Окт. 18

Senior Project Manager Сергій Поднос — про ІТ в 90-ті та як розвиватися в одній компанії 20 років

Сергій Поднос — Senior Project Manager в компанії GlobalLogic. А ще він автогонщик, суддя національної категорії і член апеляційного суду Автомобільної федерації України. У 1990 році він закінчив факультет радіофізики та електроніки Харківського національного університету імені В. Н. Каразіна, де досліджував міжзоряний простір.

Потрапляння у ІТ було класичним: «Зламав їм сервер, вони дали мені оффер». У 90-х Сергій почав працювати в компанії InnoData Systems, яку пізніше перейменували у МІІК, а після нового ребрендингу — у Validio. За певний час її придбав GlobalLogic. Упродовж кар’єри Поднос перейшов від інжинірингу до управління і, як сам каже, завжди намагається отримувати задоволення від роботи.

В інтерв’ю для DOU Сергій Поднос розповів, як трансформувалась сфера ІТ від 90-х до сьогодні, що спільного між автоспортом та програмуванням та якими якостями повинен володіти управлінець.

— Ви працюєте в ІТ з 90-х років. З чим вам асоціюється той час?

У технологічній сфері це був час змін. Свою кар’єру в ІТ тоді я навіть не бачив. У двадцять два роки я закінчив факультет радіофізики Харківського національного університету ім. В. Н. Каразіна. Там згодом я працював науковим співробітником. Пригадую, що тоді постійно стояло питання: як заробляти гроші? Це була дилема. Піти працювати на ринок, як зробили багато з моїх знайомих, я не хотів. Проте я також знав, що вже кілька моїх знайомих працювали в ІТ.

У чому саме полягали зміни? Мабуть, у двох аспектах. Перший — освоєння нового й дещо інакшого світу в самій Україні. Другий — розуміння глобальності світу загалом. У той час державні процеси в нашій країні не надто відрізнялись від того, що відбувалося в інших колишніх радянських республіках. Увесь цей час був схожий на процес навчання абсолютно новим та незрозумілим речам.

— Наче в школі?

Ні, бо в школі є вчителі, які можуть допомогти і направити твій розвиток у потрібне русло. Натомість у нас було лише дуже багато книжок, така собі самоосвіта. Водночас цікаво й те, що була можливість одразу використати здобуті знання на практиці. Пригадую, якось мені потрапила дуже цікава книжка з університетського курсу по мережевих технологіях. Думаю, це пробудило мій інтерес до теми, а також мережевої безпеки. Адже я почав з роботи системним адміністратором в харківській провайдерській компанії IT-com у 1998 році. Але моя кар’єра в ІТ почалася доволі класично. Якось я знайшов вразливе місце в поштовій системі однієї компанії. Тоді вона називалась MMData Systems, далі МІІК, а згодом — Validio. Я написав керівництву компанії листа про цю технічну дірку.

Мені запропонували пройти співбесіду на позицію провідного сисадміна. Я був одним з перших трьох осіб у IT-команді цієї компанії. Займався програмними налаштуваннями й серверами. На той момент компанія Validio була дуже велика. Усього там працювало понад 200 осіб.

Мені здається, що в 90-х безпека та мережеві технології — це був винятково світ Unix. Тоді Linux тільки-но з’являвся як трендова технологія. Нульові роки — це час візуальних інтерфейсів для айтішників. Треба було максимально все зробити через красиві кнопочки та візарди. Мені приємно бачити, що сьогодні йдуть схожі тенденції. Таке собі повернення в той час.

— Що є найбільшим контрастом між сьогоднішнім часом та тим?

Насамперед це зв’язок та його якість. 90-ті роки — це звук модема, який конектиться. Ми колись навіть змагалися з друзями, хто може краще насвистіти цей connection. Усе змінилось, коли з’явився реальний доступ до мереж не лише в середині офісного приміщення, а й поза ним зі швидкістю у 10 Мбіт і більше. Ми отримали можливість писати програми, які працюють глобально та взаємодіють одна з одною. І це стало масовою технологією. Це якраз для мене перехід від 90-х до 00-х.

Пригадую, як ми в 2003 році побудували свою стрімінгову систему, щоб здивувати потенційного клієнта з США. Важко уявити, але були часи, коли Skype ще не винайшли. Тільки-но з’явилася ICQ. Відео в режимі реального часу було доступне лише по телекому, це був ISDN, що коштував шалені гроші.

Ці потенційні клієнти звернулися до нас з пропозицією, щоб ми розповіли про себе — те, що зараз називаємо Request For Proposal й робимо декілька разів на тиждень. Це був початок великого бізнесу з великими компаніями. В такій ситуації ми зрозуміли, що потрібно справити особливе враження, мовляв, ми вміємо не тільки програмувати, але й маємо усе необхідне для ведення міжнародного бізнесу, особливо добрі комунікаційні здібності. Але усі розуміли: якісні засоби комунікації — це великі витрати, а хвилина розмови по телефону коштувала декілька доларів.

Ми взяли семпл майкрософтівського коду, який розповідав про роботу з відеокамерами, й купили звичайну відеокамеру, яку підключили через FireWire. Свій код ми написали десь за тиждень. Наш акаунт-менеджер, який на той час вже працював у Сіетлі, поставив на свій ноутбук другу частину софту й пішов до них на презентацію. У нас була ціла студія, яка працювала на цю камеру. Ми мали навіть різні плани розкадрування спікера: загальний, середній, крупний. В нас був хороший звук, адже під камерою була людина, яка повзала з мікрофоном і переставляла його відповідному доповідачу. Ця комбінація сучасних технологій з відеозв’язком та звуком в 2003 році через інтернет — не була дуже поширеною. Це справило дуже хороший ефект. Відтоді ми багато років співпрацюємо. Але зрозуміло, що найважливіше у бізнес-проектах — це результат, який часом спирається на перше враження.

— Який фільм асоціюється з тим часом?

«You’ve Got Mail» — це фільм, в якому я побачив, як технології змінюють світ.

— Чим було представлене харківське ІТ, коли ви починали кар’єру?

Харківське ІТ виростало в той час з Фідонету. Не знаю, як так вийшло і що зробила харківська влада, але тоді у Харкові був безкоштовний доступ до мережевої інформації. Тому читали багато, часто абсолютно нову й незрозумілу літературу. Паперових книжок було небагато, якість перекладу обурювала, а підручники англійською мовою були рідкістю.

— Який був тоді поріг входження в професію?

Поріг був досить високий. Я згадую перші відкриті конкурси із залучення нових спеціалістів до проектів компанії. Ми могли собі дозволити брати кращих з кращих. На конкурс приходило десь 300-350 охочих, але до команди долучались не більше шести людей. До прикладу, зараз тільки харківський GlobalLogic за рік виріс більш ніж на 250 ІТ-спеціалістів. Це цифри не для порівняння. ІТ стало індустрією, хоча в ті часи це було схоже на пекло. Я не кажу, що люди були розумніші чи мали вищу кваліфікацію. Пропозицій було набагато менше. Тоді ви могли знайти роботу в держустанові, пенсійному фонді, банках — це не було великою проблемою. Проте і зарплатня там була мала.

— Кажете, ІТ було пеклом. А зараз?

Воно і зараз схоже на пекло, але є хороша компенсація. Також є задоволення і доступ до новітніх технологій. Хоча в 1995-му людина, яка заробляла в Харкові 150 доларів, була вже досить забезпеченою. А тоді це можна було заробляти. Хлопці і дівчата, які приходять в ІТ зараз, дуже рано знайомляться з відкритими джерелами інформації. Вони не мають проблем та перешкод знайти усе, що треба, не встаючи з крісла. Це одна з головних відмінностей того часу і сьогоднішнього.

— Як змінилась мотивація людей, які приходять зараз в професію?

Це питання цілі. У тих, хто йде не лише заробляти гроші, а досягати якихось висот — мабуть, нічого не змінилось. Хороші фахівці завжди мотивовані. Зараз є певна категорія людей, які вважають, що ІТ — це легкі гроші. Але вони на довго не затримуються.

— Як у вас відбувся цей перехід від інжинірингу до управління?

Кожні сім років людина досягає певних успіхів і замислюється, що їй далі робити. Одні змінюють фірми, інші організовують свій бізнес, треті йдуть вчити. В мене так склалось, що я міг собі дозволити змінювати напрямок, залишаючись в одній компанії. Хоча більшість моїх знайомих саме змінюють компанії.

Був момент, коли я теж вагався. Проте вже тоді був залучений до керування деякими проектами. Компанію Validio у 2008 році придбав GlobalLogic. Процес злиття тривав кілька місяців. У мене була бесіда із засновником GlobalLogic. Він сказав, що у мене є хист до керування, адже я мав успішно реалізований проект, і пояснив, чому не легко поєднувати інжиніринг та керування. Але якщо я сфокусуюсь на новому, то можу досягти таких самих успіхів, як і в інжинірингу. Мені запропонували позицію Head of IT всіх локацій GlobalLogic в Україні. Завдання було таке: з усього створити єдину інфраструктуру. Це не було просте для мене рішення, але все ж я зробив цей вибір.

— По суті, ви в одній компанії вже майже двадцять років. Сьогодні це не так просто.

Зовсім не обов’язково шукати зміни зовні. Є таке поняття, як «внутрішня мобільність компанії». Завдяки цьому завжди є можливість займатися чимось абсолютно новим в рамках тієї ж організації. Я кожні десь 7 років змінював рід діяльності: інжиніринг, управління інфраструктурою, управління проектами.

— Ви самі бачили в собі цей хист?

Я бачив, що маю певний досвід успішної реалізації проектів. Але я не вважав, що це може бути моїм основним видом діяльності.

— Що відчували, коли починали новий вид діяльності з нуля?

Страху не було, хіба що якісь коливання. Я завжди мав можливість спробувати це нове з нуля, не кидаючи те, чим я займаюсь далі. Коли я бачив, що це йде, я приймав рішення переключитись.

— Наскільки важливо, щоб твій керівник у тебе вірив?

Думаю, це вкрай необхідно. Проте тут краще говорити не про віру, а про довіру. Адже керівник — це перш за все той, хто збирає команду людей, яким довіряє і залучає до спільної справи. Якщо людина не знайома — тут все просто. Це commitment. Якщо завдання виконують, то людині можна довіряти. Якщо член команди декілька разів обіцяє й не робить, тоді, мабуть, не варто. Складно зрозуміти, чому хтось дає обіцянки і не виконує їх.

— Що найважливіше у спілкуванні з людьми, на ваш погляд?

Чути колег. Спочатку треба дати можливість висловитися. Інколи ти думаєш, що все зрозумів, тоді як людина ще не завершила репліку. Фішка менеджерів — слухання. На початку кар’єри я думав, що перших 20 секунд розмови з людиною мені досить, щоб зрозуміти, про що йдеться. Але цього недостатньо, якщо ми кажемо про професійні стосунки. Краще знайти і витратити ті п’ять хвилин, яких завжди бракує. Це дає можливість побудувати довіру між сторонами. Тоді я як людина, що збирала інформацію та організовувала процес, точно не вигравав від цього.

— Як ви потрапили в автоспорт?

Усе почалося з того, що я купив собі машину. Це сталося десь за рік-другий після початку роботи в ІТ. Спочатку я дивився Формулу-1 по телевізору, далі почав їздити на автодроми, а згодом — як в житті і в ІТ — почалося спілкування. Щойно ти починаєш чимось цікавитися, відбувається нетворкінг: на горизонті з’являються люди, які також цим захоплюються.

З 2004 року я брав участь у аматорських змаганнях, далі був всеукраїнський рівень. Найвище моє спортивне досягнення — це, мабуть, перше місце в абсолютному заліку Кубка Клубного ралі у 2007 році. Також займав призові місця на окремих змаганнях.

Я кандидат у майстри автомобільного спорту. Проте не можу сказати, що мої досягнення як спортсмена дуже високі. Зараз відійшов від їзди, займаюся організаційною й суддівською роботою: я суддя національної категорії і член апеляційного суду Автомобільної федерації України. Наприклад, у 2013 році ми запровадили в Харкові регулярні кубкові змагання з класичного ралі, а цього вересня ми провели вже п’ятий етап чемпіонату України.

— Що спільного між автоспортом та ІТ?

Сьогодні в автомобілях використовують сучасні технології. Дуже круто, коли ці сфери рухаються в одному напрямку. В машинах я знаходжу ІТ, в ІТ я знаходжу машини. Коли на змаганнях їдеш по-справжньому швидко, то ти не просто рухаєш руками та ногами — ти вирішуєш задачі в дуже обмежений проміжок часу. Автоспорт дає досвід прийняття миттєвих рішень у ситуаціях, де ціна помилки дуже висока. Думаю, це і є спільне.

Якось у 2011 році я долучився до одного студентського проекту — лабораторії швидкісних автомобілів Харківського національного автодорожнього університету. Ця лабораторія існує ще з 50-х років минулого століття. Завдання було таке: побудувати автомобіль для досягнення рекордної паливної економічності. Цей проект хлопці започаткували у 2008 році. На той час вони вже навіть один раз демонстрували проект у Німеччині. Тоді виникло питання, як удосконалити систему управління двигунами. Спробувати знайти рішення запропонували мені. Відмовитися не міг, тому виготовив необхідну систему для цього екомобіля: контролер, хардвер, софт, адже хлопці ще використовували карбюраторний мотор. Я ніколи не вважав себе програмістом. Я вмію писати код чи скоріше читати код і виправляти його. Але я завжди любив інтеграційні проекти. Вони приносить результат.

— Чим для вас став цей досвід?

Я спілкувався з багатьма класними людьми, які роблять хорошу справу. Таке середовище змінює світогляд. Я собі ставив питання: навіщо вони таким займаються? І бачив величезне розмаїття мотивації: в одних — це інжиніринг, в інших — просто драйв. Радий, що близько шести тодішніх студентів з проекту знайшли себе у цій справі й далі використовують знання, які я їм передав. Маю сумніви, що людину можна навчити чогось, вона повинна навчитися сама. Але інколи потрібно пояснити, навіщо їй це потрібно і що це дасть.

Чому саме машини? Це задоволення. Навіть зараз, коли я не за кермом, а займаюсь організацією змагань, допомагаю друзями досягати високих результатів. Можливо, це звучатиме дещо дивно, але все моє життя побудоване на отриманні задоволення. Я повинен це відчувати в усьому, за що берусь. ІТ — це та сфера, яка дозволяє людині отримувати це відчуття постійно, і я не перебільшую. Сьогодні в Україні це одна з небагатьох галузей, де можна поєднувати роботу і задоволення.

— Якщо часто відчувати задоволення, то це стане буденністю, ви не відчуватимете його в повній мірі...

Тоді я зміню вид діяльності, як робив це раніше.

— Чим для вас став досвід навчання на радіофізиці в Харківському національному університеті імені В. Н. Каразіна?

Мій батько є фізиком, тому цією наукою я почав цікавитись давно. Він своє життя присвятив саме цій справі. Навчання сформувало мій світогляд і вміння правильно користуватись інформацією. Внаслідок цього я зрозумів певні процеси взаємодій, які відбуваються не тільки у фізичному середовищі. Думаю, багато фізичних процесів можна застосовувати для інтерпретування людських взаємодій. Наприклад, можна не завжди спиратись на якісь фактичні поодинокі дії тої чи іншої людини, а зважати на характеристики ймовірності. Це те, на чому побудована сучасна фізика.

На факультеті я вивчав те, з чого складається міжзоряний простір. Є інженери, які щось безпосередньо створюють, і всі це бачать, а є ті, котрі налагоджують взаємодії між процесами. Я — ближче до других, тому зорі не бачив.

Але разом з цим, думаю, що не важливо, на якому факультеті ти вчився. Важливим є саме середовище, в якому ти перебував. Все-таки є сенс у тому, щоб витрачати на це час. Хоча багато моїх колег не погодяться. Сьогодні навіть до нас у компанію приходять студенти з думкою, що освіта їм потрібна лише для галочки. З моєї точки зору, університет дає більше ніж фах. Він дає мислення, побудоване на досвіді наукового та аналітичного підходу до життя. Можливо, саме тому для мене найголовніше — це питання «чому?». Це особливо важливо, коли я починаю взаємодію з клієнтом. Наприклад, перевірка якості — це не просто пакет інструкцій, яким треба слідувати. Завжди намагаюся зрозуміти, чому саме обрані формулювання, саме такі інструменти та підходи.

Пам’ятаю, десь до другого курсу у 1988 році я вважав, що держава — це та установа, яка про тебе турбується. Після ретельного аналізу інформації та пошуку відповіді на питання «чому?», я зрозумів, що це, з одного боку, інструмент насильства, а з іншого — система, яка дає можливість вибудувати платформу взаєморозуміння у спірних питаннях серед усіх людей. Після цього світ для мене вже не був колишнім.

— Якби мали можливість повернутися в часі й дати собі пораду, то який етап свого життя ви б обрали й що сказали?

Це складне питання. Можливо, повернувся б у академічний час, коли думав, що робити далі. Спробував би продовжити кар’єру науковця, але за кордоном. Чому? Не знаю, як би воно склалося, але хочеться дізнатися, як розвивався б за інших умов. Не сумніваюся, що це також був би дуже цікавий досвід. Разом з тим я задоволений своїм життям, яке триває тут і зараз.