Май 03

Java-розробниця Тая Холодова – про те, як зважитись на свій стартап і подолати страх невизначеності завдяки саббатікалу

[Від редакції: ми починаємо серію матеріалів про повернення в Україну. Розповімо про IT-спеціалістів, які поїхали з країни, але з різних причин повернулися. Якщо ви чи ваші знайомі мають такий досвід, напишіть на Данный адрес e-mail защищен от спам-ботов, Вам необходимо включить Javascript для его просмотра. ].

Тая Холодова — Java-розробниця з 14-річним стажем. А також засновниця Voopty — освітнього порталу, який поєднує в собі CRM та пошуковик шкіл, репетиторів, курсів, спортивних програм та іншого. У 2006 році вона зі своєю сестрою-близнючкою закінчила механіко-математичний факультет Харківського національного університету імені Каразіна. Спеціальність — викладач математики та інформатики. Проте не склалось — дівчата пішли в ІТ. Тая змінювала чимало компаній, а вже в 2014 році переїхала до Мюнхену в Німеччину на проект в Wirecard, а згодом в Holidu. За ці 5 років вона зрозуміла: досить працювати на когось — й заснувала Voopty.

Зараз Тая в Україні й працює на себе. В інтерв’ю для DOU вона розповіла, як подолала страх першого кроку на шляху до своєї справи, що не так з професією вчителя в Україні та про німецький сексизм.

— Університет ви разом зі своєю сестрою мали закінчити вчителями інформатики та математики, але стали програмістками. Що не так із вчительською професією?

Освіта, яку ми здобули в університеті хороша, але я б, наприклад, про математику так не розповідала. У нас погано пояснюють причини того, навіщо людині це треба знати і як використовувати, наприклад, геометрію чи математичний аналіз у житті. Вже згодом я дивилася лекції від Массачусетського інституту. Там все набагато простіше. Півлекції учням пояснювали простими словами, що це і для чого, використовуючи багато жартів. Наприклад, теорію графів вони пояснювали за допомогою теми, чому у чоловіків за життя більше статевих партнерів, ніж у жінок. Для 17-річних підлітків це цікава тема. Та й справді, чому б це не використати як метафору? А у нас — здебільшого суха теорія. Люди засинають, мотивація низька.

Якщо брати хоча б фінансовий бік — це не вигідно. В той час, в 2005 році, старший викладач в університеті міг отримувати близько 700 гривень зарплати, тобто десь 150$. До того ж в таких структурах, як університет, дуже багато бюрократії і своєї політики на кафедрах. Так само в учительських в школах. Зрештою, це не тільки робота з учнями чи студентами. Є ще заповнення звітів, журналів та іншої документації.

Тоді як старший викладач отримував 150$, я в той же час першу роботу знайшла Junior Developer’ом за 200$ в комфортних офісних умовах. Відверто, гроші — це серйозна мотивація. Особливо, коли ти багато працюєш і багато отримуєш. Водночас, мені здається, велика зарплата демотивує, коли мало працюєш. У мене таке було в декількох компаніях.

Пригадую, у нас була практика на 4-му курсі. Усі, хто навчався на нашому факультеті, проходили її в школах або коледжах. Закінчуючи університет, автоматично можна викладати у навчальних закладах. Оскільки я мала педагогічне направлення, то ми проходили практику в коледжі в Харкові. Саме тоді ми з сестрою зрозуміли, що дуже важко бути вчителем в Україні.

— Чому?

У тому ж коледжі, наприклад, працювали люди, яким взагалі ця робота не потрібна була. В таких умовах непросто перебувати. В колективі має бути гарна атмосфера. Особливо, якщо ти не хочеш брати хабарі і займатись дурнею. Для мене це принципово.

— Спробуйте пригадати, як вирішили покінчити з ідеєю викладати й спробувати себе в ІТ?

Я захистила бакалаврську роботу, треба було йти на 5-й курс і отримувати магістра. Літо було вільне. Після 4-го курсу я зрозуміла, що викладання — це не моє, а грати в ці політичні війни в навчальних установах не хотіла. Я дуже рефлексую на зацікавленість студентів. Якщо її немає, коли я викладаю, я буду обурюватись як щодо себе, так і щодо студентів. Для викладання в українських навчальних закладах треба витрачати забагато ментального ресурсу, а в поєднанні з бюрократією, політіграми і маленькою зарплатою — це точно не для моє. Літом перед 5-м курсом я вирішила вивчати Java, читала книжки, наприклад, класику «Мова програмування Java SE 5» Джеймса Ґослінґа та «Effective Java» Джошуа Блоха. Вже на початку навчального року шукала собі першу роботу в Харкові.

Пам’ятаю, коли мені було 8 років, батьки купили першу приставку. Там була гра «Чіп і Дейл», де жбурляють пакунки. Мене не так гра цікавила, а те, як технічно це виходить. Я знаю, що багато людей прийшли в ІТ саме через відеоігри. Спочатку хотілося писати свої ігри.

Пам’ятаю: і в школі, і в університеті всі жалісно запитували, мовляв, навіщо нам ці синуси і косинуси. Якраз ці знання допомогли мені писати 3D- чи 2D-графіку. Я починала з цього. Коли ти працюєш в ІТ, то завжди можеш побачити результат. Якщо ти математик, твої роботи можуть люди ніколи не прочитати. Натомість твій елементарний сайт вже люди бачать. Вони можуть його поклацати, сказати, тут працює, тут не працює, можуть зрозуміти ідею. У математиці з цим дуже складно.

— За 12 років після університету ви змінили близько 7 компаній. Що вам в них не підходило?

Моя перша робота була тестувальницею, я на ній пропрацювала 9 місяців. Мені не сподобалось, я хотіла писати код. Тому згодом я знайшла собі іншу роботу на позиції Junior Java Developer, пропрацювала більше двох років. Це було дуже хороше місце. Я працювала з хлопцями з «Яндекса», «Рамблера» й багато чому там навчилася. Але мені хотілося все ж таки більш англомовне середовище, а там була лише російська мова. Згодом у 2008 році я перейшла в EPAM, тоді у них була криза, люди потрапляли під скорочення.

Загалом, моїм найулюбленішим проектом був Scalepoint у харківському Ciklum, це був 2011 рік. Більше двох років я там працювала на позиції Lead Java Developer. Окрім цікавих технічних задач, наприклад, розробка пошукових алгоритмів на базі Apache Solr, я, сама того не розуміючи, займалась трендовим зараз DevOps. 8 років тому цей напрям був ще не такий розвинений, але вже тоді відчувалась велика потреба приділяти більше уваги менеджменту інфраструктури і тісній співпраці між операційниками, розробниками та тестувальниками.

Тоді було приємно приходити на роботу не тільки заради цікавих технічних задач, але й щоб поспілкуватися з хорошими людьми. Зараз десь половина з нас розбіглася, але ми і досі зустрічаємось. Я часто приходжу до подруг, щоб потренуватися в спортзалі. Крім приємної емоційної атмосфери, у нас було незвичайне для українського аутсорсу відчуття роботи на продукт. Ми доволі часто їздили в Данію і мали можливість поспілкуватися зі справжніми користувачами нашої системи. Якщо у мене зараз не вийде зі своїм проектом, я б хотіла туди повернутись.

— Як так вийшло, що ваша сестра зараз у США, а ви працюєте тут?

Я ніколи не отримувала гідних пропозицій роботи в США. Були кілька інтерв’ю в Google, Amazon, але без успіху. Їхати в якийсь бодішоп і два роки сидіти на поганій зарплатні — я не хочу. В Україні і так можна непогано жити. Я проходила інтерв’ю в Google. Раз у півроку вони мені пишуть, щоб спробувала ще раз. Зараз я зайнята своїм проектом.

— Як ви в потрапили Німеччину?

Все просто: в LinkedIn мені написала рекрутер, сказала, що сподобався мій профіль й запропонувала спробувати. Я спробувала. У мене було два технічних інтерв’ю. Запропонували непогану зарплатню як для Німеччини, і я вирішила, що треба погодитися. Це була середина 2013 року. Окрім того, що мені було майже 30 років й завжди хотілось спробувати пожити за кордоном, також на мене тиснуло відчуття того, що в Україні трапиться щось погане. Я не знала що, але відчувалась гнітюча атмосфера в країні. Тому я погодилась на релокейт. Пам’ятаю, сиділа в аеропорті Борисполь з квитками — це було 19 лютого 2014-го року — і бачила по телевізору, як розстрілюють Небесну сотню. Це було дуже складне відчуття.

— Це був страх невизначеності? Як ви собі це пояснювали?

Напевно, це був саме такий страх. Зрештою, мені завжди хотілося спробувати жити за кордоном, дізнатись, що це таке. Я їздила у відрядження в Данію, мені сподобалося. Німеччина теж на неї схожа. Про еміграцію назавжди ніколи не думала.

— Ви сказали, що рекрутери запропонували вам непогану зарплатню. Для Німеччини непогана — це яка?

У 2014-му мені запропонували 65 тисяч євро на рік. Це нормально. Правда, у них зараз зарплатня трішечки росте. Можуть давати і 80 тисяч євро на рік. У той час 65 тисяч — це було дуже добре. Емігрантам там платять не менше, ніж місцевим, на відміну від США.

— На якому рівні у вас була тоді німецька мова?

Я знала лише англійську. Для ІТ німецької не потрібно. Там 80% персоналу розмовляють не німецькою мовою. Навпаки, якщо в компанії всі розмовляють німецькою, передбачаю, що це погана контора. Скоріш за все, там сидять старі діди, які навіть англійську не можуть вивчити.

До речі, я зауважила, що німці дуже традиційні й люблять цю свою рису характеру. Якраз про сексизм я вперше дізналася саме в Німеччині. Україні ще далеко до такого. У нас уже виросло третє покоління жінок, матері яких працюють. У Німеччині це буде лише перше. У них всі матері — зазвичай домогосподарки. Відтак, якщо на проекті йтиметься про велику відповідальності, тебе просто не помітять. Так було і зі мною. Нас було четверо розробників: я, дівчина з Росії і ще 2 хлопці, які мали нижчу кваліфікацію, ніж ми. Коли доходило до розподілу сфер відповідальності або менеджерських позицій, СТО нас не зауважував. Коли я йому прямо про це сказала, він відповів: мовляв, не думав, що вас таке може цікавити. Вони не розуміють, що жінка може добре працювати. А тим більше, що робота для неї може бути найголовнішим у житті.

Схожа ситуація з дитячими садками в Німеччині. Моїй подрузі, коли вона шукала місце для дитини, щоб піти працювати, сказали: навіщо це вам, коли маєте працюючого чоловіка? Хоча дитсадки і Німеччина — це окрема історія. Якщо ви емігрант, знайти для своєї дитини садок — майже неможливо. Там треба мати зв’язки, адже вам скажуть, що немає місць. Мій знайомий з Харкова, який зараз живе в Берліні, шукаючи місце для своєї дитини, якось прийшов у дитсадок і сказав прямо: «Я бачу, що у вас дуже поганий сайт, можу вам його зробити». Його дитині в результаті знайшли місце.

— Ви брали саббатікал, але до роботи так і не повернулись. Як так сталось?

Це був радше штучний саббатікал. Мені хотілося займатися своїм проектом і не хотілось працювати на когось. Вирішити, мовляв, все, я йду звідси — було складно. Я поговорила зі своїм шефом. Не те, щоб я йому не могла сказати, я сама собі не могла зізнатись, що хочу змін і вже їх роблю. Тому ми домовилася з ним про саббатікал.

— А чому не могли зізнатися?

Страшно. Я працюю відтоді, як мені виповнилось 21. Найдовша моя відпустка тривала 3 тижні. Я завжди знала, що у мене є робота, немає боргів, кожно місяця маю стабільну зарплату. А тут сказати, що я починаю свою справу і розуміти, що перший рік буде дуже непередбачуваний й фінансово від’ємний — це страшно. Згодом страх минув. Думаю, цим саббатікалом я сама себе обманювала, а то й страхувала. Я дала собі півроку і вирішила: якщо не вийде, через півроку я повернуся на цю роботу. Зрештою, не повернулася. Навіть можна сказати, що я відчула певне вигорання працювати на когось. Я 12 років працювала на чужі ідеї, тепер хочу приділити час своїм. Тому це вигорання дещо інакше: не від професії, а, скоріше, від певного способу виконання роботи.

Балет — хобі Таї

— Саббатікал для Європи — це звична справа?

Так, багато хто так робить. У мене були навіть знайомі, які брали gap year після школи. Вони не одразу вступали в університет, а подорожували Південною Америкою, Африкою, Азією. Потім ще брали gap year, як з університету випускалися. А згодом вже в тридцять з лишнім років брали саббатікал. Всі казали, мовляв, це був найкращий період їхнього життя. У нас же такого не роблять. Закінчив школу — йди в університет, а потім працюй. Я як згадаю себе в той час: спочатку випускні екзамени, потім через два тижні іспити в університет — один лише стрес.

Загалом, з життя в Німеччині я зрозуміла, що насправді впродовж цього часу отримала хороший досвід. Мені навіть хочеться комусь його передати, бо, здається, я мало чому можу вже навчитись на своїй позиції. Цей висновок я зробила, коли дивилася на своє керівництво в Німеччині. Я зрозуміла, що нічим не гірша. В Європі люди починають працювати набагато пізніше. Мені зараз 35, а досвіду вже маю майже 15 років. В Європі мені ніхто не вірив, тому що вони починають працювати з 30-ти років.

Я працювала з однією дівчиною з Санкт-Петербургу. Якось вона сказала: «А в нас, у Росії, якщо ти не починаєш працювати після університету, всі думають, що ти тупий». Мені здалось, що у східних європейців дуже низька самооцінка взагалі. Це походить від тої ж таки системи освіти, від якої я втекла. Умовно, якщо ви захочете навчитись будувати машину, то в нас 5 років розповідатимуть про технічні деталі, теорію, ви здаватимете екзамени, модулі, реферати. На першому ж уроці ви вигорите і, може, якось до 5-го курсу зможете дійти. Якщо ви вступите в американський коледж, то на першому занятті вам дадуть машину і скажуть прикрутити колесо. Коли ви це зробите, одразу навіть відчуєте мотивацію, мовляв, я знаю, як це зробити, мені вдалось.

Натомість у нас лише теорія освіти. Після неї люди взагалі мають сумнів, що хочуть займатись справою, на яку вчаться. А витративши 5 років і зрозумівши, що так нічого і не вивчили, може настати серйозний психологічний перелом. Людина відчуватиме себе непотрібною й матиме дуже низьку самооцінку. Я таке відчувала. На Заході навпаки люди більш самовпевнені.

— Як народилася ідея вашого стартапу?

Переїхавши до Німеччини, я хотіла, знайти собі якесь заняття, яке було б неподалік мого будинку, наприклад, аеробіку, тренажерний зал, танці, кросфіт абощо. Здоров’я — це для мене важливо. У мене завжди були погані показники на фізкультурі, я нікуди не ходила, мала алергії та інше. Але коли в 26 років я почала займатися фізичними вправами, усе минуло. У Німеччині в мене була проблема: окрім мови я не знала і місто. Думала, мені допоможе інтернет, але ні. У всіх фітнес-студій сайти слабенькі, навіть якщо бюджет великий. Мені спочатку хотілося зробити для школи чи спорт-студій конструктор сторінок-візитівок, щоб можна було і розклад сконфігурувати, і знайти все на одному ресурсі. Я почала гратися з цим, хотілося ще навчитися Node.js, адже писала на Java 10 років. Хотілося вивчити щось новеньке.

Спочатку лише хотілося погратися з технологією, промацати, чи воно працює. Спершу ти не усвідомлюєш, що це може приносити тобі гроші. Коли це починаєш розуміти, з’являється інша проблема — йти до живих людей і пропонувати продукт. Мені було дуже страшно це робити. З машиною легше спілкуватися, ніж з живою людиною, яка чогось не розуміє, каже, мовляв, не підходить те, а тут занадто дорого та інше. Не хочеться чути від них, що це погано. Адже ти працював півроку або рік на цим проектом.

— Як ви подолали цей страх?

Коли звільняєшся з роботи, розумієш — шляху назад вже немає. Була робота — можна було сидіти на зарплаті і не боятися, що не вийде. Після звільнення часу на страх немає, треба йти і розмовляти з людьми. Загалом почала займатись цим наприкінці 2015-го року. Працювала над своїм проектом годину або кілька на день. На вихідних більше, по буднях менше. Бувало, що я могла на роботі сказати, що хворію, а сама — сиджу і працюю вдома над стартапом. Зараз приділяю йому близько 60 годин на тиждень.

Я почала робити те, що раніше не робила: спілкуватися з живими людьми, продавати. Спілкування з користувачами — дуже важлива частина розробки продукту. Джеф Безос каже: «Не треба змагатися зі своїми конкурентами, треба змагатися зі своїми користувачами». Конкуренти вас новому не навчать, а користувачі можуть, вони завжди незадоволені, хочуть більше і більше.

Якщо у вас велика контора, то цю роботу робить армія сейлзів. Але зараз, я вважаю, що набагато краще спілкуватися самому. Сейлзи можуть чогось недочути, покупець може щось недоговорити й інформація, яка проходитиме через технічний відділ, просто загубиться. Тепер навіть люблю спілкуватися з покупцями. Коли вони зацікавлені, то це легко і приємно. Коли вони починають пояснювати свої потреби, стає дуже цікаво. Інколи про такі деталі я б просто не здогадалася.

Після зустрічі з користувачем Voopty у Бостоні Тая завітала до Гарварду

— Дайте кілька порад для тих, хто виношує ідею стартапу.

Я не люблю бізнес-тренерів, тим більше сама не хочу бути однією з них. З мого погляду, це просто обман людей. В США люблять такі бізнес-тренінги. На них приїжджає тренер, а потім, коли читаєш його біографію, виявляється, у нього навіть бізнесу свого немає. Це просто людина, яка вміє гарно розмовляти. Як тобі робити твою справу — ніхто не розповість, тим більш ця людина не має такого досвіду, як ти. Це повний хаос, і до нього треба бути морально готовим.

Мені сподобалися лекції в Стенфорді від Y Combinator за 2013-й рік. Вони провели близько 20 лекцій. Там розповідають, що таке справжній стартап. Одразу на першій лекції кажуть: треба працювати 80 годин на тиждень і навіть більше. Треба відповідати повідомлення, які приходять на пошту о будь-якій годині доби, розмовляти з покупцями, а великі інвестиції вас не рятують. Гроші ні на що не впливають. Там про стартапи розповідають люди, які справді на цьому собаку з’їли, наприклад, Пітер Тіль.

Важливо самому усвідомлювати, що займаєшся чимось важливим. Мені, наприклад, самій був потрібен такий ресурс, щоб легко знайти спортивну студію, яка мене цікавить. Багато стартапів засновують з метою просто зробити стартап. Так не буває. Тебе повинна чіпляти, мотивувати ця справа. Тоді усе вдається.