Сент. 15

Вийди за межі зони комфорту, або Навіщо ставити нереальні цілі

[Про автора: Іван Лешко — VP Client Success в SoftServe, працює в ІТ-індустрії вже більше 13 років, за які пройшов десятки різних проектів від інженера до керівника бізнес-вертикалі. Останні роки повністю сконцентрований на роботі із клієнтами та розвитку ІТ-індустрії]

Упродовж всього життя я отримував тисячі порад від різних людей. Тепер я розумію, що лише невелика кількість залишились зі мною назавжди. Аби ви не витрачали купу енергії на відсіювання, тут приведена перша із них — самостійно забезпечити свій особистий та професійний розвиток. Це перший необхідний крок для того, щоб стати професійним гравцем на конкурентному ринку.

Теорія черепахи

Чому черепахи живуть сотні років? Усе просто. Вони рухаються дуже повільно, живуть у міцному панцирі і ніколи не змінюють прямолінійності свого життя. Витрачаючи мінімум енергії, вони завжди рухаються в одному сталому напрямку. Хоча це не найгірше, що може робити людина, але за таких умов за вікном її життєвого потяга завжди будуть одні й ті ж пейзажі. У той же час інші будуть літати та бігати, ну або ж принаймні швидше повзтимуть.

На малюнку зображена моя теорія черепахи:

Припустимо, вісь Y — це комфорт, а вісь Х — це час. За таких умов кожен побачить свої межі «зони комфорту». Впродовж якогось відрізка часу людина рухається в межах цієї зони. Різнокольорові лінії позначають тих, хто в часі інколи наближається до верхньої межі, а інколи до нижньої, проте дуже рідко виходить за межі. Отож, ви прокидаєтесь зранку, вмиваєтесь, снідаєте, ідете звичною дорогою до спортзали чи на роботу, сідаєте на таке рідне робоче місце, робите за станком ту ж роботу, що й день, два чи п’ять тому. Опісля ви йдете на обідню перерву, під час якої розмовляєте із вже знайомими вам співробітниками, допрацьовуєте та йдете додому. Вдома вечеряєте, трохи проводите часу із сім’єю, читаєте кусень цікавої книги і лягаєте спати.

Аж ось, наче грім серед ясного неба, лунає дзвінок. Телефонує ваш керівник і каже, що потрібно поїхати в сусідню країну на два місяці, аби допомогти їм налагодити виробництво деталей згідно з арабським стандартом. Ось таке завдання точно не входить до вашої зони комфорту. Ба більше, воно знаходиться так далеко, що побачити його можна лише за допомогою потужного бінокля.

Що з нами відбувається

Якою буде ваша перша реакція? Саме так, страх! Це тваринний інстинкт, який живе у нас в мозку, і ми не можемо не відчувати його. Питання лише в тому, як довго триватиме це відчуття страху. Чому людина боїться? Через невідомість. Неважливо, наскільки людина розумна і кваліфікована. Найбільше, що її лякає, — це невідомість. Якщо ви ніколи не працювали в іншій країні над випуском спеціальних деталей, то це точно буде для вас невідомістю. Мозок спершу відповідає на запитання, що робити, а не що це таке? І перша відповідь, яку він отримує, — тікати. Тікати якомога далі в середину своєї зони комфорту і бажано настільки глибоко, щоб більше ніхто не зміг дістати із «нереальними завданнями». У кожної людини ця стадія триває в часі по-різному. Усе залежить від ширини зони комфорту: чим вона ширша, тим швидше проходить страх.

Після страху наступає стадія заперечення — ні, я не можу туди поїхати! У мене сім’я, у мене ціла купа незакінченої роботи тут. Та що там, у мене навіть немає валізи, куди б можна було вмістити речі для двох місяців. Виправдання будуть різноманітні та навіть неймовірні. Проте це також обмеження, яке живе в нашому мозку. Людина не може просто так прийняти той факт, що ця ціль здійсненна, адже ніколи такого не робила. Ніколи не жила два місяці в іншій країні, ніколи не виготовляла арабської версії деталей, ніколи не жила окремо від сім’ї так довго, і ще ціла низка отаких «ніколи». Мозок дістає із самих глибин неймовірну інформацію, яку акуратно складає у факти. Факти адаптує для підсилення заперечення. У такий момент людина навіть не розглядає факти, які не відповідають стадії заперечення. Так само, як і перша фаза, ця мине настільки швидко, наскільки широка зона комфорту.

Третя стадія — примирення. Варіантів не так вже й багато. Або їхати і спробувати реалізувати місію нездійсненну (пам’ятаємо, в людському мозку — це досі нездійсненна місія). Або залишитись тут, робити те ж, що і вчора, нехай туди відправлять когось іншого. Або навіть хай компанія втратить цю частину бізнесу — воно ж не моє. За версією британських вчених, люди діляться порівно 50/50: половина прийме виклик, а решта відмовиться.

Зона комфорту — вибір кожного

А тут пропоную вам зупинитися і замислитися: а наскільки часто ви отримуєте отакі нездійсненні цілі і як часто ви погоджуєтесь спробувати досягти їх?

Якщо людина відмовляється, тим самим залишаючись в межах своєї зони комфорту, то це означає, що завтра вона у своєму розвитку буде там, де й сьогодні. Не можна сказати, що це погано. Це всього-на-всього особистий вибір кожного. І як раніше було доведено британськими вченими, добра половина людей завжди робить такий вибір.

Якось на одному із проектів у нас працював інженер Северин, який прийшов із бажанням переїхати із малого міста кудись у великий світ. Я не знаю, звідки у нього з’явилось таке бажання, але від першої пропозиції переїхати у Київ він навідріз відмовився. На другу пропозицію переїхати в Польщу або Болгарію теж відмовився, хоч там і були дуже цікаві проекти та лідерська позиція. Останнім, що я згодом запропонував йому, був переїзд в США. Через тиждень роздумів він все-таки відмовився.

Усі ці пропозиції були протягом двох років. Цілих два роки Северин не наважився вийти за межі зони свого комфорту. Кожен раз він сходив із дистанції на першій або другій фазах, так ніколи і не дійшовши до фази примирення. І коли на третій рік він прийшов із пропозицією від зовнішньої компанії із переїздом до Києва і отримати контрпропозицію від нас, ми лише люб’язно поговорили. Він і досі працює на тому ж проекті в тому ж малому місті і робить потрібну та корисну роботу, але в межах зони свого комфорту.

Якщо ж людина все-таки вирішує погодитись і докладає максимум зусиль, аби досягнути мети, то далі вже неважливо, наскільки вона змогла до неї наблизитись. Кожен крок, зроблений за межами зони комфорту, — це розвиток людини, це безпосередній прибуток, який вона здобула (дивіться на графіку теорії черепахи заштриховану секцію).

Після участі в такому проекті більше не виникатиме відчуття страху перед подорожжю закордон, зникне стадія заперечення, бо щось невідоме вже стало відомим ще під час першого візиту.

Нереальна ціль творить чудо

У 2016 році відбулася чергова реструктуризація компанії, в якій я працюю. І мені дісталась більшість проектів та клієнтів, із якими раніше не доводилось працювати. Новий СЕО компанії Кріс приніс нову філософію роботи — у центрі уваги поставив турботу про клієнта. Сумарно ті всі клієнти раніше приносили щорічно 5 слонів грошей, і я отримав ціль за рік зростити це все хазяйство на 40 %. Це було неможливо! Протягом усіх попередніх років, які я працював, таку задачу можна було виконати не більше ніж 20% — 25% із такими типами клієнтів, викладаючись на 100 %. І тому звичайно, що фазу страху я подолав дуже швидко, тому що попереду була величезна фаза заперечення і боротьби із усіма можливими спробами пояснити, що це нереально.

Мій новий менеджер спершу вислухав, навіть не намагався заперечити, але руки в нього ж теж зв’язані, він має аналогічну ціль. Тому через кілька тижнів він просто перестав відповідати на будь-які мої коментарі та заперечення. Нарешті фаза заперечення переросла у фазу примирення. Команда, яку я тоді очолював протягом року, зробила якісь чари. Ми працювали за принципом атомної станції (цей принцип буде описано в майбутніх публікаціях): забирали на вхід матеріал, далі робили роботу та видавали результат. Кінець року ми завершили із сімома слонами грошей і ще трішки папуг зверху. Це були, мабуть, найкращі командні результати, які нам доводилось видавати. На жаль, не усі дійшли до фінішу дистанції, але так чи інакше усі ми здобули новий досвід.

Я спостерігав, як упродовж року змінювався не лише я, а кожен член команди. Нереальна ціль творила чудо, кожен із нас вийшов із зони власного комфорту і робив щось нове. І на початку 2017 року, коли ми знову отримали нові цілі по грошових слонах, ні в кого не було жодних емоцій на зразок страху чи заперечення. Нам довелось шукати нові нереальні цілі, щоб підтримати в команді рівень минулорічного розширення зони комфорту.

Розвиток людини як особистості чи професіонала відбувається лише тоді, коли вона виходить із зони комфорту. Неважливо, скільки книжок ви прочитали чи наскільки якісно ви робите сьогодні вчорашню роботу. Важливо те, як часто ви готові долати нові виклики.

Упродовж кар’єри мені довелось побачити немало інженерів, котрі відмовлялись від проектів, де технологія була на одну версію новіша, ніж на поточному проекті; які не погоджувалися на дійсно цікаві завдання лише через те, що потрібно було спілкуватись із новими людьми; які втрачали справжні шанси рухатись по кар’єрній драбині лише через те, що за наступними дверима їх чекала невідомість, а тут була така комфортна стабільність. І була інша купа людей, які намагались розширити зону комфорту, стрибаючи із однієї компанії/проекту в іншу, — чим лише звужували зону, тому що ніколи не досягали жодної цілі, а все починали нові й нові. Змінити місце роботи заради кількох сотень немає нічого спільного із виходом із зони комфорту заради розвитку.

І на завершення, за підрахунками британських вчених, кожна людина має такі статистичні шанси: з імовірністю 1 % — стати мільйонером, з імовірністю 0,00002 % — стати мільярдером та з імовірністю 0,000001 % — виграти в лотерею. Це теж вибір — сидіти в комфортній для себе зоні та намагатись потрапити до числа тих, хто виграв у лотерею. А можна намагатись розвиватись і все-таки збільшити свої шанси досягти чогось власними силами.