємо графік, де кожні 10 хвилин хтось має телефонувати до офісу Обами. Мета — забити лінію Білого дому, щоб ніхто не міг додзвонитися. За графіком з 8:00 до 18:00 ми дзвонили, і на
Приїхала без представлень, призначень і «корочок»: просто прийшла до ОДА
У такому режимі я жила до червня 2015 року: купа дзвінків по роботі, паралельно — по Майдану. І я зрозуміла, що більше не можу так розриватися: треба обрати щось одне. І я звільнилася. Причому пішла одразу до HR-департаменту, підписала всі необхідні папери — аби не можна було нічого відкотити.
Тоді я вже розуміла, що рано чи пізно це мало статися. Я якраз відповідала за підтримку роботи українського офісу. Та з 2012 року вони вже були добре натреновані, там виокремився лідер. І я сказала, що Ілля може очолити команду — на нього можна покластися. Умовно, в мене був головний наступник, і я зі спокійною душею полишила компанію.
Отже, я звільнилася, але не вирішила, чим саме займатимуся далі. Я поїхала додому і натрапила на пресконференцію Саакашвілі, якого тільки-но призначили губернатором Одеської області. Він говорив про те, що Україні допоможе електронне урядування. Треба діджиталізувати всі процеси, і тоді почнуться зміни на краще. Мене захопило це бачення: технічна частина — це сфера, де я фахівець з
ІТ-шники, яких ніхто ніколи не кликав, хотіли долучитися до змін, і це дуже надихало
У серпні 2015 року я приїжджаю до Одеси. Я тоді до кінця не розуміла, що таке робота в держструктурі, з урядом — просто робила, як знала. Тому приїхала без представлення, призначень і «корочок»: просто прийшла до ОДА і заходила в кабінети, віталась, представлялась, хто я така, розпитувала. Багато хто дивувався і не розумів, чому я так просто поводжусь. І перші півроку приблизно в такому форматі в мене і минуло.
Для себе я бачила три головні завдання:
Отже, перш за усе я пішла просто до канцелярії та спитала, що треба, аби перевести документи в електронний вигляд. Я сконтактувала з Мінекономіки, з’ясувалось, що ми можемо до них підключитися: вони впроваджують різні підходи і мають власну систему електронного документообігу. Мені сказали, що перш за все потрібен наказ на проведення конкурсу. Я людина не горда — пішла за папером, в інтернеті знайшла, як створювати накази, роздрукувала документ, підписала своїм іменем і віднесла до канцелярії. Щоб ви розуміли, на той момент я не мала жодної посади: я гадала, наказ — це формальність. А люди, коли побачили «офіційний документ», поставилися серйозно і почали виконувати. Я і не подумала, що він має бути від посадової особи. Це був мій перший не дуже справжній наказ.
Коли ми збагнули, що для здійснення змін немає ресурсів та людей, я пішла по місцевих одеських ІТ-компаніях. Розповідала про наші цілі та задачі і питала, чи можуть вони якось допомогти з кадрами. Паралельно я також оголосила набір волонтерів для реалізації ІТ-планів. Ефект був неочікуваний для Одеси: ми мали просто чергу з волонтерів — вони проходили співбесіди, аби допомагати адміністрації. ІТ-шники, яких ніхто ніколи не кликав, хотіли долучитися до змін, і це дуже надихало.
Ми відібрали приблизно 20 сильних фахівців. Та девопсів у команді все одно не вистачало: з ними допомогли ІТ-компанії. Вони просто передали двох осіб, які волонтерили в ОДА, а по факту отримували ставку в себе на роботі. Я змогла отримати кімнату на +20 додаткових осіб: в адміністрації це не так просто, до речі. Та ось ми починаємо працювати в ОДА без всяких статусів. Для початку — на платформі, яку надає Google: вперше для українських шкіл вони дали можливість підключитися до Google apps для освітніх цілей. За весь час роботи нам вдалося підключити 160 шкіл, натренувати вчителів для роботи з платформою і провести силу-силенну занять з дітьми. Більшість шкіл продовжують працювати за системою і надалі.
Великий челендж: натренувати чиновників працювати з Confluence та Jira
Коли я побачила, що в адміністрації щодо передання обов’язків, комунікації, планування — бардак і хаос, я запропонувала, аби всі почали працювати за Agile. Нам треба було вести картки. Найбільш потужна система — Jira, і в них є профіль для уряду, але він надто дорогий. Незважаючи на те що в Atlassian прямо на сайті написано, що вони допомагають нон-профітам, а держструктурам — ні, я їм написала і попросила про допомогу. І через пару днів вони надали дозвіл на необмежену кількість ліцензій, безстроково.
Тож ми почали працювати з Confluence та Jira. Великий челендж: натренувати чиновників працювати на цьому софті. Звісно, йшло туго, а паралельно ми ще починаємо конкурс на електронний документообіг. В той час запускається Prozorro, і я наполягаю: щоб Одеська область була прогресивною, ми маємо долучитися до руху. Це був один з найскладніших кроків, бо ми почали наступати на фінансові інтереси. Ми отримуємо «добро» від Саакашвілі, і рухаємось в напрямку Prozorro.
За час роботи у держструктурі я зрозуміла головні проблеми системи. Одна з них — розмазана відповідальність в органах влади. Немає особи, яка б несла відповідальність, і через це виникає низка проблем. До прикладу, люди середньої ланки не ставлять жодних запитань, і просто роблять все автоматом. Адже і підписів вони не ставлять — все робить «керівник зверху». Та і він не проти перекласти відповідальність на когось іншого. Виходить, що ті, хто готують документи, відповідальності не мають; керівник також хоче зняти з себе «вантаж», тому просить, щоб інші люди завізували документ, поставили свої підписи, а він зверху поставив свій — наче розподіливши відповідальність між n-ною кількістю осіб. А це все час, сили, купа інстанцій, в яких паперові документи губляться «на ура» (особливо якщо є потреба, щоб ці документи загубилися).
Тому розпорядження про впровадження Prozorro на державному рівні в нас губилося п’ять разів. На різних стадіях: сьогодні можна було принести документ, а завтра отримати здивовані погляди на кшталт «у нас нічого немає, ми нічого не отримували». Тоді я дізналася про популярний у чиновників вислів: «приробити ноги документу». Це значить, якщо ти не носитимеш документ і не чекатимеш на підпис отут і зараз, нічого з місця не зрушить. І я носила, чекала на підпис — тільки так розпорядження підписали. Щоправда, коли воно пішло на друк, то внесли «випадкову» правку до суми: зі 10 000 грн вона зросла до 20 000 грн. Я переробила і пройшла всі кола заново. Це було складно, але ми розуміли цінність Prozorro: так, система не вирішує питання корупції, але вона робить її видимою. І це справді заважає корупціонерам.
Дев’ять місяців я була на держслужбі. За цей проміжок до Одеси вдалось залучити 650 млн гривень інвестицій
Я виробила для себе правило: з України треба вилітати принаймні кожні 100 днів. Бо якщо засидітися більше, складається враження, що все тут — норма. А треба дивитися, як буває інакше, розвиватися і прочищати мозок, а тоді вертатися. Я лечу до Нью-Йорка, повертаюся в січні 2016 року в адміністрацію. А на вході змінилась охорона, і мене не впізнають і не пускають. Виявляється, я пропрацювала півроку без жодної перепустки чи документу. Я подзвонила в апарат, попросила зробити мені якусь перепустку — волонтера, наприклад. На що мене питають: «А ти що, не заступник голови адміністрації?» Виявилось, що колеги, включно з топкерівництвом, вирішили, що я обіймаю саме цю посаду. Того ж дня мене роблять позаштатним радником, в мене з’являється посвідчення, і я можу спокійно приходити на роботу.
Тоді Саакашвілі розуміє: якщо в мене немає посади в уряді — значить, частину ресурсів не використано. І мене починають переконувати піти на держслужбу до новоствореного на той момент Державного агентства з інвестицій та розвитку. Власне, це перейменований Департамент економіки. Тобто мені пропонують бути відповідальною за економіку області. А я б не сказала, що економіка — моя сильна сторона: так, я взагалі не «нуль» в темі, але і профі з
Декілька днів зі мною говорять посадовці, переконують. І ось якоїсь миті вони знайшли те, на чому мене можна зловити: «Якщо прийдеш не ти, то буде якийсь корупціонер. Краще ти більш ґрунтовно розберешся, ніж переконаний корупціонер, який вестиме не в той бік». І я пристаю на пропозицію, бо розумію: справді, мені є куди зростати, але є і ресурси, які мені в цьому допоможуть. Обдзвонюю своїх друзів-фінансистів, банкірів і прошу про бліц-курси, поради. Я підтягую декількох осіб зі Світового банку, МВФ, українських інвесторів та банкірів.
Загалом на держслужбі я була дев’ять місяців. За цей проміжок до Одеси вдалось залучити 650 млн гривень інвестицій. Ми жартували з журналістами: «Якою була б сума, якби цим займався хтось з більшим досвідом?» Насправді, в Одесі з інвестиціями було нескладно, і моїх компетенцій більш ніж вистачило.
Головна проблема з інвестиціями — корупція: великі інфраструктурні об’єкти мають там бути, є величезний попит і бажання вкладати, але все зупинялось через осіб, які хотіли мати з логічних процесів зиск. Інша — недокомунікації: з інвесторами треба розмовляти однією мовою — англійською. Паралельно постійно треба спілкуватися з місцевим бізнесом, аби їх звернення не йшли в нікуди. Коли я обійняла посаду, Одеса була лише на восьмому місці в Україні за інвестиційною ефективністю. І ми з командою вивели її на перше місце.
Траплялися і смішні, і страшні випадки — навіть рейдерські захоплення
У мій перший день на держслужбі я зрозуміла, чим вона відрізняється від волонтерства — мені принесли величезний стос документів на підпис. Я сказала, що фізично не зможу це все підписати, тому переходимо на електронний документообіг. Найскладніше працювати з тими, хто по
Коли ми прийшли, багато проектів було «підвішено»: по декілька років люди чекали на рішення, необхідний документ тощо. І ми почали розбиратися: що треба, щоб це рішення з’явилось? Головна причина, чому так трапилось — корупція: коли я почала продзвонювати бізнеси і питати, що треба і чому не було прийнято те чи інше рішення, до мене ставилися недовірливо і питали, що мені треба. А коли пропонували забрати підписані (просто так) документи, надсилали юристів і шукали «підвох». Згодом люди звикли. Та траплялися і смішні, і страшні випадки — навіть рейдерські захоплення.
Весь цей час я жила на свої заощадження: ми продали EZ Texting, я мала гарний бонус, до того ж власні накопичення — десь $80 тисяч
До речі, на деякі я також їздила. Якось, незрозуміло з якої причини, сумнівний підрозділ поліції заблокував підприємство в порту Южний. Коли на заводі в гостях були інвестори з Сингапуру, приїхали люди в масках, перекрили всі виходи. Коли мені подзвонив очільник підприємства, ми одразу виїхали туди з адвокатом. На жодні наші переконування пустити адвоката «маски-шоу» не відреагували, тож ми були змушені його підсаджувати та запускати в приміщення через вікно. Ну а що? Врешті-решт, через меседжі Нефьодову, який в той час саме звітував Гройсману про інвестиційну привабливість, та інші види тиску ми домоглися, щоб завод принаймні розблокували та випустили інвесторів. На все про все пішло чотири години. До речі, потім з’ясувалось, що завод блокували за відверто замовним рішенням суду.
Весь цей час я жила на свої заощадження: ми продали EZ Texting, я мала гарний бонус, до того ж власні накопичення — десь $80 тисяч. Я знала, що можу дозволити собі рік перебування в Україні. Та довелося затриматися на півтора: коли я готувала свого наступника, Саакашвілі саме пішов з посади. Я не могла кинути власну команду: до того ж, в.о. голови адміністрації залишалася Соломія Бобровська. Через це я і затрималась на додаткові півроку. Щойно було призначено нового голову адміністрації, його першим наказом стало моє звільнення. За час роботи в уряді я коштів витратила як на хороший MBА: частину — на власні проекти, бо не звикла просити. Але якщо говорити про знання, то я їх отримала набагато більше.
Моя ідея — в тому, щоб показувати людям, що можна ставити питання «А чому ми так працюємо?» і робити інакше. Коли мене приймали на роботу, то попросили заповнити анкету від руки. Я сказала, що вже надіслала її електронною поштою, і можу продублювати, але заповнювати від руки анкету — марне гаяння часу. На що мені відповіли, що всі так роблять — навіть губернатор. Пишатися тим, що ви завантажили топ-менеджент зайвою роботою на півдня — це круто?
Виявилось, існує дуже давня інструкція Кабміну, в якій вказано, що заяви заповнюються від руки. Певно, тоді з варіантів була хіба що друкарська машинка. Я подзвонила до Кабміну і уточнила, чи знають вони про таке розпорядження. Вони кажуть: ні, ми не знаємо, але зараз скасуємо. І всі ці заповнення від руки скасувалися. Інакшими словами, є рутини, які по 50 і більше років виконуються за традицією: жоден не бере їх під сумнів. БД переносять на дискети, і людям просто на думку не спадає спитати: чому, чи треба, а як змінити? Мені було важливо, аби службовці не просто виконували якусь роботу, а ставили питання: чи це ефективно, чи допоможе, для чого?
Просто комерція мене тепер не цікавить: у роботи має бути місія
У січні 2017 я повернулась до Штатів. Адже усвідомлювала: я не знаю, як в Україні заробляти гроші — просто працювати в ІТ-компанії не бачила сенсу. Та і в Нью-Йорку я розуміла, що просто комерція мене більше не цікавить: у роботи має бути місія. Я пішла в стартап-інкубатор віце-президентом з інженерії. Мені сподобалась мета вирощувати нові компанії та стартапи. Перші місяці було страшенно цікаво — та потім стало зрозуміло, що в усіх стартапів приблизно одні і ті самі проблеми, і я просто циклічно виконую одну і ту саму роботу. Тому я звільнилася і почала шукати роботу через своїх агентів.
Зупинилася на компанії Flocabularly, яка спеціалізується на educational tech та робить навчальний хіп-хоп. Тобто предмети зі шкільної програми перекладають на хіп-хоп: співпрацюють з різними реперами, які з матеріалів уроків роблять речитатив, і паралельно ще існувала команда операторів та монтажерів. Працювали з різними предметами: фізика, хімія, історія. Клієнти — школи або school districts (шкільні управління). Я працювала там техлідом до жовтня 2019 року.
У липні 2019 року президент Зеленський з командою поїхав до Торонто. В команді був і Олексій Гончарук, з яким я знайома з 2014 року: ми багато співпрацювали по Одесі, коли він був радником з Мінекології. Він попросив мене зібрати в Торонто групу інвест-банкірів, людей з ІТ, щоб обговорити якусь ідею. Він презентував IT Creative: описав, що в ІТ-компаніях України є нестача кадрів, постійне змагання людей, яке сповільнює розвиток компаній. Що це відбувається через недосконалу систему освіти. Тож є ідея створити фонд розвитку ІТ-екосистеми, який може наповнюватися від податків або міжнародних донорів.
Він нам закинув цю ідею «на подумати» про можливі варіанти вирішення проблеми, а сам повернувся до України. Учасники зустрічі залишилися в своїх країнах: вимальовувати, що треба змінити в освіті, науці, щоб все краще запрацювало. Яким чином працювати над міграційним законодавством, щоб люди приїжджали, і що ще змінити, аби інвестиції спрямовувалися до країни. Тоді це просто було сире бачення.
У вересні Олексій стає прем’єром, у нього з’являється більше повноважень для того, щоб реалізувати ці наміри та ідеї. Та разом з цим, у нього бракує часу на ініціативу. Я намагаюсь долучитися дистанційно, але Олексій відповідає на повідомлення десь через добу — і це надто повільно. Згадуючи 2015 рік, я розумію, що для запуску позитивних процесів треба просто приїхати і почати робити. Останній день вересня був останнім днем моєї роботи. На початку жовтня я повернулася до України і почала на місці розбиратися, що відбувається. Тоді Олексій розповів, що вийшов до ринку з ідеєю, але її сприйняли вороже.
IT Creative — це платформа для обговорення та створення рекомендацій
Я вважаю, що говорити про IT Creative як про фонд не зовсім коректно — це радше платформа: для обговорення, вироблення рекомендацій, збирання потреб і формування пропозицій з їхнього закриття, вирішення проблем. До того ж, наголошую, все ще на стадії формування та обговорення. Так, міністерства будуть стейкхолдерами у впровадженні змін та пропозицій, але всі вони хочуть робити це у кооперації з гравцями та ринком. Тобто формувати певні експертні кола, з якими радитимуться та комунікуватимуть.
Зараз немає остаточних варіантів, яким буде рішення: не треба очікувати, що прийде чиновник, який розкаже, що треба робити. Існує мільйон різних думок та поглядів. Також є купа практичних напрацювань на різних рівнях: місцевих та обласних. Усі їх треба зібрати та обробити. Чиновник зможе зібрати їх і підготувати найкращі напрацювання, але надавати інформацію — роль гравців ринку. Потрібно долучатися до діалогів, пропонувати, оскаржувати. Олексій почав діалог з ринком — так, результатом стало відторгнення, але люди почали про це говорити. І в дискусіях з’являються ідеї, які пізніше МінЦифри, яке є головним стейкхолдером, збере та оформить як напрацювання, за якими прийматимуться рішення. Нам треба змінювати бачення чиновників: це не люди, які спускають рішення; це — люди, які об’єднують всіх стейкхолдерів, розробляють кращі рішення, а потім імплементують їх на державному рівні. Це складний та міжгалузевий процес. Немає єдиного бачення — це робочий процес. Не можна за тиждень чи місяць придумати, як житиме галузь протягом наступних десяти років.
Бо навіщо потрібна ця ідея? Так, ІТ-компанії довгий час самі чудово існували. Але що зараз? ІТ-галузь України досягла бар’єру, коли їй краще рухатися з державою, щоб швидше та ефективніше досягати цілей. Попередні темпи зростання не вдасться зберегти без кооперації. Ринок говорить про проблеми, які не може самостійно вирішити: нестача кадрів, багато компаній працюють на межі легальності і бояться, що до них «можуть завітати». Ті, хто виконують закон, у гірших умовах, ніж ті, хто не виконує. І я тут дотримуюсь погляду: не «давайте змусимо виконувати закон усіх», а краще давайте подивимось, чому не всі виконують закон — може, в ньому є проблеми? І, може, краще ми приймемо щось інше, що буде ефективніше та влаштовуватиме всіх?
ІТ-галузь України досягла бар’єру, коли вона не збереже темпи зростання без кооперації з державою
Якби все працювало і все було ідеально, напевно, ніхто б не чіпав. Зараз є нестача кадрів — 25 тисяч робочих місць. Якщо нічого не змінювати, цей дефіцит зростатиме і надалі, галузь не розвиватиметься. І зараз вже відчувається, що з іншими ринками Україна конкурувати не може — через перегрітий ринок з/п: нові кадри не йдуть, а це значить, що компанії просто одна в одної переманюють людей.
Я відкривала офіс в Україні 2012 року — тоді були інші умови. Коли в останній компанії стало зрозуміло, що нам також треба робити аутстафінг, ми обрали Аргентину. Рівень володіння англійською мовою, часова різниця і ціна години роботи фахівців — три важливі фактори, на які звертають увагу компанії. У будь-якому разі винаймають junior чи junior to middle — senior в інших країнах не беруть, адже вони надто дорогі. Отже, за цими критеріями ми обрали іншу країну.
Так, Україні зараз є чим приваблювати: галузевими спрямуваннями, якістю експертизи — до прикладу, фінансової. Та якщо вирівняються з/п з Америкою та Канадою, то навіть у цих галузях буде важко конкурувати. Коли є office extension, компанії розуміють, що будуть незручності: перш за усе, часові. Але вони мають перекриватися вартістю чи кваліфікацією. А якщо ці незручності не будуть перекриватися — відповідно, обиратимуть інші країни. Швидкість винаймання — інший важливий показник. У Нью-Йорку — це три-чотири місяці, в Україні — до двох. Якщо ми зрівняємось за швидкістю винаймання з Америкою чи Канадою, Україна відставатиме ще більше. Тому ринок треба підтягнути — щоб наповнювати фахівцями, а ще — боротися зі стереотипами.
Це наче шматки великого пирога: різні вектори погляду на проблему. Незабаром ми проводитимемо координаційні наради. Адже, здавалося б, просте рішення: навчати людей англійської. Та перше питання — де брати кваліфікованих викладачів? Кожне питання тягне інше, як ниточку — і треба мати бачення, які саме зміни необхідні, щоб потім передати ці напрацювання, до прикладу, Мінфіну — аби ті порахували, скільки треба коштів на впровадження цих змін. І так далі.
Цього разу я не можу волонтерити дуже довго — на жаль, я компанію не продала
Мені б хотілось лобіювати ІТ. Але, з іншого боку, я розумію, що Олексій Гончарук має силу-силенну більш нагальних соціальних проблем. До того ж, існує ціле Міністерство цифрової трансформації, що вже добре. Так, вони мають завдання з цифрової трансформації державних сервісів. Але це абсолютно нове міністерство, де немає старих чиновників: вони прийшли з галузей, з бізнесу — і розуміють цінність ІТ.
Зараз моя офіційна посада — позаштатний радник прем’єр-міністра України. Своє головне завдання я бачу в об’єднанні комунікацій, виробленні аналітики щодо ситуації за кордоном, кращих практик тощо. До того ж, я маю added value — гарні зв’язки із закордонними інвесторами, українцями в різних структурах світу, що може стати у пригоді для позитивних змін. Наразі я можу розробляти і пропонувати ідеї зі стейкхолдерами. Втім, я не є посадовою особою. Рішення прийматимуть ті, хто формує державну політику — і вони дослухатимуться або ігноруватимуть наші напрацювання.
Власне, моя поточна позиція також волонтерська. Цього разу я не можу волонтерити дуже довго — на жаль, я компанію не продала. Та мені б не хотілося кинути все на півшляху. Я бачу, що разом можна зробити багато корисного: прийшли нові люди і з бізнесу, і з університетів. Наша команда з різних країн може забезпечити робочі руки, експертизу, якої не вистачає — щоб була аналітика з-за кордону, з практиками оформлення тих чи інших рішень тощо. Зараз обмірковую варіанти, як я можу забезпечувати себе паралельно з роботою на державу. Є донорські організації, де я можу бути консультантом з фахових питань; також завжди існує можливість працювати part-time за фахом. Тим паче, зараз не обов’язково повертатися до США — в Україні багато своїх нових продуктових компаній.
